Туристичне краєзнавство - Петранівський В.Л. - Розділ 2. ТУРИСТИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО УКРАЇНИ: ОБ'ЄКТ, ПРЕДМЕТ, ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

2.1. Сутність та теоретико-методологічні засади національного краєзнавства, взаємозв'язок з іншими дисциплінами

Могутнім і невичерпним джерелом духовності, моральності і культури сучасної людини є її любов до рідного краю, його безцінних багатств, глибока шана до віковічних традицій свого народу.

Акт про державний суверенітет України, проголошений Верховною Радою 24.08.1991 р., активізував духовне відродження українського народу, загострив проблеми збереження культури. У цій справі важливе місце належить національному краєзнавству. Про зростання ролі науково-громадського руху в розбудові незалежної України красномовно свідчить факт відродження в березні 1990 р. Всеукраїнської спілки краєзнавців.

На сучасному етапі національне краєзнавство переживає епоху ренесансу. Краєзнавчий рух в Україні багатий на цікаві традиції, плідні пошуки і відкриття. Але мало любити свій край — його ще треба добре знати. Знання рідного краю не просто збагачує і звеличує людину, воно служить своєрідним містком, що єднає покоління минулі з поколіннями прийдешніми. Пошана до традицій давньої культури та славного минулого творить основи теперішності, є запорукою майбутнього.

Українське краєзнавство має глибоке коріння і давні традиції. "Вагомий і безцінний внесок у його розвиток зробили відомі вчені минулого — Орест Левицький, Михайло Максимович, Опанас Маркевич, Вадим Пассек, Олександр Лазаревський, Микола Закревський, Петро Єфименко, Микола Аркас, Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький, Павло Чубинський, Максим Берлинський, Микола Біляшівський, Федір Вовк, Євтим Сіцінський...".

Поняття "краєзнавство" в різні часи мало різне значення. Видатний український педагог К. Д. Ушинський уперше дав визначення краєзнавства як педагогічного поняття, виділивши в ньому суспільно-економічний, освітньо-виховний і методичний аспекти. Видатний педагог наповнив уживаний тоді термін "батьківщинознавство" (термін запроваджено М. В. Ломоносовим) загальнопедагогічним змістом. У краєзнавстві К. Д. Ушинський вбачав могутній засіб вивчення країни. "Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини".

Навчання географії на місцевому матеріалі, провісником якого був К. Д. Ушинський, дало поштовх до зародження батьківщинознавчого напрямку в географії, який став основою сучасного краєзнавства.

"Під батьківщинознавством, або вітчизнознавством, малося на увазі ознайомлення в школі з географією навколишньої місцевості, знайомство, засноване переважно на безпосередніх спостереженнях", — писав О. Барков. Сучасний термін "краєзнавство" з'явився на зміну існуючим термінам "вітчизнознавство", "батьківщинознавство".

Втілення краєзнавчого принципу в життя тісно пов'язували з принципами реґіонального підходу та народності. Підвалини цього напряму в Україні в 70-х рр. XIX ст. буди закладені відомим педагогом і просвітником Софією Русовою, яка вважала, що прищепити дитині національні риси можна лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю на певній території. Вона писала: "...що треба добре знати свій край, бо рідна земля все одно, що велика сім'я, а земляки — все одно, що родичі", "...тільки навчаючись любити і свідомо ставитись до свого люду, до свого краю ...ми навчимося шанувати і других людей..." [27].

Основні етапи становлення й розвитку наукового краєзнавства в Україні нерозривно пов'язані з розвитком географії і з тими перипетіями, які переживала ця наука протягом свого еволюційного формування.

Першим в Україні ще наприкінці XIX ст. обґрунтував поняття "краєзнавство" як науку і виклав його суть, значення та місце в житті народу у статті "Галицьке краєзнавство" (1892 р.) І. Франко.

