Соціологія - Танчин I.3. - 6.4.4. Міжнаціональні конфлікти

Життя довело хибність думки про можливість остаточного вирішення національного питання, тобто проблем, які виникають у зв'язку зі справжніми чи уявними несправедливостями при міжнаціональному спілкуванні. Більшість дослідників схиляється до того, що національне питання існуватиме постійно, а його вирішення має полягати у пошуку шляхів гармонізації міжнаціональних взаємин, у подоланні протиріч, що неминуче виникають на ґрунті національних інтересів, у запобіганні переростанню цих протиріч у міжнаціональний конфлікт.

Міжнаціональні конфлікти — це конфлікти між державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до "історичної території", здобуття етнічною групою адміністративно-територіальної автономії або незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

Етнічна група — це частина ширшого суспільства, члени якої вважають (або інші так вважають щодо них), що спільним для них усіх є їхнє походження, культура і що вони беруть участь у спільній діяльності.

Є такі головні критерії етнічної групи:

решта суспільства вважає цю групу відмінною від інших за певне поєднання таких рис, як: мова, релігія, раса, батьківщина предків і пов'язана з нею культура;

члени групи також вважають себе відмінними від інших;

вони беруть участь у спільній діяльності на засадах їх (реального або міфічного) спільного походження і спільної культури.

У соціологічній літературі серед головних концепцій, що пояснюють причини етнонаціональних конфліктів, виділяють концепцію внутрішнього колоніалізму, етніцистську, неоетніцистську та інструменталістську концепції.

Концепція внутрішнього колоніалізму (Томас Нейрн).

На думку прихильників цього підходу, причини виникнення міжнаціональних конфліктів потрібно шукати в царині економіки. Нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномірний розподіл матеріальних ресурсів: більшість ресурсів привласнюється центральною етнічною групою, а периферійні етноси змушені задовольнятися тим, що їм залишили. Це породжує у них почуття етнічної солідарності у боротьбі за власні економічні інтереси. Щоправда, можливий інший варіант цієї ж концепції — коли високо розвинута периферійна група прагне відділитися від загалом відсталішої держави, як-от: Каталонія в Іспанії або Північна Італія (так звана Паданія) й решта Італії. Дуже високий економічний статус деяких діаспорних груп порівняно з домінуючим етносом також може стати джерелом націоналістичних орієнтацій. Так, високе представництво росіян і євреїв у бізнес-еліті Естонії і Латвії підживлювало націоналістичні орієнтації щодо росіян і Росії; такі самі настрої відомі у китайців в країнах Південно-Східної Азії.

Етніцистська концепція (Ентоні Сміт, Бенедикт Андер-сен).

Представники цієї концепції наполягають, що причини міжнаціональних конфліктів — не в економічних, а в етнокультурних чинниках. У кожної етнічної групи протягом історії нагромаджуються міфи, символи, стереотипи, пов'язані зі сприйняттям як своєї, так і інших народностей. (Для вимірювання міжетнічних установок часто використовують так звану шкалу Богардуса, згідно з якою з'ясовують готовність респондента "прийняти представника іншої національності, як: а) громадянина держави; б) ділового партнера; в) сусіда; г) друга; д) члена родини (чоловіка доньки, дружину сина)").

Відтак — усі, хто усвідомлює свою культурну та історичну спільність і відмінність від інших народів, прагнуть бути об'єднаними на своїй території у власній державі.

Головні постулати етніцистської концепції можна сформулювати так:

Етнічна ідентичність ґрунтується на таких основних елементах, як спільність мови, релігії, історії.

Етнічна ідентичність значно більше, ніж інші дає людині почуття власної гідності, щастя, почуття безпеки і надії на майбутнє.

Прагнення до національного самовизначення, пов'язане з вірою людей у те, що разом з тими, хто близький культурно та історично легше буде досягти кращого життя.

Економічні і політичні фактори самі собою не спричиняють національних рухів, але є потужним їх каталізатором за умови вже існуючих етнонаціональних прагнень.

Неоетніцистська концепція (Джордж Ротшильд, Ральф Премдас).

Цей підхід поєднує риси перших двох і наголошує на зв'язку процесу політизації етнічності та появи міжнаціональних конфліктів із процесом модернізації. Модернізація посилює соціальну мобільність, а також нерівність, ставлячи одні етнонаціональні спільноти у вигідніше становище за інші. Модернізація змушує етнос вступати у конкуренцію з сусідами з приводу обмежених ресурсів, стимулює почуття загрози і відносних втрат, які (почуття) посилено "обговорюються" в засобах масової інформації, що швидко розвиваються завдяки тій же модернізації. Відмінності у розвитку породжують заздрість, сіють страх, побоювання експлуатації і дискримінації. Водночас модернізація приводить до включення етносу у широкі міжетнічні зв'язки і проникнення в етнічну групу універсальної культури, що ставить під загрозу культурну унікальність етносу і сприяє тіснішому згуртуванню його членів навколо традиційних цінностей. Разом з тим, урбанізація та пов'язані з нею технократичні процеси, породжують у людей потребу подолати знеособлення і розпад через актуалізацію етнічної ідентичності.

Усі ці фактори і призводять до виникнення міжнаціональних конфліктів.

Інструменталістська концепція (Джордж Брейлі). На думку прихильників інструменталізму, виникнення міжнаціональних конфліктів є не так реакцією на економічне пригноблення чи прагнення захистити свою етнічну ідентичність, як результат діяльності певної політичної опозиції, яка, виступаючи проти існуючої держави, намагається згуртувати своїх прихильників навколо певних етнічних цінностей. Тобто, це результат діяльності певної політичної еліти, яка, на словах репрезентуючи інтереси етносу проти існуючої влади, на ділі прокладає собі шлях до влади. Отже, національний рух є не виявом прагнення нації до самостійності, а інструментом у боротьбі за владу певної політичної еліти.