Соціологія культури - Юрій М.Ф. - 2.4. Людина — семіотична істота

Поведінка тварин цілком визначається тими ситуаціями-подіями, з якими вони зіштовхуються (у випадку небезпеки тварина біжить, якщо хоче їсти, шукає їжу тощо). Поведінка людини і ситуація, у якій вона опинилася, задаються мовою. Так, читаючи в даний момент (скажімо, вдома на дивані) ці рядки, Ви проживаєте не ситуацію домашнього відпочинку, цей момент другорядний, Ви його можете навіть не зауважувати; проживається ситуація зовсім інша: Ви мислите й уявляєте, що таке особистість, як вона стає в культурі. Але як , запитується, стає можливим проживати події, яких начебто немає актуально? У теоретичному плані, щоб пояснити цей дивний феномен, доводиться звернутися до семіотики, тлумачачи її, однак, не традиційно, а по-новому: зв'язуючи семіозис, з одного боку, із соціальними відносинами і діяльністю людини, з іншого боку – з уявленнями людини про те, що існує. При цьому, крім знаків, доводиться вводити схеми. Чим схеми відрізняються від знаків?

Говорячи про знаки, ми вживаємо два ключових слова – "позначення" і "заміщення", наприклад, якесь число як знак позначаєте (скажімо сукупність предметів), заміщає такий-то предмет (цю сукупність) у плані кількості. У схеми інші ключові слова – "опис" і "засіб" засі6 (засіб організації діяльності та розуміння).

Знаки вводяться в ситуації, коли вже сформувалася деяка об'єктна галузь, але з якої-небудь причини людина не може діяти з об'єктами цієї галузі (наприклад, вони зруйнувалися, громіздкі тощо). Заміщаючи ці об'єкти знаками і діючи з ними, замість того, щоб діяти з відповідними об'єктами, людина отримує можливість досягти потрібного їй результату; при цьому частково перебудовується і сама діяльність та по-новому (крізь призму означення) розуміються вихідні об'єкти.

Схеми теж означають певну предметну галузь (наприклад, схема душі — стану людини), але ця їх функція не головна, а підлегла; можна сказати, що вона взагалі знаходиться на іншому ієрархічному рівні. Більш важливі дві інші функції: організації діяльності та розуміння, виявлення нової реальності. Тут немає вихідної об'єктної галузі, що означається. Навпаки, створюється нова об'єктна і предметна галузь. До винаходу схеми душі ніяких душ не існувало. Схема вводиться з метою організації нової діяльності, матеріалом якої виступають різні стани людини, і при цьому душа — це не є ще один інтегральний стан, а нова й антропологічна реальність.

Щоб зробити зрозумілими всі ці твердження, розглянемо дві реконструкції — формування уявлень про архаїчну душу і формування ідеї древніх (язичеських) богів.

Перша реконструкція. Десь на рубежі 100 — 50 тис. років до н.е. людина зіштовхнулася з тим, що не знає, як діяти у випадках захворювання своїх одноплемінників, їх смерті, або коли вона бачила сни, зображення тварин, людей, які вона сама і створювала, а також у деяких інших ситуаціях, від яких залежало благополуччя племені.

Етимологія слова "душа" показує його зв'язок зі словами "пташка", "метелик", "подих". Можна припустити, що уявлення про душу виникає приблизно так. Не знаючи, як діяти у випадках смерті, захворювання, непритомності, сновидінь, зустрічі з зображеннями тварин чи людей, вождь племені випадково ототожнює стан пташки (вона може вилетіти з гнізда, повернутися в нього, назавжди його залишити тощо) з цікавлячими його станами людини (смертю, хворобою, видужанням тощо) і далі використовує виниклий зв'язок станів як керівництво у своїх діях. Наприклад, якщо людина довго не просипається і перестала дихати, це значить, що його пташка-подих полетіла з тіла назавжди. Щоб "пташка-подих", яка відлетіла, не залишилася без будинку, їй треба зробити новий, куди можна віднести і бездиханне тіло. Саме це вождь і наказує робити іншим членам племені, тобто, на наш погляд, ховати померлого.

