Географія - Олійник Я.Б. - 6.5.2. Атлантичний океан

Географічне положення і розміри. Атлантичний океан—другий за величиною водний басейн нашої планети. Площа його — 91,7 млн.км², середня глибина — 3926 м, максимальна — 8742 м, об'єм води — 337 млн.км³.

Назву океанові дали стародавні греки за ім'ям міфічного Атланта, який буцімто стояв на краю землі і тримав на плечах небесне склепіння.

Від Північного полярного кола до берегів Антарктиди Атлантичний океан простягається на 16 000 км. У най вужчому місці між мисом Сан-Рокі в Південній Америці та узбережжям Сьєрра-Леоне в Африці ширина його не перевищує 2900 км, а там, де моря Атлантики глибоко заходять у суходіл, як-от між західним узбережжям Мексиканської затоки і східними берегами Чорного моря, ширина досягає 13 000 км. На півдні широкими протоками він сполучений з Тихим та Індійським океанами, на півночі — з Північним Льодовитим.

Островів у Атлантичному океані найбільше у прибережній частині. їхня площа до 1 млн.км². Проте у відкритому океані їх мало. Шість найбільших островів — Великобританія, Ірландія, Ісландія, Куба, Гаїті, Пуерто-Ріко, Ньюфаундленд—займають понад 700 тис. км². Великі архіпелаги розташовані коло берегів Центральної Америки. Це насамперед Великі й Малі Антильські та Бермудські острови. Багато архіпелагів на півдні океану. До них належать Південні Оркнейські, Південні Сандвічеві та Південні Шотландські острови. Крім того, в океані є кілька груп невеликих островів вулканічного походження: Канарські, Азорські, Кабо-Верде, Мадейра, Св. Єлени, Трістан-да-Кунья. До вулканічних островів належать також Ісландія та деякі острови з групи Малих Ангельських.

Моря Атлантики, серед яких чимало внутрішніх і шельфових, становлять близько 11 % площі океану. їхньому розвиткові сприяє геологічна будова материків, основні тектонічні компоненти яких розташовані перпендикулярно до атлантичної западини. Так, із тектонічними улоговинами пов'язані Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Азовське, Карибське моря з Мексиканською затокою, моря Уеделла і Лазарева.

Велике Середземне розпадається на низку морів: Лігурійське, Тірренське, Адріатичне, Іонічне, Егейське. Іноді в старій морській та історичній літературі трапляються назви морів Середземномор'я, які не вказані на сучасних картах: Альборанове (між Піренейським півостровом та Африкою), Балеарське (між Іспанією та Балеарськими островами), Іберійське (між Балеарськими островами і Африкою), Сардинське (між островом Сардинія та Балеарськими островами), Сицилійське (між Сицилією та Африкою), Левантське (між островами Криті Кіпр), Фінікійське (на схід від меридіану острова Кіпр) та деякі інші. В межах Атлантичного басейну є карликові моря: Мармурове, ірландське та інші.

Атлантичний океан за середніми глибинами посідає третє місце після Тихого та Індійського. На глибини 3000—6000 м припадає 80 % його площі. Характерною особливістю батиметрії океану є те, що частка шельфу становить 8,5 % усієї площі дна. Найбільший він у північній частині басейну — вздовж берегів Європи й Північної Америки — і досягає ширини сотень кілометрів. У південній частині він набагато менший, а поблизу берегів Бразилії та Африки — кілька десятків кілометрів. Для рельєфу шельфу характерні жолоби та банки.

Важливим елементом дна Атлантики є великий підводний Серединно-Атлантичний хребет, що простягнувся посередині океану з півночі на південь майже на 17 000 км. За формою він нагадує латинську букву S і має ширину понад 1000 км. Це порівняно молода гірська споруда. В багатьох місцях він розчленований поздовжніми ущелинами і численними поперечними розломами. Ці розломи поділяють його на окремі блоки, що змістилися в широтному напрямі на сотні кілометрів. В осьовій зоні хребта виявлено вузьку (30—60 км) і глибоку (1—2 км) поздовжню рифтову доли ну.

На екваторі Серединно-Атлантичний хребет перетинається жолобом Романш (7856 м), який поділяє Його на Північ но-Атлантичний і Пів-денно-Атлантичний хребти.

