Соціологія культури - Юрій М.Ф. - 8.11. Нова парадигма соціоструктурного підходу

Щоб обговорити проблеми розподілу шансів і прагнень до стилізації, варто повернутися до вихідного пункту міркувань про соціальне розшарування і соціальну нерівність — до ідеї вертикальної класифікації. Зрозуміло, що в будь-якій культурі вертикальні класифікації зберігаються і насамперед класифікації, які ґрунтуються на аскриптивних ознаках, таких, як стать, вік, колір шкіри, а також інших, менш значних (колір волосся, фізична конституція, співвідношення обсягів грудей, талії, стегон тощо). Ці індивідуальні фактори відіграють істотну роль у розподілі шансів і можливостей стилізації, а найчастіше виступають як детермінують фактори, що визначають і передбачають конкретні напрями і змісти прийнятих та освоюваних стилів.

Однак у розподілі шансів і можливостей стилізації важливі й інші фактори — фактори, що традиційно використовуються як базиси класифікацій, на яких у сучасній соціології грунтується інтерпретація соціальної нерівності, а саме: рівень доходу, обсяг і престижність освіти, престижність професії тощо. Тому, як справедливо відзначає Мюллер, вищий клас має всі можливості, але мало прагнення до пошуку і вибору нових культурних стилів, тимчасом як нижчі класи навпаки (чи майже навпаки). Так само, чим вищий рівень освіти, що несе із собою знання альтернатив життя, тим більше можливості, а найчастіше і прагнення до стилізації.

Тут виникає дилема, вирішивши яку, ми, власне кажучи, надамо теоретичної визначеності усьому матеріалу, викладеному в книзі. Дилема полягає в наступному: чи є життєві і культурні стилі дійсно "вільно падаючими формами", які відірвані від соціального субстрату (навіть якщо цей субстрат колись існував) і вільно та довільно вибираються суверенними суб'єктами з метою самоідентифікації й упорядкованого ведення власного життя, ч и життєві і культурні стилі споконвічно (хоча це і не очевидно) скоординовані з певними позиціями в соціальній структурі, а вибір певного стилю означає, власне кажучи, вибір певної позиції в традиційній (або трохи модифікованій) системі соціальної стратифікації.

Почнемо з другого варіанта. Якщо ми вибираємо цю відповідь, то обговорення проблеми життєвих і культурних стилів, хоча і важливе саме по собі з погляду аналізу культурного опосередкування соціальних процесів, мало що змінює в нашому баченні природи соціальної структури, соціальної нерівності та соціальних трансформацій. Ми ніби ускладнюємо картину, вписуючи нові деталі, нових персонажів, надаємо характерам нових відтінків, але не змінюємо, по суті, ні фабули, ні головних дійових осіб. Зрозуміло, це означає збільшення соціологічного знання, більш детальний, глибинний аналіз процесів, що протікають, а крім того, просто більш правильний портрет соціальної реальності на даному етапі її розвитку. Зрештою, це підхід у стилі П. Бурдьє, який зрозумів і витлумачив культуру як сукупність інструментів ідентифікаційних стратегій. Відповідно до цього підходу, класове і прошаркове членування суспільства не зникає, не розчиняється в культурі, але культура відіграє роль активного медіума, що творить, так би мовити, ліпить класово-прошаркові ідентифікації.

Вибір першої відповіді приводить до набагато більш радикальних висновків. По-перше, автоматично виключаються підстави для розмови про соціальну нерівність як соціальну проблему, тому що розсипаються в порох універсальні вертикальні класифікації, тобто ті вертикальні класифікації, щодо базису яких існує загальний консенсус. Соціальна нерівність залишається, але вона депроблематизується, тому що ґрунтується на аскриптивних статусах (належність до життєвої чи культурної форми). Скажімо, нерівність плюралізується. Кожна з форм володіє своєю особливою класифікацією, заснованою на власній ознаці, характерній саме для неї. Таким чином, плюралізація життєвих чи культурних форм веде до плюралізації нерівностей, але зникає соціальна нерівність як така, нерівність з великої букви, викорінювання якої у свій час склало одне з основних завдань модерністського проекту.

Пояснимо на прикладі. На Заході в 70-і — 80-і p.p. XX ст. відзначався розквіт двох протилежно орієнтованих культурних стилів: хіпі і япі. Термін "хіпі" не має потреби в поясненні: дещо про їхні ідеї і життєву практику сказано вище. Япі (япі — від англійського словосполучення young urban professionals) — в основному молоді бізнесмени, що практикують підкреслено діловий стиль, строгість манер, коректність у звертанні, оснащені технічними атрибутами заможної ділової людини — комп'ютер лаптоп, особливої марки годинник, особливої марки автомобіль (наприклад, БМВ). Зрозуміло, япі не обмежувалися суто зовнішніми демонстраціями стилю; для них характерний певний набір цінностей і норм: підкреслена лояльність стосовно держави, висока цінність сім'ї. Багато хто із сучасних українських молодих бізнесменів практикують стиль япі. Риси багатьох представників так званих "нових українців" подібні до рис япі: ідеї лояльності, високої цінності сім"ї, вигляд, характерні предмети споживання.