Пояснюючи іншим членам племені свої дії, вождь говорить, що в людини є пташка-подих, яка живе в його тілі або відлітає назавжди, але іноді може повернутися. Намагаючись зрозуміти сказане і тим самим виправдати накази вождя та власні дії, члени племені змушені уявити стан людини як стан пташки, у результаті вони виявляють нову реальність — душу людини. Якщо у вождя склеювання станів пташки і людини виникло випадково, то в членів племені, що намагаються зрозуміти дії та слова вождя, це склеювання виникає в результаті зусиль зрозуміти сказане вождем і осмислити реальний результат нових дій. Незвичайні слова вождя, стверджуючого, що в людини є пташка-подих, допомагають здійснити цей процес розуміння — осмислення.

Подібні мовні конструкції й є першими схемами, вони виконують кілька функцій допомагать зрозуміти те, що відбувається, організують діяльність людини, збирають значення, до цього ніяк не зв'язані між собою, сприяють виявленню нової реальності. Необхідною умовою формування схем є означення, тобто заміщення в мові одних уявлень іншими (у даному випадку необхідно було певний стан людини уявити як стан пташки-подиху).

Винайшовши уявлення про душу, людина змогла діяти у всіх зазначених вище випадках; більше того, можна припустити, що вижили тільки ті племена, що прийшли до уявлення про душу. На основі анімістичних уявлень формуються і перші соціальні практики (поховання померлих, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ і спілкування з ними), а також відповідне розуміння і бачення світу (він був населений душами, які допомагали або шкодили людині).

І знов у саме схеми допомагали людині поширити анімістичні уявлення на нові випадки і ситуації. Наприклад, як можна було зрозуміти, чому в сім'ї і племені всі люди схожі та пов'язані між собою? Рухаючись в схемі душі: пташка могла переселитися з одного гнізда в інше, аналогічно душа померлого могла повернутися в тіло дитини, що народилась у даній сім'ї (племені). Вирішуючи одні проблеми, архаїчна людина породжувала інші, вони — треті і так доти, поки не удавалося вийти на розуміння реальності (світу), що забезпечує при сформованих умовах стійке соціальне життя.

Друга реконструкція. Придивімося до богів стародавнього Єгипту, Шумеру, Вавилона, стародавньої Індії та Китаю (вони відносяться до культури стародавніх царств). Головна їх особливість у тому, що вони керують людиною (володіють), будь-ким, навіть царем (фараоном). Інша особливість — кожна професія і спеціальність мали свого бога заступника. Нарешті, ще одна важлива властивість язичницьких богів: вони завжди діють разом з людиною. Чи сіє він зерно в полі, чи будує свій будинок тощо, завжди разом з ним діють відповідні боги, які направляють людину і допомагають їй. Осмислюючи перераховані характеристики богів, можна припустити, що боги — це міфологічне усвідомлення (конституювання) нової соціальної реальності — поділу праці і систем управління (влади), відповідно відносини людини з богами виражали в міфологічній формі участь людини в поділі праці й у системах управління влади. За механізмом виявлення реальності богів повинно нагадувати процес, що призвів до уявлення про душі. Тільки тут для об'єднання різних значень і виявлення нової реальності потрібні були більш складні схеми - міфи про те, як боги створили світ і людину, пожертвувавши для цієї мети своїм життям.

Продумаємо ці реконструкції з погляду проблеми конституювання людини в культурі.

Перше, що приходиться припустити: існують періоди, коли ми не можемо говорити про якісь структури та якості людини, їх просто ще немає в дійсності. Наприклад, до винаходу ідеї архаїчної душі людина як культурна істота ще не існувала; до формування уявлення про богів не було людини культури стародавніх царств.

Друге – нові риси і властивості людини, нові типи людини формуються процесах і практиках, що запускається активністю людини спрямованої на дозвіл так званих ситуацій розриву або вітальних катастроф.

