Соціологія культури - Юрій М.Ф. - 6.7. Свобода, рівність, братерство

Свобода, поряд із власністю, відноситься до одного з ключових понять, що найбільше яскраво виражають відмінності ліберально-модерністського і консервативного світоглядів і способів сприйняття та переживання реальності, що є, інакше кажучи, ліберальними і консервативними стилями мислення. Взагалі в лексиконі консерваторів саме слово "свобода" у його специфічному тлумаченні з'явилося як реакція на гасло свободи, кинуте революціонерами. "Людина народжена вільною, але всюди вона в кайданах", — писав Руссо, ставлячи завдання звільнення від феодального і релігійного гніту. Згодом політична необхідність змусила консерваторів виробити власне розуміння свободи.

Відмінність між ліберальною і консервативною концепціями свободи відтворює ту саму відмінність абстрактного і конкретного способів переживання та мислення, що була вже розглянута на прикладі власності.

У революційному лібералізмі свобода розумілася в економічному, політичному, етичному і навіть гносеологічному розумінні. В економічному розумінні свобода означала зняття залежності індивідуума від влади державної і цехової організації, вільну конкуренцію індивідуальних інтересів, що розглядалося як природний стан речей. У політичному розумінні вона розумілася як право особистості діяти за власною волею, що обмежує тільки факт існування інших людей. При цьому вимога індивідуальної свободи заходилася так далеко, що, як неодноразово відзначалося, Французька революція заперечувала за робітниками право на організацію співтовариств для захисту власних інтересів. Практичним, так би мовити, інструментальним критерієм свободи була можливість використовувати ті права і свободи, що були записані спочатку у французькій революційній "Декларації прав людини і громадянина", а потім, уже в XX ст.— у "Загальній декларації прав людини".

Свобода відчувалася настійно необхідною через пригнічення будь-якої можливості розвитку привілеями вищих станів, деспотичним контролем держави над пересуванням підданих, обмеженням торгівлі, придушенням міських свобод, духовним гнітом церкви тощо. Відомо, шо ці інститути до Французької революції втратили підстави для свого існування і не сприймалися інакше як пережитки. На цьому тлі і виник ідеал нічим не обмеженої чистої індивідуальної свободи, що, як вважалося, відповідає природним вимогам розуму і природному стану речей. Прагнення до свободи припускало факт природно!рівності індивідів, причому усі фактичні нерівності розглядалися як штучні, викликані до життя саме несправедливим впливом соціальних інститутів, що пережили свій час. Досить звільнитися від цих інститутів, як людина проявиться у всій величі своїх духовних і фізичних сил. Це буде природна людина, вільна від обмежуючих її штучних установлень. Під природною малася неувазі загальна, тобто абстрактна людина, що ніби міститься в будь-якій емпіричній особистості, як ядро в шкарлупі горіха. Звільнення від інститутів є оголенням, виведенням на світло всезагальної людини.

Саме в такому розумінні свобода виявлялася логічно пов'язаною з рівністю. Людина стає вільною, якщо позбавити її від гніту архаїчних соціальних інститутів, інститутів узагалі, від усіх випадкових, суспільством і культурою обумовлених впливів. Але при цьому вона зводиться до свого "найменшого спільного знаменника" — людини взагалі, яка дорівнює будь-якій іншій людині. Рівність забезпечується свободою, свобода забезпечується досягненням рівності.

Правда, як відзначав Г.Зіммель, існувала фактична нерівність людей. Досягнення свободи негайно породило б нове гноблення: дурних — розумними, слабких — сильними тощо. Таке відчуття було навіть у радикальних революціонерів. Напевно, писав він, "інстинкт розсудливості спонукав до Libertu і EgalitH додати FraternitH. Тому що без добровільного морального самообмеження, передбачуваного цим поняттям, Libertn швидко привела б до того, що є повною протилежністю EgalitH. Але для суспільної свідомості того часу внутрішнє протиріччя волі і рівності залишалося непоміченим".