Історія становлення власного поняттєво-термінологічного апарату залишається однією з маловивчених сторінок національного краєзнавства. Окрім окремих публікацій у часописі "Туристика і краєзнавство" (додаток до "Нового часу"), звертаємо увагу на цікаві дослідження І. Крип'якевича з історії туризму в Галичині. У двох невеликих статтях "Студентські мандрівки 1880 р." та "Іван Франко як турист" учений вперше торкнувся цього малорозробленого аспекту науки. З 1937 р. на сторінках журналу "Наша Батьківщина" цих питань торкалися у своїх працях такі відомі краєзнавці, як В. Дорошенко, М. Кордуба, І. Крип'якевич, В. Кубійович. Фрагментарно характеризує краєзнавчі поняття Ю. Целевич у своїй праці "Галицьке краєзнавство" .

Найбільш системний огляд праць і матеріалів щодо розвитку різних галузей краєзнавства та його методики дав І. Франко у своїй праці "Галицьке краєзнавство". Це була перша спроба створення фахової бібліографії, що стосувалася українського краєзнавства.

Термін "краєзнавство" з кінця XIX ст. досить часто трапляється у науковій і науково-популярній літературі як у вузькому, так і в широкому розумінні його змісту.

У 1914 р. запорізький викладач гімназії І. Маньков запропонував поряд з терміном "батьківщинознавство" вживати термін "краєзнавство". Цей термін був підхоплений багатьма прихильниками краєзнавчої роботи в здобутті природничих знань і набув широкого використання у практичній діяльності вчителів географії, історії тощо.

Вперше серед українських учених визначив предмет географії, її зміст і методи дослідження П. А. Тутковський у теоретичній праці "Задачи и пределы географии" (1914 р.). Усупереч намаганням окремих учених розчинити географію серед інших наук, П. А. Тутковський доводив, що "географія має свій особливий зміст, свої методи дослідження і свої самостійні завдання". Серед методів досліджень географії вчений відводив чільне місце науковому краєзнавству. Одна з найголовніших його заслуг — це розробка теорії наукового монізму наук природничих і суспільних, що знайшли своє відображення у праці "Краєвиди України в зв'язку з природою і людністю".

П. А. Тутковський чи не вперше розглянув взаємозв'язок і взаємозалежність розвитку рельєфу, ґрунтів, гідрології, клімату з антропологією, господарською діяльністю людини. Як заповіт, звучать сьогодні слова П. А. Тутковського, що "ми повинні далі вивчати наші краєвиди, які розкривають надзвичайно цікаві явища з минулого нашої країни, мають важливий вплив на все наше господарство і побут" [31].

"Зоряним" часом розвитку краєзнавства були 20—30-ті рр. XX ст. У цей час розквітнув талант видатного вченого-енциклопедиста, академіка С. Л. Рудницького (1877—1938 рр.), який по праву вважається фундатором української географії і наукового географічного краєзнавства.

Першим тезу про те, що краєзнавство можна трактувати у вузькому і широкому розумінні цього слова, обґрунтував саме

С. Рудницький. У першому випадку маємо так зване етнографічне, історичне, літературне тощо, а в другому — комплексне (синтетичне), або географічне краєзнавство, яке так чи інакше включає в себе всі інші його види. У своїй фундаментальній праці "Нинішня географія" (1905 р.) С. Рудницький неодноразово звертав увагу на зв'язок географічної освіти і краєзнавства в різних аспектах та постулював тезу: "Географія учить нас пізнавати рідний край".

Фундатор національного комплексного краєзнавства, зокрема, писав у своїй "Нинішній географії" у 1905 р.: "На поняття вітчизни і народности складаються дуже різні елементи; антропо- і етнологічний, філологічно-літературний, історично-політичний і інші, але без сумніву найважливіший є географічний, бо нарід без рідного краю, тростина, вирвана з почви... єсли отже пізнане язика і літератури свого народа, єго історії, побуту і звичаїв і т. н. є загально признане важним, то неменше на мою думку важне і потрібне є пізнане рідного краю, на котрім сей нарід виріс і розвивається. І є обов'язком всякого, що почуваєся до крихітки патріотизму, учитися пізнавати і любити свій рідний край не лиш словами, а душею".