Відомо, що причиною винаходу знакових засобів є "ситуації розриву". їх подолання, мислиме за функціональною логікою, і веде до формування знакових засобів. Конкретно задавалося деяке ціле, що розуміється як діяльність, потім будувалося міркування, (імітуючи щодо цього цілого процесу ситуацію), що перешкоджає нормальному функціонуванню діяльності, нарешті, уводився знаковий засіб, що дозволяє повернутися до нормального функціонування вихідної діяльності.

На відміну від поняття "ситуація розриву", поняття "вітальна катастрофа", що тут вводиться, припускає реалізацію не функціонально! логіки, а гуманітарного підходу й інше розуміння розвитку культури. Можна сказати, що нова культура — це насамперед новотворення (нове ціле), у другу чергу, — запозичення елементів попередньої культури. І пояснити її потрібно як нове ціле, а не як результат розвитку й ускладнення попередньої культури. Цій меті і служить поняття "вітальна катастрофа", що припускає, по-перше, аналіз передумов нової культури, по-друге, нових можливостей, по-третє, певних проблем (яким чином у свій час вони Переживалися й усвідомлювалися — це інше питання).

Наприклад, при поясненні походження людини виділяється наступна передумова й одночасно проблема — зміна клімату, яка призвела до того, що людиноподібні мавпи змушені були жити в екстремальних умовах. Наявність у ряду співтовариств людиноподібних мавп розвинутої сигнальної системи і сильної влади ватажка розглядається вченими як нова можливість. Саме дані, передумова, проблема (виживання в екстремальних умовах) і можливості дозволили пояснити масовий перехід до "парадоксальної поведінки , а також утворення на основі сигнальної системи першого семіозиса. Цю вітальну катастрофу можна назвати "нульовою".

"Перша вітальна катастрофа" є наступною в часі, вирішення якої призводить до формування уявлення про архаїчну душу і культури. Тут виділяються тай передумови, можливості та проблеми: "людина", що перейшла до семіотичної поведінки, зокрема, тому змушена шукати "семіотичне пояснення" основних психічних процесів (що таке смерть, хвороба, сновидіння?), які для тварин не становлять нездоланних труднощів (вони в цих випадках діють інстинктивно і ситуативно); винахід малюнка і скульптурних зображень, що сприймалися як живі істоти, їх теж потрібно було зрозуміти семіотично; необхідність для племені приймати рішення, діяти в зазначених ситуаціях (смерті, хвороби, сновидінь, "зустрічі" з живими істотами, створеними самими людьми).

"Третя вітальна катастрофа" передувала формуванню культури стародавніх царств. Це формування великих співтовариств (народів); перехід до інтенсивного землеробства, що передбачало погоджену й організовану роботу багатьох людей; необхідність захисту цих людей і об'єктів їх праці (води, землі, виробництв) від кочівників і інших народів, нарешті, поділ праці, що намітився, і перші навички управління колективами.

Становлення людини в культурі відбувається одночасно з самою культурою. У цьому плані вирішення вітальної катастрофи йде двома основними напрямами: з одного боку, формуються базисні культурні сценарії, складаються соціальні інститути, господарство й економіка, система влади, суспільство і співтовариства, з іншого боку — практики, спрямовані на людину століття, і всередині їх сама людина даної культури. Наприклад, в архаїчній культурі паралельно формуванню уявлень душі (духів), сім'ї, полювання і збиральництва, родоплемінної системи складалися архаїчні практики поховання, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ, спілкування з ними (жертвоприносини, прохання, погрози тощо), шлюбних стосунків, ініціації та інші, докладно розглянуті' в соціо-культурологічній літературі.