Північно-Атлантичний хребет значно нижчий. Глибини над ним 2000—4000 м, лише де-не-де трапляються окремі підвищення. Пів-денно-Атлантичний хребет значно вищий та більш розчленований. У багатьох місцях глибини над ним менші 2000 м і навіть 1000 м. Місцями хребет підноситься над водою у вигляді вулканічних островів (Вознесіння, Трістан-да-Кунья, Гоф, Буве).

Серединно-Атлантичний хребет симетричний щодо берегів, тому поділяє дно на дві рівні частини — західну і східну, а ряд перпендикулярних підвищень, що відгалужуються від нього (Бермудське, Ріу-Гранді, Рокол, Канарське, Мадейра, Кабо-Верде, хребти Сьєрра-Леоне, Китовий та ін.), створюють глибоководні улоговини. У західній частині океану середні глибини більші (5500—6000 м), ніж у східній (4000-5000 м).

У західній частині є такі улоговини — Лабрадорська, Ньюфаундлендська, Північноамериканська, Бразильська та Аргентинська, у східній — Північноєвропейська, Іберійська, Канарська, Кабо-Верде, Ангельська та Капська. Улоговини Східної Атлантики мілкіші й менше відокремлені. На крайньому півдні океану хребтами Південно-Ангельським та Африкансько-Антарктичним відокремлена від інших Африкансько-Антарктична улоговина.

Рельєф океанового ложа досить складний. У при материкових частинах глибоководних улоговин простяглись абісальні рівнини. Це невеликі пласкі ділянки, вкриті товщею (3—3,5 км) осадових відкладів. Ближче до Серединно-Атлантичного хребта на глибинах 5,5—6,0 км розміщується зона абісальних горбів. Крім того, в океані тисячі поодиноких вулканічних гір, над вершинами яких ще кілька сотень метрів води.

Донні відклади. Понад 67 % поверхні дна океану вкрито біогенним вапняковим намулом, що складається з мікроскопічних вапнякових мушлів форамініфер, скелетів коралових поліпів, моховаток, радіолярій і губок. На великих глибинах (понад 4,5 км) багато червоної глини з конкреціями марганцю. На малих глибинах, уздовж материків, — теригенних та коралових органогенних відкладів. У відкритому океані, вздовж північного пасату, починаючи від берегів Африки, поширені еолові наноси, принесені вітрами з Сахари. Навколо Антарктиди, а в Північній півкулі — вздовж островів Гренландії, Ньюфаундленду, Лабрадору більшість становлять теригенні айсбергові відклади.

У розподілі відкладів є певна закономірність: у холодних поясах — теригенні айсбергові, їх змінює біогенний кременистий матеріал, у помірних і тропічних поясах — карбонати.

Клімат. Океан, простягнувшись від Північного до Південного полярного кола, перетинає майже всі кліматичні пояси. Над ним панують Ісландський мінімум, Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний максимуми, між якими знаходиться екваторіальна депресія. На крайньому півдні простяглася субантарктична смуга низького тиску.

Ці центри дії атмосфери разом із Гренландським та Антарктичним максимумами зумовлюють загальну циркуляцію атмосфери над океаном. Від обох тропічних областей високого тиску до екваторіальної депресії дмуть західні вітри — пасати, в помірних широтах вони часом набувають штормової сили. Далі на північ від екватора влітку й восени часом зароджуються тропічні циклони, що нерідко переходять в урагани. Найбільше їх над Карибським морем і Мексиканською затокою.

У тропічних і субтропічних широтах поблизу материків поширені мусонні явища, але в цілому вони не характерні для океану.

Циркуляція вод. Із загальною циркуляцією атмосфери тісно пов'язані течії, але на їхній рух впливає також конфігурація материкових берегів. Тому в Атлантичному океані сильніше, ніж у будь-якому іншому, розвинуті субмеридіональні потоки. У верхній товщі океану вирізняють чотири великомасштабні кругообіги: північний циклонічний (на північ від 45° пн. ш.), антициклональний Північної півкулі (5—45° пн. ш.), антициклональний Південної півкулі (5—45° пд. ш.) та Антарктична полярна течія (40—50° пд. ш.). На західній периферії цих кругообігів знаходяться вузькі, але досить сильні течії швидкістю 2—6 км/год.: Лабрадорська, Гольфстрім, Ангельська, Гвіанська, Бразильська. В центральних і східних частинах цих кругообігів течії порівняно слабкі, крім екваторіальної зони.

