Соціологія - Сірий Є.В. - Тема 6. СОЦІОЛОГІЯ ЕКОЛОГІЇ

Екологічний стан - одна з найбільш хвилюючих проблем сучасного суспільства, адже з середини XX ст. почалося різке розбалансування відносин людина - природа. Причиною тому є серйозні прорахунки перш за все світоглядного та практичного характеру, а також наукового та політичного.

Процеси взаємовідносин людина - природа характеризуються таким негативним явищем, як споживацьке ставлення до природи, її краси, дарів. На превеликий жаль, як правило, у конфліктах з природою винуватою стає не стільки техніка, виробництво саме по собі, скільки нездатність, невміння, а іноді й небажання найкращим чином організувати діяльність людини. Саме людина, в кінцевому підсумку, є визначальним фактором у встановленні раціональних взаємовідносин з природою. Тому, поряд з технологічними, організаційними, економічними проблемами, багато залежить від екологічної свідомості людей, їх поведінки та діяльності. В епоху HTP роль екологічної свідомості стає настільки значною, що вона набуває "загальнопланетарних" рис.

Загрозлива екологічна ситуація, що склалась, нагально вимагає перегляду традиційних норм взаємовідносин суспільства і природи, змінити погляди на роль людини в світі. Можна стверджувати, що поштовхом до активного розвитку системи наукових знань про відносини людини і навколишнього середовища були не тільки окремі теоретичні розробки вчених-натуралістів, гуманітаріїв, а перш за все і явні випадки наслідків екологічного отруєння довкілля - коли людство вперше побачило і усвідомило наслідки забруднюючого ставлення людини до природи, що врешті негативно вплинуло на здоров'я людей. У 1947-1949 pp. жителі узбережжя Японії, що промишляли рибним, крабним та іншим промислом, стали свідками досить дивної поведінки тварин, а згодом і людей, які масово вживали морські продукти. На основі перших ознак хвороб важко було припустити, що причиною їх було отруєння важкими металами - як наслідок забруднення прибережних морів хімічними відходами.

Саме тоді вперше було виявлено, досліджено і усвідомлено надвеликий рівень негативного впливу промислових відходів на оточуюче природне середовище і на здоров'я людей. Згодом подібні випадки спостерігалися скрізь на землі і динаміка їх зростала. Саме тоді вперше людство заговорило про рівень екологічного стану.

Слово екологія запозичене з давньогрецької мови, ("екос" - дім, житло). За обґрунтуванням Ч. Дарвіна, екологія досліджує такі типи стосунків, які виражають взаємини істот із навколишнім середовищем у боротьбі за виживання. Об'єктом нашого дослідження є, насамперед, відносини взаємодії між суспільством та природою, усвідомлення відносин і характеру діяльності людини, впливу на оточуюче середовище.

Система теоретичних знань, що відображає ці моменти, називається соціологією екології або, як іноді її називають, – екосоціологією.

Це відносно молода галузь наукових знань. її офіційне інституювання (набуття офіційного статусу) як наукової дисципліни почалося у 60-х роках XX ст., коли досить чітко вималювалися контури та джерела екологічної кризи, однак передісторія даної галузі знань сягає кілька тисяч років.

Коротко оглянемо еволюцію відносин людини та природи.

З появою на Землі біологічної істоти - людини, на відміну від інших істот, її поведінка характеризувалася особливою агресивністю щодо довкілля - підкорюванням, насильством, необмеженим споживанням. У подальшому праця перетворила людське існування в цілеспрямовану людську діяльність, в могутню силу, здатну впливати на природу на планеті в цілому.

Першого удару природі людина завдала на межі 80-40 тис. років тому, коли з екстенсивним поширенням і розвитком людської істоти було вичерпані джерела її харчування. За кілька тисячоліть (для розвитку біосистем це дуже короткий строк) були повністю знищені мамонти, печерні ведмеді, гігантські олені, нелітаючі лебеді та багато інших велетенських травоїдних тварин. То була перша глобальна екологічна криза. Природа, в свою чергу "відплатила" тим же. За цей час населення планети зменшилося приблизно у 10 разів. Лише з "неолітичною" революцією свідомості і буття людства - з виникненням та розвитком доместикації (одомашнення тварин, окультурення рослин), історія після цього пішла шляхом швидкого розвитку сільського господарства, тваринництва, а потім інтенсивного використання мінеральних та енергетичних ресурсів літосфери (земна поверхня), а згодом - і розвитку промисловості. Такого роду осередки інтенсивного розвитку землеробства та тваринництва також дали про себе знати. За кілька тисяч років з причини масових випалень лісів для землеробства, виїдань та витоптувань великих трав'яних масивів, інтенсивного зростання набули так звані антропогенні пустелі Північної та Центральної Африки, Близького Сходу, Північної Америки.

