Соціологія культури - Юрій М.Ф. - Розділ 7. Традиція — канон — стиль

7.1. Поняття стилю

Узагалі ж стиль — це щось важко вловиме. Його легко побачити і пізнати, але важко точно, по-науковому, визначити. У філософському словнику можна знайти такі визначення:

стиль — це "спосіб вираження думки в мові, особлива манера вираження, характерна для індивідуума, періоду, школи чи народу <класичний стиль>";

стиль — це "спосіб чи метод дії чи представлення, особливо якщо він відповідає якомусь стандарту; визначна, характерна манера; модний і розкішний спосіб життя жити <стильно>; узагалі виразність, майстерність, уроджене уміння в представленні, образі діяльності та подачі самого себе".

7.2. Стиль, традиція, канон

Визначення стилю, ті, що наведені вище, і багато інших загалом схожі одне на одне. У них підкреслюється один момент: говорячи про стиль, ми маємо на увазі щось особливе і специфічне в способі викладу, мові і композиції окремого твору, творчості письменника, літературної групи чи напряму у поведінці, способі життя і способі самовираження людини, соціальної групи, соціального прошарку або навіть цілого народу, тобто ми маємо на увазі особливу манеру писати, діяти, жити.

Важко відшукати "найменший спільний знаменник", шо відповідним чином об'єднує всі ці види особливого і специфічного. Якби його вдалося знайти, це і було б поняття стилю в чистому вигляді. Однак поки він не знаходиться, будемо говорити про конкретні стилі, представляючи їх на прикладах.

Як тут не згадати стиль українського бароко ХУІП ст., періоду гетьманування Івана Мазепи. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і таким способом оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для української нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Бароко не принесло в Україну якихось нових ідей, воно швидше пропонувало нові прийоми, такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст, і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Але, разом з тим, не можна не зауважити, що стиль українського бароко розвивався, насамперед, (не відкидаючи запозичення з Заходу) на традиціях українського народного мистецтва.

Важливе поняття, пов'язане з поняттям стилю, - канон. Канон - це запропоновані норми і правила, яким повинні строго відповідати спосіб поведінки, вираження тощо. Наприклад, в епоху так званого соціалістичного реалізму художники знали, що можна інакше писати, знімати, ліпити, але це "інакше" було заборонено.

І традиція, і канон позбавляють можливості вибору художника, діяча, групу.

Тому і творчість, і взагалі поведінка, що існує в межах традиції чи канону, по суті, анонімні. Коли справа стосується традиції, все зрозуміло: як говориться, слова і музика народні, імена справжніх авторів розчиняються в часі, тому що вони не вважаються важливими: автор творить і взагалі діє так само, як творять і діють інші. У випадку канону (наприклад, канону соціалістичного реалізму) імена авторів хоча і вказуються, але вони не дуже-то і потрібні, оскільки їхня мова, манера і спосіб вираження, підхід до зображуваного предмета глибоко позаособистісні. Вершина соціалістичного реалізму—так би мовити, взаємозамінні творіння. Можна було б запропонувати таку "гру": наріжте картки, на одних напишіть назви романів, на інших — імена письменників, а потім поєднуйте їх довільним чином. Нічого страшного не відбудеться, якщо ви переплутаєте авторів романів "Цемен", "Гідроцентраль", "Лісозавод" і "Бур'ян".

Якщо ж в умовах соціалістичного реалізму створювалося щось особливе і виняткове, що претендувало на особистісний стиль, то це відбувалося не завдяки канону, а всупереч йому. Яскравий приклад: стилістично своєрідний "Тихий Дон" М.О.Шолохова. Сам Шолохов був гарячим прихильником і проповідником соціалістичного реалізму. Той факт, що він написав "Тихий Дон", видався настільки дивним, що Шолохова навіть звинувачували в плагіаті: автором роману нібито був відомий до першої світової війни письменник Крючков, який присвятив свою творчість життю козаків Дону; Крючков загинув під час громадянської війни, а Шолохов, що був при цьому, привласнив скриньку з його рукописом, а потім опублікував роман під своїм ім'ям. Справді, цей твір не вміщається в рамки соціалістичного реалізму. Він не безликий, він припускає автора. Суперечки з приводу авторства Шолохова дотепер не закінчені. Ось такий жарт зіграв соціалістичний реалізм зі своїм вірним прихильником!

Таким чином, коли вибору немає, ми маємо справу чи з традицією, чи з каноном, коли є вибір, можна говорити про стиль.