Рекреаційна географія - Масляк П.О. - 3.1. Загальні засади районування

3.1. Загальні засади районування

Людство нині нагадує інтегровану систему багаторівневих регіонів. Їхня кількість безперервно зростає. Диверсифікація взаємодії окремих регіональних підрозділів нашої планети й окремих країн, у тому числі в галузі рекреації і туризму, відбувається дуже інтенсивно. Водночас проблеми формування рекреаційних районів вивчені явно недостатньо.

Основою для виокремлення різних регіонів, районування тієї чи іншої частини нашої планети або окремої країни є відмінності одних територій від інших. За найзагальнішими критеріями ці відмінності можна об'єднати в три групи: природні, історичні і соціально-економічні.

Природні відмінності визначаються об'єктивними геологічними, географічними та біологічними особливостями окремих частин Землі. Зокрема поділ світу на материки ні в кого не викликає сумніву, бо в природі насправді є реально відокремлені частини суходолу, роз'єднані морями й океанами. Такий реально наявний природно-геологічний поділ світу е однією з багатьох підстав для його регіоналізації.

Дія географічних і біологічних чинників у виокремленні рекреаційних регіонів не менш важлива. Відомо, що географічна оболонка має багато закономірностей. До найважливіших з них належать: цілісність, ритмічність, висотна поясність і горизонтальна зональність. Останні дві закономірності є однією з найповажніших підстав рекреаційного районування.

Висотна поясність полягає у поступовій закономірній зміні природи (рослинний, тваринний світ тощо) з підняттям у гори від їхнього підніжжя до вершини. Крім рослинного і тваринного світу, вона чітко простежується в ґрунтах. Висотна поясність зумовлена зміною клімату з висотою. Вона виявляється у зниженні температури на 0,6 °С на кожних 100 м підйому. Крім того, до висоти 2—3 км суттєво зростає кількість опадів. Характер висотної поясності залежить перш за все від положення гір у системі широтних зон, висоти над рівнем моря, експозиції схилів. Кожна природна широтна зона має власні особливості висотних поясів. Збільшення чисельності населення Землі, розвиток і просторово-територіальне поширення господарства приводять до інтенсивного освоєння людством гірських місцевостей. У багатьох країнах гірські райони вже нині стали територіями не лише розвитку туризму і сільського господарства, а й важкої промисловості. Однак рекреація і туризм у горах є найадекватнішою формою їх господарського освоєння і використання.

Географічна зональність є послідовною зміною природних зон зі зміною географічної широти у напрямі від екватора до полюсів. При цьому змінюються як окремі природні компоненти, так і природні комплекси в цілому. Такі зміни зумовлені неоднаковою кількістю тепла, яке отримують різні частини Землі внаслідок її кулястості. До зональних комплексів належать географічні пояси і природні зони. Перші е найбільшими зональними комплексами, які оперізують всю нашу планету в широтному напрямі (екваторіальний, субекваторіальний, тропічний тощо). Будь-який географічний пояс у свою чергу поділяється на менші за розмірами комплекси, які називаються природними зонами (лісів, степів, пустель та ін.).

У рекреаційній географії для виокремлення певних регіонів, крім природних чинників, велику роль відіграють історичні. За найзагальнішими ознаками і найбільшими просторовими виявами вони простежуються у виділенні на Землі окремих частин світу. Хоча їхня кількість збігається з кількістю материків (6), принципи їх виокремлення вже переважно не геолого-географічні, а історичні. Особливо яскраво це виявляється у поділі одного материка Євразії на дві частини світу — Європу та Азію або в об'єднанні двох материків — Північної та Південної Америки в одну частину світу — Америку.

У багатьох випадках географічні й історичні чинники у виділенні регіонів гармонійно поєднуються. Так формуються історико-географічні регіони. Наприклад, регіональні поняття "арабський світ", "країни Північної Африки" фактично є гармонійним поєднанням пустельних і напівпустельних ландшафтів з історично адаптованою до них культурою арабських народів.

Важливу роль географічні та історичні чинники відіграють й у виокремленні економічних районів світу* Відмінності в природних умовах і ресурсах різних частин нашої планети сприяють спеціалізації на виробництві відповідної продукції. На певній території світу, в окремій країні чи їхній групі випуск якихось виробів або надання певних послуг стає об'єктивно більш ефективним, ніж будь-де за їхніми межами. Спеціалізація господарства окремого регіону або країни світу складається історично. З розвитком господарства і зміною ситуації в цілому чи в її окремих компонентах вона може суттєво змінюватися. Щоб визначити спеціалізацію території, необхідно з'ясувати принципи розміщення виробництва. Чинниками розвитку певної спеціалізації е:

а) природні умови та ресурси;

б) наявність трудових ресурсів;

в) особливості географічного положення, зокрема стосовно транспортної інфраструктури;

г) галузі господарства, що сформувалися історично;

д) виконання певного державного замовлення чи реалізація якогось глобального або регіонального проекту.

З часом окремі регіони світу чи певної країни починають все суттєвіше відрізнятися один від одного вже не тільки природними й історичними, а насамперед економічними умовами та трудовими ресурсами. Наприклад, в одному регіоні виробляють метал і машини, в іншому вирощують банани й ананаси" в третьому пропонують послуги з відпочинку і лікування. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції в умовах глобалізації, кожен регіон світу забезпечує нею інші частини світу й отримує те, чого йому не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Зазначений поділ праці між окремими територіями, як ви вже знаєте, називається географічним або територіальним.

