Географія - Олійник Я.Б. - 6.8. Господарське значення морів

Океани і моря — це батьківщина всього живого, це водні шляхи і джерела важливих харчових ресурсів, скарбниці мінеральної сировини і джерела енергії.

Значення океанів як водних шляхів загальновідоме. Мореплавство вважається одним із факторів, що сприяли розвитку міст і цілих країн. Моря здавна були основними, причому дешевими, шляхами сполучення між континентами. Вони сприяли розвитку торгівлі між державами, значно віддаленими одна від одної.

Як джерела харчових ресурсів океани і моря при розумному використанні практично невичерпні. Для порівняння наведемо такі дані: товщина родючого ґрунтового шару суші в середньому 0,5 - 1 м; в океанах і морях товщина поверхневої зони, населеної рослинами, становить приблизно 100—200 м.

В океанах знаходиться 43 % біомаси всієї планети, рибних ресурсів — біля 200 млн. т. Величезні ресурси молюсків, ракоподібних, водоростей, зоопланктону.

Море — величезне джерело мінеральної сировини. Щороку з морської води видобувають близько 5 млн. т кухонної солі, приблизно 300тис. т магнію, 100тис. т брому. З водоростей

добувають йод. На шельфі добувають нафту. В морі міститься й багато інших покладів корисних копалин у вигляді різних хімічних речовин, які використовуватимуться в майбутньому Тепер уже розвідано й почато добування заліза, марганцю, міді, нікелю, кобальту та інших елементів, які залягають на дні океанів у конкреціях. Поклади їх оцінюються в 350 млрд т. Це справді невичерпні запаси цінних копалин.

Море — величезне джерело енергії. Вона утворюється внаслідок руху води — хвилями й течіями. її використання тільки починається. Поки що звернуто увагу на припливно-відпливні рухи води. Постійна різниця температур поверхневих і глибинних вод океанів — практично невичерпне джерело енергії. Цю енергію називають гідротермічною. На ній працює перша у світі електростанція, збудована поблизу Абіджана (Кот д'Івуар), потужність її 8 тис. кВт. Не почато ще використання енергії морських хвиль і прибоїв, яка складає десятки мільйонів кіловат-годин на рік з І км берегової лінії.

У Світовому океані є важка вода. її частка становить 1/5600, але цього достатньо, щоб заповнити улоговину Чорного моря. Важкого водню, який і є джерелом термоядерного синтезу, вчені налічують 2,5 ∙ 10¹³ т. Лише 1 г дейтерію, при перетворенні його в реакторі на гелій, вивільнює 100 000 кВт енергії.

Згідно з конвенцією, державам, береги яких омиваються морями, належать територіальні води шириною до 12 миль. Далі, до 24 миль від берега, — прилегла зона, над якою держава здійснює митний та інший контроль. За нею, до 200 миль, — економічна зона, де встановлено особливий правовий режим. У цій зоні прибережна держава має суверенні права на розвідку, розробку і збереження біологічних та мінеральних ресурсів, а також на інші види економічного використання водних просторів.

Конвенцію з морського права підписало понад 120 країн.

6.9. Розчленованість берегової лінії

Кожний океан має особливості в розчленуванні берегових ліній.

Береги Тихого океану надзвичайно різноманітні. Так, уздовж американського узбережжя височать гірські хребти Анд і Кордельєрів. Велетенські прибійні хвилі перпендикулярно підходять до них з відкритого океану і руйнують їхні підніжжя. Наносів тут мало. Лише зрідка трапляються акумулятивні тераси. Отже, східні береги абразивні.

Західними берегами океану є береги окраїнних морів. Оскільки прибій та хвилі тут незначні, то вздовж рівнинних просторів Азії більше акумулятивних берегів, хоча подекуди трапляються абразивно-денудаційні. Там, де гірські хребти підходять до океану під значним кутом, утворюються ріасові береги. На узбережжя Азії потрапляє багато теригенного матеріалу, з я кого під час високих припливів формуються піщані пасма й вали.

В екваторіально-тропічних широтах від австрало-азійських морів до Тасманового моря на сотні й тисячі кілометрів простяглися органогенні коралові та мангрові береги. Вздовж Австралії на 2300 км від затоки Папуа до острова Фрейзер тягнеться унікальна смуга коралових споруд. Вона відгородила від океану мілководну лагуну, ширина якої сягає кількох десятків кілометрів. Коралового походження ряд низьких островів з архіпелагу Тонга, Каролінські острови, Маршаллові острови, острови Лайн, Туамоту та ін.

У районах давнього та сучасного зледеніння обох півкуль, зокрема на Камчатці, Алясці, в Канаді, Чилі, Новій Зеландії, здебільшого фіордові береги.