Зазначимо, усі ці практики були колективні, людина в них не тільки брала участь, але й одночасно виступала об'єктом її ховали, лікували, тлумачили її сни, проводили через ініціацію тощо). Всього один приклад. Найважливіший і найбільш зразковий перехідний обряд—ініціація, яка відриває юнака, що досяг статевої зрілості, від матері і сестер, від групи непосвячених жінок і дітей та яка переводить його в групу дорослих чоловіків-мисливців з наступним правом одружитися тощо. Цей перехід включає фізичні випробування на витривалість, болісну присвятну операцію й оволодіння основами племінної мудрості у формі міфів, що інсценуються перед ще посвячуваними. Ініціація включає також символічну тимчасову смерть і контакт із духами, що відкриває шлях для оживання, точніше, нового народження в новій ролі. Символіка тимчасової смерті часто виражається в мотиві проковтування його "чудовиськом, відвідування царства мертвих або країни духів, боротьби здухами, добування там ритуальних предметів і релігійних таємниць". Включений у ці процедури юнак повинен був строго дотримуватись усіх "розпоряджень" звичаю; він не був вільний не тільки що-небудь змінювати з заведеного, але навіть бажати що-небудь, що не вкладається в процес ініціації.

Погодимося, людина - не пасивна істота, вона активна і діє осмислено Тому долучення людини до архаїчних практик передбачало для неї відповідне цим практикам осмислення дійсності, включаючи самосвідомість. Інакше кажучи як необхідна умова становлення перерахованих архаїчних практик виступає формування уявлень про душу ; смерть, хворобу, сни, шлюбні відносини, уподібнення полювання проведення людини у період ініціалізації через смерть та інше.

Узагальнюючи даний приклад, можна стверджувати, що й інші психічні феномени архаїчної людини є артефактами і формуються у відповідь на архаїчні практики. Два механізми, як можна зрозуміти з нашого аналізу, забезпечують становлення цих феноменів: винахід відповідних схем і самоорганізація на їх основі психіки. Повернімося ще раз до прикладу реконструкції становлення архаїчної душі. Винахід уявлення про пташку, у якій зосереджене життя людини, що живе в тілі та може з нього вийти (вилетіти), але і повернутися назад, тобто уявлення про душу, із семіотичної точки зору, є створенням схеми із психологічної – конституювання нової реальності. Схема душі забезпечує склеювання двох предметних реальностей (поведінка пташки і людини), так що одна представляє іншу; ця схема дає можливість розрізнити різні стани людини (які отримують назви – смерті, хвороби, сновидіння тощо) і організувати на їх основі відповідні колективні дії (у результаті починають складатися архаїчні практики). Необхідна психологічна умова становлення такої схеми — зв'язування в одне ціле через механізм означення і синтез уявлень про пташку і людину. Реальність душі і формується в рамках цього цілого.

Оскільки всі архаїчні практики тією чи іншою мірою будуються на основі уявлення про душу; конституювання уявлень архаїчної людини про саму себе цілком визначається анімістичним світовідчуванням. Слідом за реальністю душі архаїчна людина відкриває (починає розрізняти і переживати) у себе відповідні душевні стани: вихід душі з тіла або проникнення в тіло чужої душі (те, що для нас виглядає як хвороба, слабість, головний біль, запаморочення, непритомність, смерть); повернення душі в тіло (відповідно, видужання або стани, які ми називаємо "прокинувся", "повернулася свідомість", "стало краще", "пройшов біль" тощо), зустріч з душею (духом) (приклад — розглядання і переживання архаїчною людиною наскального чи скульптурного зображення тотемного духу).

Звичайно, у кожному культурному регіоні зазначені стани архаїчної людини розумілися і переживалися трохи по-різному відповідно до конкретної історії й умов соціального життя даного регіону. Наприклад, у Тибеті умирання і зараз розуміється так само, як і багато тисяч років тому. Але є одна особливість: виявляється, душа сама не може залишити тіло. Щоб душа вийшла в правильному місці, через маківку, лама, глибоко зосередившись, повинен ототожнити себе з небіжчиком і за нього зробити зусилля (одночасно вимовляючи магічні слова "хик" і "пхет"), яке б змусило душу пробити для себе в тімені вихід. Виключення — присвячені. Вони "можуть самостійно здійснити сходження свого духу до верхівки голови і, почуваючи наближення кінця, самим для себе вимовити визвольні "хик" і "пхет". Таким чином, вони можуть навіть учинити самогубство і, якщо вірити, такі випадки дійсно бувають".

