Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - 2.4. Вітчизняна економічна соціологія. Основні напрямки досліджень

2.4.1. Соціальна сфера економічної життєдіяльності суспільства

Цей напрямок соціологічних досліджень найбільш яскраво і повно репрезентований у працях одного з основоположників вітчизняної економічної соціології (як і вітчизняної соціології взагалі) доктора філософських наук, професора Ірини Марківни Попової. В рамках дослідження взаємодії соціальної й економічної сфер життєдіяльності суспільства І. Попова показує обмеженість розподільчого трактування соціального. Адже найбільшою мірою специфіка соціального показує зв'язок останнього з певними умовами і засобами розширеного відтворення людей. Відповідно, соціальна сфера — це сфера підтримки життя, задоволення різноманітних потреб завдяки засвоєнню засобів життєдіяльності та існування. Тобто мова йде про привласнення засобів і умов відтворення людини як суб'єкта суспільних відносин, відтворення індивіда як суб'єкта праці, про перетворення загальнолюдської природи індивіда, формування у нього здібностей до різноманітної діяльності (сфера, в котрій відбувається це привласнення, є соціальною). Відносини (між людьми, групами людей, людиною й суспільством), завдяки яким здійснюється це присвоєння, називаються соціальними.

До кола різноманітних умов і засобів, привласнення яких формує соціальну сферу життя суспільства, належить і сама праця, яка створює різні можливості для реалізації людських здібностей. Відповідно, праця є найважливішим соціальним фактором людської життєдіяльності. Що ж стосується розподілу, то він також являє собою важливий соціальний чинник людської життєдіяльності, завдяки якому людина отримує різноманітні блага.

Дослідження соціальної сфери економічної життєдіяльності суспільства неефективне без аналізу власності як соціальної категорії, соціальних та економічних відносин. Професор І. Попова зазначає, що категорія власності означає привласнення засобів виробництва, робочої сили, матеріальних благ і послуг. Відносини власності (як відносини вольові), які складаються між суб'єктами (особами, соціальними групами), персоніфікують ставлення до речей, до виробництва та споживання останніх. Характеризуючи власність як суттєвий компонент соціальних відносин, як важливий фактор відтворення людини, не слід забувати, що власність функціонує в різних своїх видах і проявах (у виробництві і поза ним). І у всіх випадках вона (власність) виступає і в економічній, і в соціальній своїй якості, які не можна відривати одну від одної, але й не слід ототожнювати.

Власність як компонент соціальних відносин і самі ці відносини для правових відносин власності є об'єктивно необхідними. Останні певною мірою відбивають реальні відносини власності (в персоніфікованому чи неперсоніфікованому вигляді) і характеризують закріплення реальних відносин у юридичному законі, правових нормах.

Нещодавно підставою для не зовсім коректного розмежування власності як елемента правових і соціальних відносин було дуже загальне трактування власності у її соціальному значенні (володіють чи не володіють власністю). Проте реальні відносини власності, які становлять відносини соціальні, реалізуються за допомогою конкретних механізмів володіння, використання і розпорядження, а їх іноді відносять лише до правової сфери, що неправомірно. Відповідно поняття "володіння", "використання" і "розпорядження" трактують лише як правові категорії. Насправді ці категорії позначають механізми, що діють і у правовій, і у соціальній сферах. Що ж стосується власності як соціальної категорії, то досить широке її розуміння (як і нехтування конкретно-реальними формами її прояву) не дає можливості зрозуміти, що відбувається у суспільстві на певному етапі його розвитку за тих чи інших умов функціонування суспільних відносин (2, 42-43].

Правові відносини в молодій українській державі не є адекватними економічним і соціальним відносинам. У першу чергу, це стосується функціонування підприємницьких і комерційних структур. Правові відносини не слід ототожнювати із власністю як соціальним інститутом. Розуміння власності як соціальної інституції передбачає облік всього спектру реальних відносин, обумовлених різними можливостями володіння, користування і розпорядження засобами виробництва, людьми і результатами їхньої діяльності.

Аналізуючи взаємодію соціальної структури суспільства та економіки, "позаекономічні" чинники соціальної диференціації, І. Попова зазначає, що більш глибоке розуміння "соціального" і "соціальних відносин" складається з того, що останні розглядаються і як відносини між групами, що утворюють соціальну структуру. Роль, яку відіграє ця структура в організації суспільного виробництва, зумовлена місцем групи у складній системі власності, що функціонує завдяки реальним господарським механізмам володіння, користування і розпорядження різними складовими власності.

Соціальна структура формується не лише завдяки взаємовідносинам класів, соціальних груп, положення яких у суспільстві визначається тим, що одні з них — власники засобів виробництва, а інші не є такими. Соціальна структура суспільства є більш складним формуванням. Вона обумовлена і диференціацією тієї частини населення, яка ні до яких класів не належить (наприклад, артист, вчитель, касир тощо), а також внутрішньокласовим поділом.

У світовій соціологічній літературі для позначення соціальної структури широко використовують термін "стратифікація", що означає "організовування" нерівності в суспільстві. Стратифікація - це поділ суспільства на групи, які перебувають на різних рівнях ієрархічної взаємодії членів суспільства. Традиція, започаткована німецьким соціологом Максом Вебером, пропонує розглядати стратифікацію як багатомірне утворення, обумовлене трьома вимірами: економічним (багатство), соціальним (престиж) і політичним (влада). Соціальний же статус (за Вебером), на відміну від економічної позиції, визначається рангом групи, який диктується системою цінностей суспільства.

Таким чином, стратифікація — це диференціація людей, груп залежно від місця в конкретно-історичній системі суспільного поділу праці, відповідно до різних можливостей привласнення засобів виробництва, робочої сили, матеріальних благ і послуг. Різні суспільні характеристики можуть визначати їхнє місце і відповідні йому можливості, владу і престиж, професійну приналежність, етнічні, демографічні і територіальні особливості. Важливість різних характеристик для диференціації людей і груп за соціальною ознакою має для соціальної стратифікації конкретне значення. Ця значущість (як і специфічна для конкретного суспільства система соціальної стратифікації) описується і роз'яснюється відповідними соціологічними засобами. Аналіз її є одним із найважливіших завдань соціологічного вивчення суспільства [1, 62].