Наступний етап антропогенного тиску на довкілля розпочався з XVI-XVIII ст., коли були досягнуті значні успіхи у розвитку будівництва, техніки, фізики, хімії, вивченні й освоєнні світового океану. Основними особливостями взаємовідносин людини з природою в цей період було "підкорення природи", боротьба з нею, хижацьке споживання всіх її ресурсів із упевненістю, що вони невичерпні. Друга половина XX ст. – період суперіндустріалізації, суперхімізації, супермілітаризації, суперспоживання - період атомної енергії та комп'ютеризації призвів до перевиснаження природних ресурсів і перезабруднення довкілля, початок деградації біосфери. Нова глобальна екологічна криза, що нині існує на планеті, має тенденції переростання в катастрофу з непередбачуваними трагічними наслідками.

Розглядаючи генезу екосоціологічного знання, слід почати з того, що його витоки пов'язані із появою та розвитком біологічної науки, філософії (з екологічним змістом), етики. Ще в давньокитайській та давньоіндійській філософії, культурі проблеми співвідношення природного та людського - гармонія зі світом, з природою, мали першочергове значення. В одній із найдавніших книг буддійського канону "Сутта-Ніпатте" вказувалося на необхідність розвивати в собі любов до природи, до всього живого. Все живе потрібно шанувати - ідея авторитетнішої пам'ятки давньоіндійського епосу "Махабхарате". А відправною точкою принципів Конфуція була взаємність. Через тисячоліття ці постулати набули актуальності, але ще не усвідомлені як слід на початку III тисячоліття.

У працях Аристотеля та його учня Теофраста, а згодом і давньоримського вченого Плінія порушувалися питання цілком екологічного змісту: особливості характеристик тварин і рослин залежно від навколишнього суспільного середовища.

В епоху Відродження питання екологічного змісту піднімав німецький металург Г. Агрікола (XVI ст.), який засуджував варварське ставлення людини до природи, через спустошення полів, вирубки лісів, розганяння тварин, забруднення річок через промивку руд і т. ін. У подальшому, ця наукова спадщина збагатилася теоріями багатьох природознавців. Саме Е. Геккель, німецький природознавець, уперше запровадив (1866 р.) термін "екологія". Не стояв осторонь цієї проблеми і відомий природознавець Ч. Дарвін, чия теорія боротьби за існування наклала досить вагомий відбиток на розвиток біологічних, філософських та соціальних наук.

Ідеї вчителів етики та моралі сприйняли відомі фігури кін. XIX - поч. XX ст. – Л. Толстой (письменник зі світовим ім'ям) та М. Ганді - відомий індійський громадсько-політичний діяч. Вони теоретично обґрунтували і практично втілили в життя принципи ненасильницького розвитку, оскільки насильство над природою є однією із важливих причин екологічної кризи. Створюючи нову мораль, відмінну від антропоцентричної моралі західного суспільства, де людина є господарем природи, Л. Толстой та М. Ганді здійснювали синтез східних та західних традицій любові до природи і взаємності із нею. Можна сказати, що вінцем їх ідей була поява так званого золотого правила екології: стався до природи так, як хочеш, щоб ставились до тебе.

Філософсько-етичні та біоекологічні знання, безумовно, впливали і на розвиток соціального знання. Розуміння минулого та майбутнього розвитку суспільства не могли залишити поза увагою екологічний і матеріальний чинник існування людини. Одним із перших, хто обґрунтував проблему майбутнього в контексті використання природних ресурсів, був Т. Мальтус, котрий, зіставляючи праці економістів, вивів так звані закони спадної родючості землі та зростання народонаселення. Т. Мальтус прогнозував кризу абсолютного перенаселення.