Оскільки в архаїчній культурі все життя розуміється (тлумачиться) анімістично, і всі інші стани людини, наприклад, відчуття під час їжі, статевого спілкування, утома чи, навпаки, легкість після сну або відпочинку, страх, радість тощо, теж отримують анімістичне забарвлення.

Цікаво, що схема душ і є не тільки засобом формування нової колективної діяльності й індивідуальної реальності, але базисних культурних сценаріїв і картини світу, а через них й інших підсистем архаїчної культури як соціального організму.

Намічена тут логіка становлення людини в архаїчній культурі цілком зберігається і для культури стародавніх царств. Людина цієї культури усвідомлює і відчуває себе відповідно до тих практик, у які вона була включена. Поряд із деякими практиками, що перейшли з архаїчної культури (але, природно, видозмінених), таких як поховання, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ і духів, у культурі стародавніх царств сформувалися багато нових, наприклад, практика спілкування з богами (містерії зустрічі богів, спільна діяльність людини з богами, приношення богам жертви тощо), визначення долі людини, поганих і гарних днів для роботи, битв та інших справ. Як же в зв'язку з цим людина культури стародавніх царств відчувала себе і свій стан?

Хоча людина вже цілком усвідомлювала свою індивідуальність (її виражала ідея долі), вона не вважала, що її Я — це центр, у якому зосереджена її воля і життя. Життя людини знаходилося в руках богів, а воля допомагала тільки в тому випадку, якщо збігалася з волею богів. І стани індивіда усвідомлювалися в тій же логіці: вони визначалися взаєминами людини з богами. Наприклад, хвороба виникає не від власного тіла чи душі людини, а тому, що боги не закрили дорогу
(ворота душі) демонам; у свою чергу, останнє трапилося тому, що боги були зайняті більш серйозними справами або з якої-небудь причини (дана людина не принесла жертву, не підкорилася тощо) розгнівалися на людину. Якщо сучасна людина часто відчуває своє Я як центр світу, то для людини культури стародавніх царств топологія світу задавалася всім пантеоном богів, тобто відчувалася саме як сакральний космос; Я окремої людини в цьому космосі сприймалося як про ста точка.

Правда, може виникнути заперечення: але хіба царі та верховні жерці не самі приймали рішення, тобто їх цілком можна вважати особистостями. Але що значить прийняти самостійне рішення? У нашій культурі це означає зробити вчинок, спираючись тільки на самого себе. У культурі стародавніх царств навіть царі та верховні жерці розуміли свої рішення, як зумовлені богами. Тому вони, звертаючисьдо радників або неба, чекали, коли боги подадуть потрібний знак, якому все-таки рішенню, з запропонованих чи мислимих, потрібно надати перевагу і прийняти його. Звичайно, із сучасної, наприклад; психологічної позиції все це видається як прийняття в перетвореній формі самостійного рішення, але з культурологічної - як актуалізація однієї з можливостей, закладених у культурі всього лише реалізованої у фігурі царя чи верховного жерця.

Так, людина культури стародавніх царств усвідомлювала свою індивідуальність мала власну долю а в ряді випадків, як писали поети і вчені Нагуа "сама собі дорікала, і справи її йшли гарно" Але в даному випадку індивідуальність – це була усього лише варіація на загальну тему, заданим єдиним базисним культурним сценарієм, загальними й однаковими уявленнями про світ і людину. І всі люди, і останній раб, і царі вірили в богів та вважали, що ті створили світ і визначають усе життя людини. Інша справа, що людина вже піднялася до розуміння того, що, "якщо вона" буде сама собі дорікати, тобто діяти з урахуванням сформованих звичаїв обставин, то її взаємини з богами будуть поліпшуватися. При цьому люди ніякою мірою не брали під сумнів саму віру в богів чи заданий устрій світу.