Обґрунтований і раціональний поділ усього світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районування або регіоналізації. Ця теорія дає змогу науково обґрунтувати виокремлення регіонів, які об'єктивно відіграють значну роль як у цілому на планеті, так і на окремих континентах або в межах тих чи інших країн.

Терміни і поняття "район" і "регіон" у більшості випадків навіть у науковій літературі вживаються як синоніми. Водночас між ними є очевидні відмінності. Поняття "район" переважно застосовується для означення місцевості, що вирізняється за географічними, економічними, адміністративними та іншими ознаками (промисловий, ресурсно-рекреаційний, економічний, адміністративний). По-перше, його використовують для позначення району, області, території, частини країни, що характеризуються сукупністю природних або історико-географічних умов і національним складом населення. По-друге, визначення району як групи країн, які становлять окремий регіон, мають подібні рекреаційні ознаки, що відрізняють їх від інших територій, найбільш придатне для вживання саме у рекреаційній географії.

Поняття "регіон" включає не лише суходіл, материки та острівні ділянки нашої планети, а й водні простори, тобто він може складатися з суходільної території й акваторії. Як приклад рекреаційно значимого можна навести Карибський регіон, або регіон Карибського моря, який складається переважно зі значної кількості острівних країн і водних просторів, які їх роз'єднують і об'єднують. Те саме можна сказати й про Тихоокеанський регіон або регіон Океанії. Однак у більшості випадків поняття "регіон" все-таки стосується суходолу та безпосередньо прилеглих до нього акваторій.

Відомий український учений у галузі економічної і соціальної географії Олег Шаблій1 вважає, що поняття

"регіоналізація", яке є похідним від поняття "регіон", вживається у двох значеннях:

а) як процес наукового обґрунтування регіону (регіонів), визначення його (їхніх) просторових меж і складу та загальних рис;

б) як реальний поділ земної поверхні, зосереджених на ній елементів суспільства чи суспільства в цілому на окремі великі частини.

Можна погодитися з О. Шаблієм, що регіоналізація буває інтегральною і спеціальною (комплексною). Інтегральна регіоналізація є обґрунтуванням відокремленості певних частин земної поверхні з усім її природним і суспільним наповненням. Спеціальна науково обґрунтовує існування, розвиток і взаємодію просторово-територіальних частин у певних сферах суспільства. Якщо цією сферою є політика, то це політична регіоналізація, якщо господарство, то це економічна, а ще детальніше, наприклад, рекреаційна регіоналізація і т. ін.

Теорія регіоналізації спочатку почала розвиватися в країнах, які потребували подібних наукових і політичних обґрунтувань. Це були або дуже великі держави зі значною внутрішньою територіальною диференціацією, або потужні імперії з сильно віддаленими і відмінними від метрополії володіннями. Тому не дивно, що територіально-методологічні засади регіоналізації і конкретні спроби виокремлення регіонів належать вченим Росії (Російська імперія, Радянський Союз), Великої Британії, CШA, Франції та ін.

Серед зарубіжних учених, які вивчали проблеми регіоналізації, необхідно зазначити російських економістів-географів М. Баранського(Н. Баранский), М. Колосовського (Н. Колосовский), американця Р. Гартшорна (R. Hartshorn), естонку С. Ниммік (S. Nummik) та ін.

Вітчизняна регіоналістика представлена видатними українськими вченими С. Рудницьким, А. Синявським, В. Садовським. Серед сучасних українських вчених, перу яких належать теоретичні праці з регіоналістики, безперечно виділяється О. Шаблій.

Теорія регіоналістики, яку розробляють переважно спеціалісти із суспільної географії, не позбавлена недоліків, стереотипів і пережитків минулого. Найбільше розроблені й найширше охоплені питання, які стосуються методики виділення окремих частин у Межах тієї або іншої країни. Але майже немає глибоких теоретичних розробок у царині регіоналізації окремих частин світу чи материків. Традиційний, усталений, звичаєвий, стереотипний підхід до виокремлення регіонів світу у наш час себе вже вичерпав. Тому ніхто чітко й однозначно не може сказати, які країни входять, наприклад, до регіонів Західної, Центральної чи Східної Європи, Латиноамериканського регіону. Близького і Середнього Сходу та ін. Навіть у наукових і навчальних публікаціях можна знайти абсолютно неадекватні регіональні поняття на кшталт "близьке" й "далеке зарубіжжя" тощо. Лише використання суто наукових підходів, базованих на формальній логіці, дасть змогу рекреаційній географії розвиватися на сучасній теоретико-методологічній базі.

Запитання та завдання

1. Що є основою для виокремлення різних регіонів світу?

2. Які природно-географічні основи регіоналізації вам відомі?

3. Чи можуть поєднуватися географічні й історичні чинники в просторово-територіальній диференціації поверхні Землі?

4. Назвіть чинник розвитку господарської спеціалізації територій.

5. Чим відрізняються поняття "район" і "регіон"?

6. В яких значеннях вживається поняття "регіоналізація"?

7. В яких країнах і чому розвивалася теорія регіоналізації?