Соціально-екологічне знання формувалося не тільки під дією прикладних чинників, але і методологічних. Так, О. Конт та Г. Спенсер - фундатори соціологічного знання, редукували біологічні аналогії в структурі та функціонуванні суспільства. Соціальні теорії О. Конта, Г. Спенсера, Т. Мальтуса досить активно обговорювалися в біологічній літературі, що сприяло взаємному збагаченню біологічних та соціальних поглядів. На той час з'являлося багато теорій, котрі розглядали закони боротьби за існування, міжвидової боротьби та природного добору як головні соціальні детермінанти соціального розвитку, а причини виникнення соціальних конфліктів зводилися до біологічних чинників (теорії соціального дарвінізму). Класики соціологічного знання XIX ст. спростували надто спрощені погляди на відносини суспільства з навколишнім середовищем і заклали підґрунтя детальнішого аналізу цих відносин.

Соціальні аспекти екології стали предметом спеціальних наукових досліджень. У 60-х роках XIX ст. американський вчений Г. Марш вводить термін "соціальна екологія", трактуючи її як науку про вплив міського середовища на формування індивіда. На початку XX ст. французькі географи (Е. Мертон, Ж. Брюн, П. Відаль) розробляли концепцію географії людини, предметом якої було вивчення групи явищ на пленеті, до яких причетна діяльність людини. Найбільш яскраво екологічна проблематика, пов'язана із виживанням людської цивілізації, знаходила вияв і у російських космістів. У джерел цієї проблематики стояв М. Умов. Особливо чітко ця тема визначилась у працях К. Ціолковського, В. Вернадського, в яких висвітлювалися глобальні біологічні та геологічні наслідки соціальної діяльності людства.

Важливим етапом становлення соціологічного підходу у вивченні екологічних проблем було виникнення у 20-х роках XX ст. Чикагської школи соціології міста, де об'єктом наукового інтересу був зв'язок між різного роду проявами соціальної патології та економіко-географічною організацією міста. Р. Парк, представник даного напряму, сприяв поглибленню системного підходу до суспільства у його єдності з природою. У 50-60 роках велись активні наукові дискусії з приводу завдання, предмета дослідження, методології екосоціологічного знання ("Соціальна екологія" А. Холі, "екологічний комплекс" О. Данкена та Л. Оноре, Римський Клуб та ін.), що підносили дану галузь знань у вищий дисциплінарний рівень.

У 1970 р. у Варні на Всесвітньому конгресі соціологів було "визнано" існування соціальної екології як самостійної галузі наук. З кінця 80-х років даний напрям дістав назву інвайронментальної соціології (від. англ. епуігоптепі – навколишнє середовище), що виникло під впливом діяльності Римського Клубу та комісії ООН з проблем середовища і розвитку.

Сьогодні ще ведуться наукові дискусії з приводу визначення даної галузі знань. її визнають як соціальну екологію, екосоціологію, інвайронментальну соціологію. Немає потреби у детальному розмежовуванні цих понять, кожне з яких вносить свій підзміст у завдання вивчення екологічної проблеми, адже предметом її є вивчення взаємодії людського суспільства з навколишнім природним середовищем і формування загальної теорії збалансованої взаємодії суспільства і природи, всебічне дослідження взаємодії суспільства і середовища. Особливою ознакою цієї галузі знань є те, що вивчаючи об'єкти та явища природи і суспільства, екологія користується категоріями природних наук: екології, біології, фізіології та ін. Екосоціологія з'ясовує вплив людини на рівновагу природних екосистем і обґрунтовує необхідність управління та взаємовідносин суспільства і природи.

У процесі взаємодії суспільства та природи, коли остання піддається потужному людському впливу, виникає загроза самому існуванню людства: відбувається забруднення навколишнього середовища і вичерпання природних ресурсів. Людство вже півсотні років як розпочало платити борги за технічні та інші успіхи цивілізації: знищено дві третіх світових лісових запасів; забруднення атмосфери і світового океану зростає в арифметичній прогресії, в гірший бік змінюється і стан біосфери. Вченими досліджено, що коли біосфера буде забруднена на 33%, почнуться беззворотні катастрофічні процеси як на генному рівні мікросередовища, так і в глобальному рівні нашої біосфери. Сьогодні ця цифра сягнула - не більше і не менше - як 25% (коментарії, як кажуть, зайві).

Різновиди негативного впливу суспільства ("технічної" цивілізації) і зворотного впливу природного середовища (як наслідок негативного впливу суспільства) для наочності можна показати на такій схемі (див. схему):

Взаємовплив причин і наслідків негативного ставлення людини до природи (як причина) і відповідного негативного резонансу на людину від природи (як наслідок) можна схематично зобразити так (рис. 1).