Але вданому випадку нас цікавлять не ці групи самі по собі, а їхнє ставлення до нерівності та співвідношення концепцій нерівності, прийнятих цими групами. Насамперед, варто відзначити, що їхнє уявлення про нерівність не стикаються і практично не можуть бути взаємно трансльовані. Для хіпі всі люди рівні, усі люди — брати, в ідеалі громада хіпі не ієрархізована. Япі, навпаки, дотримуються практично традиційної системи класифікації (дохід, освіта, престиж) і в оцінці людей керуються "досяжницькими" ознаками.

Спадає на думку такий факт: як окремий і самостійний культурний стиль (чи культурна форма) виділяється те, що повинно відповідно до загальноприйнятих соціологічних уявлень бути верствою, органічною складовою частиною соціальної структури; цей факт свідчить або про неадекватність соціологічних уявлень, або про "розмивання" дійсної соціальної структури, про що в нас і йде мова.

Отже, в уявленнях япі і хіпі відсутня спільна для обох груп система вертикальної класифікації, що могла б стати основою взаєморозуміння в питанні про соціальну нерівність і взаємопогоджуване розміщення тієї й іншої групи в стратифікаційній системі. Те саме можна спостерігати й стосовно інших культурних і життєвих форм та культурних стилів. Кожна життєва форма і кожен культурний стиль керується власною класифікацією, що не збігається з класифікацією інших. Це й означає плюралізацію нерівностей і зняття з порядку денного проблеми нерівності як такої.

Крім того, у випадку, якщо визнається вільне, соціально неприкріплене існування форм і стилів, доводиться відмовитися від поняття соціальної стратифікації.

Тут те саме співвідношення, що й у світовій стратифікації. Поділ культур і суспільств на примітивні, традиційні і розвинуті можливий тільки тоді, коли існує єдиний критерій, а цей критерій представляє універсальна еволюціоністська парадигма. Зміна парадигм, перехід на точку зору культурного плюралізму руйнує самий базис класифікації і всю систему стратифікації суспільств у глобальному масштабі. Тому не випадково модерністський проект і сформовані в його лоні теорії модернізації, що мають за мету ліквідацію регіональних нерівностей, підтягування "світової периферії" (країн і регіонів Африки, Азії, Латинської Америки, а тепер і СНД) до рівня розвинутих індустріальних суспільств, нерозривно пов'язані з ідеями еволюції і прогресу, що після "смерті" старого культураитро-пологічного еволюціонізму відродилися в соціологічно- орієнтованому не революціонізмі структурно-функціональної школи. Без ідеї прогресу і глобальної стратифікації зруйнулася б уся система політичної й економічної організації світового порядку.

Так само без ідеї вертикальної стратифікації і ліквідації нерівності, тобто підтягування нижчих класів за рівнем доходів, освіти й іншими параметрами до середніх класів, що становлять у розвинутих капіталістичних країнах більшість населення, міняється вся політична і господарська організація цих країн. Хоча ряд соціальних експериментів у різних країнах світу демонструє різні варіанти можливої організації регульованого співжиття різних життєвих форм і стилів, безглуздо уявляти, якою повинна бути ця нова, горизонтально організована соцієтальна структура; ця справа не соціологів, а футурологів.

Ми розглянули можливі теоретичні наслідки альтернативних відповідей на запитання про те, чи скоординовані різні життєві форми і стилі з позиціями, що існують у соціальній структурі сьогоднішнього суспільства.

Однак насправді ці відповіді не є альтернативними. Говорити, як Г.П.Мюллер, про розподіл шансів і прагнень до стилізації з різних позицій у стратифікаційній системі зовсім не означає заперечувати можливості подальшої реідентифікації індивідів і становлення відповідних життєвих форм і стилів як самостійних елементів соціальної структури, які не вписуються в існуючу нині систему стратифікації. У цьому розумінні погляд П. Бурдьє, що визнає класову структуру суспільства й уточнює наші уявлення про цю структуру, не суперечить позиції авторів, що пророкують "кінець соціального розшарування", "кінець стратифікації". Навпаки, підхід Бурдьє, що вивчає, яким чином культура, формуючи класові ідентифікації, починає відігравати усе більшу роль у відтворенні соціальної структури, демонструє, що культура незалежно від передбачуваної соціально-економічної матриці бере на себе роль структуруючого агента. У такому випадку і мюллерівський аналіз розподілу шансів та прагнень до стилізації, і концепція Бурдьє, і ряд інших теорій, на яких ми тут не зупинялися, є не що інше, як вивчення процесу трансформації соціальної структури сучасних індустріальних суспільств у нову структурну організацію, засновану не на вертикальному, а на горизонтальному членуванні.