Поблизу островів Кабо-Верде утворюється місцевий циклональний кругообіг, що сприяє підняттю глибинних вод, збагачених киснем і поживними речовинами. Ці системи кругообігів розділяються гідрологічними фронтами, що виникають при зустрічі теплих і холодних течій або в зоні дивергенції.

Гідрологічні особливості поверхневих вод. Однією з найважливіших гідрологічних характеристик води є її температура. В усьому океані середня температура поверхневих вод становить + 16,5 °С, але Південна Атлантика на 6 °С холодніша від Північної. Термічний екватор, середня температура якого +26,7 °С, знаходиться між 5° і 10° пн. ш. На південь і північ від нього температура поступово знижується, і закономірність її розподілу має зональний характер. У місцях субмеридіональних течій і підняття глибинних вод ця закономірність порушується. Особливо різкі контрасти температур уздовж східних берегів Північної Америки, де зустрічаються теплі й холодні течії.

Вода в Атлантичному океані порівняно з іншими найсолоніша, оскільки випаровування (1040 мм) перевищує опади (780 мм) і частина випаровуваної води переноситься на материки. Найбільша солоність (37,5 ‰) у субтропічних і тропічних широтах, де переважають області високого атмосферного тиску з жаркою і ясною погодою. Найменша солоність (33 ‰) у прибережних водах Антарктиди через їхнє розпріснювання від танення криги.

Гідрохімічні характеристики Атлантичного океану майже такі, як і в інших, оскільки між ними існує постійний водообмін. Але інтенсивність нагромадження біогенів на проміжних і великих глибинах тут менша, бо цьому процесові перешкоджає інтенсивне перемішування води яку вертикальному, так і в горизонтальному напрямках. Теплі поверхневі води низьких широт перенасичені вуглекислим кальцієм, якого потребують морські організми для своїх внутрішніх і зовнішніх скелетів, а також мушель. Тут найбільша концентрація сполук фосфору та азоту і недостатньо кисню.

Вміст розчиненого кисню найбільший у субполярних широтах (7—8 мл/л). Дуже бідні на кисень (2 мл/л) проміжні води тропічних широт, які залягають на глибинах 250—750 м. У зоні апвелінгів. уздовж західних берегів Африки, внаслідок фотосинтезу кількість кисню зростає до 10 мл/л. Для холодних вод Арктики і Антарктики характерна велика кількість кремнієвої кислоти, необхідної для створення скелетів діатомових.

Водні маси. Придонні води формуються з поверхневих вод Арктики і Антарктики при їх охолодженні до —1,8 °С та опусканні на дно. Місцями вони рухаються дуже швидко (до 1,6 км/год.) і здатні розмивати донні відклади, переносити завислий матеріал, створювати підводні долини й великі донні акумулятивні рівнини. Холодні малосолоні придонні антарктичні води перемішуються дном улоговин до 42° пн. ш.

На придонних водах залягають глибинні, які, опускаючись, формуються з холодних поверхневих водна субполярних широтах. У нижчих широтах охолодження не таке сильне, як у високих, тому вода в цих широтах меншої густини і не опускається на велику глибину. Води цих широт формують проміжні води. Одним з осередків формування проміжних вод є Середземне море. Ще меншої густини високо-мінералізовані води в субтропічних широтах під час їхнього зимового охолодження до +18 °С. Вони формують підповерхневі води.

Відповідно до фізичних і хімічних властивостей, вмісту кисню і фосфатів на поверхні океану визначають типи водних мас: екваторіальні, тропічні, субтропічні, субполярні та полярні.

Екваторіальні водні маси знаходяться між екваторіальним та субекваторіальним гідрологічними фронтами. Для цих вод характерні найвища температура (+25, +27 °С), помірна солоність (34—35‰), мінімальна густина, значний вміст кисню (3,0-4,5 мл/л) і фосфатів (0,5— 1,0 мкг-атом/л).

Тропічні й субтропічні водні маси формуються в області тропічних атмосферних антициклонів. Від субполярних водних мас їх відокремлюють субарктичні та субантарктичні фронти. Тут найвища солоність (36—37‰), велика прозорість, малий вміст поживних речовин, кисню (2—3 мл/л), бідний органічний світ. Це — океанічні пустелі.