Рис. 1

У нових для людства умовах взаємодія суспільства і природи набуває і набуватиме дедалі відмітних рис. Розвиток суспільства повинен якомога менше завдавати шкоди і якомога більш сприяти виробленню умов для збереження природи, вмілого та бережливого її використання. На такій платформі були сформульовані соціологічні погляди, за якими суспільство та природа становлять єдину соціо- природну систему, за якої гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування природного. Інакше кажучи, подальший розвиток суспільства, в усіх його культурологічних і матеріальних факторах, неможливий без узгодження із розвитком природи.

Структуру взаємодії, або системи суспільство - природне середовище – як рівноцінні елементи - і основні напрями вивчення соціології екології можна подати як взаємодію складових:

■ екологічна свідомість;

■ екологічна культура;

■ суспільно-екологічні дії.

Кожна з цих ланок виконує специфічну власну роль у взаєминах (бажано конструктивного характеру) із природою.

До недавнього часу екологічна свідомість характеризувалася такими особливостями: по-перше, вона мала (і по сьогоднішній день має) явно споживацький характер, будувалася на глибокій впевненості у тому, що дари землі - невичерпні. Лише десь три десятки років тому більшість населення почала усвідомлювати непоновлюваність природних багатств та обмеженість їх ресурсів. По-друге, люди довший час невиправдано сподівалися на те, що природа сама "справиться" із негативними впливами-проявами. По-третє, суспільна свідомість (особливо в колишньому СРСР) була уражена безтурботністю і невиправданим спокоєм (винятком, і то незначним, були США та Західна Європа, де набував розвитку рух противників "забруднюючої індустрії", рухи "зелених" та інші прогресивні течії, які певною мірою могли вплинути хоч частково на державно-політичний апарат з метою обмеження дії негативного впливу на природу, а також спонукало до вироблення конструктивних дій в цій галузі).

Сьогодні екологічна свідомість являє собою досить суперечливе явище, в якому тісно переплетені як позитивні, так і негативні процеси. На жаль, багато ще байдужості, самозаспокоєності, нерозуміння реальної небезпеки можливої екологічної катастрофи.

З екологічною свідомістю нерозривно пов'язана й екологічна культура.

Низький рівень екологічної культури виявляється практично у всіх аспектах:

■ в екологічній освіті (епізодичними є знання про природу, про її взаємозв'язок з суспільством, про зміни оточуючого середовища в процесі виробничої діяльності, про взаємодію системи "суспільство-природа-людина";

■ в екологічному вихованні (нешанобливе ставлення до природи, відсутність особистої відповідальності за її долю (як на локальному, місцевому рівні, так і на глобальному), недостатнє розуміння її краси та гуманістичної суті);

■ в екологічній поведінці (орієнтація не на гармонізацію відносин людини з природою, не на примноження багатств останньої, а на те, щоб взяти від неї найбільше, незважаючи на її ресурси та можливості.

Невирішеність багатьох економічних проблем спричиняє усвідомлення важливого стратегічного завдання – екологічна культура людини не може бути сформована випадково, вона вимагає цілеспрямованого розвитку, спонукання людей до активних дій щодо захисту оточуючого середовища. Стан природного середовища - це критерій культурного рівня не тільки держави, а й кожного громадянина зокрема.

Як показують соціологічні дослідження, дуже багатьом не вистачає знань з екології. І по сьогоднішній день зберігається ставлення до природи як до чогось вічного, безкоштовного. Це особливо виявляється в практично-споживацькій, егоїстичній поведінці людини, яка розглядає свої відносини з оточуючим світом тільки з позиції "беручого". Слід зазначити, що повага до природи починається і складається з дрібниць, що знаходять свій вияв у повсякденному спілкуванні, наприклад: не рвати гриби та лікарські квіти з корінням, не рвати все підряд, не займатись браконьєрством, особливо щодо рідкісних видів тварин, не засмічувати природу оточуючого середовища та ін.

Що стосується практичних суспільно-екологічних дій суспільства по відношенню до природи, то основним критерієм тут слугують як знання і набутий досвід з охорони природи, так і активна екологічна поведінка та діяльність, які спрямовані на збереження і збагачення природних багатств. Щоправда, основні складності пов'язані з протиріччями, які виникли між економічною політикою і умовами, необхідними для формування екологічної культури.