У північній частині Атлантичного океану головним чином фіордові береги та шхери. Довжина деяких фіордів досягає кількох десятків кілометрів, а Согнефіорд у Північному морі простягся на 220 км при ширині 1,5— 6,0 км та глибині 1245 м. Його скелясті береги здіймаються на висоту 1500 м.

Схили фіордових берегів Канади, Гренландії, Ісландії, Норвегії, частково південної частини Південної Америки мають сліди льодовикового шліфування.

Для берегів Швеції, Фінляндії, Ісландії і Канади характерні складна подрібненість шхерами, багато островів і мілин — решток затоплених або напівзатоплених баранячих лобів, друмлин, горбів кінцевих морен.

Уздовж рівнинних просторів Європи, Північної та Південної Америки переважно акумулятивні береги, місцями — абразивно-денудаційні.

В екваторіально-тропічних широтах трапляються мангрові береги, а надто в місцях, захищених від прибою. У дерев мангрових заростей глибокі "ходульні" та повітряні "дихальні" корені, які перешкоджають циркуляції води і сприяють нагромадженню відкладів, підвищенню дна і наступу суходолу на море. Таких берегів найбільше у Мексиканській та Гвінейській затоках.

В Адріатичному морі далматинський тип берегів. Вони характерні для затопленої морем гірської місцевості, хребти й долини якої розташовані паралельно до берегової лінії. При затопленні утворюються острови, затоки, що простягаються вздовж берега.

В Егейському морі здебільшого лопатевий тип берега з великими затоками у вигляді лопат, що виокремлюються масивними півостровами.

Особливості берегів Індійського океану визначаються геологічною будовою материків та дією хвильових процесів. Позаяк більша частина океану розташована в межах екваторіально-тропічного поясу, тут поширені коралові та мангрові береги. Коралові береги характерні для узбереж Північної та Північно-Західної Австралії та острова Мадагаскар. Уздовж Індонезійського узбережжя багато коралових рифів, менше — мангр.

Береги Червоного моря та Аденської затоки сформовані відповідно до рифтової структури цих басейнів. Чимало бухтових форм пов'язано зі скидовою будовою окраїнних зон Африканського материка та Аравійського півострова. Тут багато гребенних бухт — шерм, коралових споруд, які ускладнюють судноплавство. Розвиток магматичних і міцних осадових порід на багатьох ділянках півострова Сомалі та узбережжя Аравії сприяють поширенню слабо видозмінених морем берегів денудаційного типу. Для східних берегів Африки характерне бухтове розчленування (ріасовий тип), пов'язане з підтопленням гирл річок підчас трансгресії моря. Береги Перської затоки та Індостанського півострова головним чином абразивно-акумулятивні, хоча є тут і мангрові зарості.

Індоокеанське узбережжя Малаккського півострова та Зондських островів здебільшого абразивно-акумулятивне, з неглибокими бухтами. Його розчленування пов'язане з вулканізмом і тектонічною структурою острівного суходолу. Майже по всьому периметру островів розвинуті коралові рифи і мангри. Лише для острова Суматра характерні низинні акумулятивні береги, вкриті мангровими заростями.

Отже, особливістю Індійського океану є те, що через своє внутрішньотропічне географічне положення більшість його берегів коралові і мангрові.

Водночас з антарктичних берегів коли-не-коли сповзає крига, обриваючись крутими, високими уступами.

Різноманітність приморського рельєфу в Північному Льодовитому океані зумовлює велику різноманітність типів берегів океану. На їхньому розвитку позначається вплив плавучої морської криги. Вона послаблює хвилі та обмежує період їхньої дії.

Велику роль у формуванні берегів відіграє морозне вивітрювання, яке найактивніше у тріщинуватих велико-зернистих вивержених породах. Унаслідок вивітрювання та морської абразії виникають особливі форми берегових обривів — жолоби, останці-кекури, ніші, печери.

На берегах, де відшаровуються осадові породи (сланці й пісковики), вплив морозного вивітрювання зменшується, але посилюється абразія. Берегова лінія в цих місцях відступає під дією хвильового розмиву.

Термоабразія — один з основних процесів формування берегів у полярних морях. Морфологічно вона виявляється в утворенні ніш із наступним обвалюванням верхньої частини берегів. Цей процес спричинює значне відступання берегової лінії.

На узбережжях Таймиру, Скандинавського півострова, Гренландії, Канадського Арктичного архіпелагу багато фіордів і шхер. Ці форми берегів сформувалися під дією льодовиків.

Береги Білого, Барениового, Карського морів здебільшого високі абразивні з невеликими затоками. Водночас ділянки суходолу на берегах морів Бофорта, Чукотського, Лаптєвих, Східносибірського затоплені. Тому їхні береги здебільшого складчасті, на окремих ділянках рівні й дельтові, місцями лагунні.