Субполярні водні маси формуються в помірних широтах. Від полярних вони відокремлені арктичним та антарктичним фронтами. В цих водах інтенсивний теплообмін з атмосферою, а тому й значна мінливість фізичних властивостей як у просторі, так і в часі. Вони насичені киснем і фосфатами, мають нормальну солоність.

Полярні водні маси найхолодніші. їхні температури близькі до точки замерзання, для них характерна велика густина, мала солоність (32—33 ‰), великий вміст кисню (5—7 мл/л) і фосфатів (1,5—2,0 мкг-атом/л).

Органічний світ Атлантичного океану кількістю видів значно поступається Тихому чи Індійському. Це пов'язано з його молодістю, тривалою ізоляцією від Індійського й Тихого океанів, сильним впливом холодного клімату в четвертинний період. На розподілі організмів позначилися також теплі й холодні течії та вертикальне перемішування в зоні апвелінгів. У високих широтах, де більше холодних течій, та в низьких, де є апвелінг, видовий склад фауни бідний, але за кількістю риб і тварин він значно багатший, ніж в інших океанах. Загалом органічне життя в Атлантичному океані кількісно багате завдяки широкому розвиткові шельфу. З цієї причини серед риб, у тому числі промислових, дуже багато донних і придонних представників.

Донна флора Атлантики подібна до тихоокеанської, хоч тут і менше її видів. Для фітобентосу північної частини океану найхарактерніші бурі водорості, переважно фукоїди, ламінарії та алярії, а також червоні водорості. У тропічній зоні поширені зелені (хаулерпа)та червоні водорості, серед яких більше вапнякових літотамній, а серед бурих — саргасових. У південній частині океану серед донної рослинності найбільше ламінарій.

Зообентос представлений головно восьминогами, коралами, ракоподібними, голкошкірими і специфічними видами риб. Багато є також губок та гідроїдів.

Планктон має більш як 245 видів рослин та 2000 видів тварин. У фітопланктоні переважають перил и неї, коколітофори, діатомові. У діатомових чітко виражена зональність: максимальна їх кількість розвивається в помірних широтах обох півкуль, але основні види Північної півкулі дещо відмінні від південних. Найбільша щільність діатомових у смузі течії Західних Вітрів.

Нектон за видовим складом трохи бідніший віл тихоокеанського. У ньому немає простих форм мечохвостів, деяких видів давніх риб, морських зміїв. Проте видовий склад риб в Атлантичному океані багатший, ніж у Тихому.

У розподілі бентосу, планктону і нектону чітко виявляється зональність. Зонально змінюються кількість видів і загальна біомаса. В Антарктичному секторі Атлантики чимало видів китоподібних і тюленів.

У субантарктичній зоні та прилеглій до неї смузі води помірної зони біомаса досягає максимуму, але за кількістю видів вона поступається тропікам. У зоопланктоні переважає криль, у нектоні — кити, ластоногі, з риб — нототенії.

У тропічній зоні зоопланктон представлений численними видами форамініфер і птеропод, кількома видами радіолярій, веслоногих рачків, кальмарами, восьминогами. У складі нектону є різні види риб, серед яких промислове значення мають макрель, тунці, сардини, а в холодних водах — анчоуси. Для тропічної та субтропічної зон характерні корали, які краще розвиваються в західній частині зони, особливо в Саргасовому морі, ніж у східній.

Для помірних широт Північної півкулі характерна велика кількість особин, хоч і з незначним видовим складом. Із промислових риб найбільше значення мають оселедці, тріска, пікша, палтус, морський окунь. Для зоопланктону характерніші копеподи та форамініфери. Найбільше їх у Ньюфаундлендській банці та Норвезькому морі. Середня біомаса зоопланктону тут більша, ніж на відповідних широтах Тихого океану.

Багаті рибою арктичні широти. Біля Ісландії, на банках Фарерських островів, поблизу Норвегії багато тріски та оселедців. У гренландських водах живуть кити, тюлені. На скелях високих берегів — "пташині базари".

В Атлантичному океані чотири біогеографічні області: Арктична, куди входять прилеглі до Гренландії та Лабрадору водні простори; Північноатлантична, що охоплює помірні широти Північної півкулі; Тропічно-Атлантична, яка знаходиться на тропічних та екваторіальних широтах; Антарктична, що охоплює всю Антарктичну Циркумполярну течію.