Екологічна активність у сучасних умовах виявляється по-різному, передусім, у великій заінтересованості людей у вирішенні екологічних проблем. Це і різні форми "зеленого руху", інших громадських рухів, форумів, організацій, що виступають за дотримання екологічної культури, проти грубих порушень санітарних правил підприємствами, бездіяльності відомств і т. ін. Акцент стратегічної спрямованості природоохоронної роботи робиться на:

■ екологічних вимогах сучасного виробництва, що залучає застосування маловідходних та безвідходних технологічних процесів, максимальне використання альтернативних енергоносіїв, здійснення природоохоронних заходів і тощо;

■ екологізації науки і техніки (активний процес екологізації всіх галузей наукового і технічного знання, апробація нових технологій з точки зору екологічної безпеки тощо;

■ управлінні соціоприродною системи та її координації (поєднання соціальної та геоекоінформації дозволяє оперативно керувати соціоприродними процесами, прогнозувати тенденції розвитку і взаємодії суспільства і природи на віддалену перспективу);

■ розвитку та збагаченні екологічної освіти, що включає свідомий та планомірний розвиток знань про навколишнє середовище протягом усього життя. Основна мета природоохоронної роботи - формування уявлень про навколишню природу, характер людського впливу на неї, формування поведінки, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природного середовища. Важливо розпочинати її з раннього дитячого віку, і вона повинна охоплювати всі форми загальноосвітньої та професійної школи, різні методи та види підвищення її рівня.

Слід зазначити: все більш зростає інтерес до проблем охорони біосфери, до збагачення гармонії у відносинах між людиною і природою, зростає всезагальна грамотність, розуміння проблем, які мають міждержавний характер.

Збільшується кількість екологічних організацій та їх прихильників, водночас підвищується й ефективність їх діяльності. Людство зможе уникнути "екологічного забруднення" лише за умови, що позбудеться "забруднення соціального".

Сьогодні про екологічну проблему говорять в усьому світі. Створюються міжнародні симпозіуми, конгреси, наради, екологічні рухи, проводяться екополітичні заходи як місцевого, локального, так і глобального характеру. Одним із сучасних теоретиків суспільно-екологічного руху був видатний російський вчений та мислитель академік М. Моісеєв. Вихід з екологічної кризи він вбачав через коеволюцію людини і біосфери, вступ людства до нової епохи - епохи ноосфери, для котрої буде характерний такий розвиток людства, що не порушуватиме стабільності біосфери. Збереження стабільності біосфери повинно повністю базуватися на тих наукових знаннях, які були отримані в попередні століття. Людина повинна нарешті навчитися користуватися Розумом, що надала йому природа. Розумна діяльність людини включає в себе здійснення власних егоїстичних прагнень. Тому, на думку вченого, "нове" людство повинно бути освіченим людством. Він вказав на необхідність прийняття та культивування абсолютно нових принципів, котрі суперечать панівним принципам раціональності, необмеженості, паразитичності суспільства у відношенні до природи.

До таких принципів слід віднести:

■ економічне життя суспільства повинно керуватися тим типом ринку, який не спрямований на раптову споживацьку вигоду, а на розвиток науки, екотехнологій і т. ін.;

■ основа політичного життя - інтеграція націй в єдність всього людства;

■ кооперація всіх галузей знання (природничих та гуманітарних наук в єдину екостратегію);

■ встановлення спільних правил ставлення людини до Природи;

■ людство повинно більш практично думати про майбутні покоління;

■ визначення та регулювання квот на використання ресурсів;

■ екологізація виховання, освіти, науки, культури.

Вищеперелічені діяльні напрями становлять основу екологічної

етики, яка будує уявлення про необхідність єдності всього людства із Природою (ідеї коеволюції).

Контрольні запитання:

1. Предмет вивчення соціології екології.

2. Складові елементи системи "суспільство - природа" і механізм їх взаємодії.

Рекомендована література (до теми 6):

Білявський Г. О., Падун М. М., Фурда P. С. Основи загальної екології. – К., 1993.

Горизонты экологического знания (социально-философские проблемы). – М., 1986.

Комаров А. Д. Социальная экология: философский аспект. – М., 1990.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є - К.: Вища освіта, 2003.

Стегній О. Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків. – K., 2002.

Урсул А. Д. Перспективы экологического развития. – М., 1990.