У своїх працях учений визначав Україну як цілісну географічну одиницю, розробив план дослідження та вивчення її географії в усіх аспектах. С. Рудницький радив починати географічне вивчення свого краю з краєзнавства, а на його основі здійснювати вивчення початкового курсу географії України. Національна територія, — за висловом ученого, — це головна основа нації. Інші основи нації — це рідна культура, єдині історико-політичні традиції, типові расові ознаки, власна мова — набирають реальної сили лише у зв'язку з територією. Ці теоретичні погляди вченого є вихідними, вони визначають об'єкт наукового географічного краєзнавства і служать його методологічною основою.

Творчо розвиваючи спадщину С. Рудницького, сучасні українські вчені Я. Жупанський і В. Круль розглядають національне краєзнавство як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує у світі тривимірних моделей: простір (географічне краєзнавство), час (історичне краєзнавство) та соціум (соціальне краєзнавство). Останнє виступає інтеґруючою похідною активної соціальної функції людини. Воно включає літературне, мистецьке, архітектурне, етнографічне краєзнавство тощо. Об'єднуючим елементом тут є початковий елемент — територія. Отже, географічне краєзнавство виступає стрижнем національного краєзнавства [6].

Одним із принципових питань теорії, навколо якого протягом десятиріч не припиняються дискусії, є питання про зміст, об'єкт і предмет краєзнавства (у тому числі географічного). "Розглядаючи об'єкт вивчення українського краєзнавства, підкреслимо, що це — системна величина, яка пронизує раціональну територію генеральним напрямком (українська детермінантна) і дає бічні відгалуження в вигляді згаданих вище його складових. Інакше кажучи, об'єкт національного краєзнавства — це реальна матеріальна система, що об'єктивно існує в ірраціональних межах, які матеріалізуються через національну субстанцію думки".

"Отже, визначивши перелік об'єктів дослідження українського краєзнавства — країв, надзвичайно важливим видається окреслення їхніх меж (як предмет дослідження). Тим більше, що такі межі змінюються в часі. Це завдання визначальне, і ним має займатися окремий розділ національного краєзнавства — хорологічне краєзнавство. Таким чином, об'єктом дослідження його є предмет дослідження національного краєзнавства загалом" [6].

В узагальненому вигляді основним об'єктом географічного краєзнавства є суспільно-територіальний комплекс (СТК) певної території, який характеризується сукупністю природних ресурсів, населених місць і природоперетворювальних об'єктів [19].

М. Паламарчук і О. Паламарчук цілком слушно зазначають, що СТК як об'єкт вивчення стверджує географічний характер краєзнавчих знань, але він не вичерпує їх. Крім знань про СТК, краєзнавство містить у собі знання історії населення, духовної і матеріальної культури певної території. Зв'язок між складовими елементами національної системи краєзнавства (за Я. Жупанським і В. Крулем) можна окреслити стилізованою ланкою "територія — час — людина".

На території України формується загальнодержавний СТК, який включає природно-територіальні, історико-територіальні й соціально-територіальні комплекси реґіонів: Волинь, Поділля, Слобожанщину, Гуцульщину та ін. А в основі об'єктів краєзнавства представлені локальні СТК на рівні поселень, низових адміністративних одиниць та інших структурних елементів суспільно-територіального комплексу держави.

П. Шищенко, Президент Українського географічного товариства, розвиває науково-теоретичні засади про об'єктно-предметне поле географічного краєзнавства, яке не обмежується його належністю до системи "географія — країнознавство — краєзнавство (рідний край)". Його предметну сутність суттєво доповнюють науково-теоретичні, методичні, дидактичні, психологічні, виховні аспекти дослідження в системі "індивід — ландшафт — навколишнє природне середовище". У межах України сформувалися своєрідні етноландшафтно-господарські комплекси, які виступають об'єктами географо-краєзнавчих досліджень.

Місце туристичного краєзнавства у системі національного краєзнавства схематично зображено на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Місце туристичного краєзнавства у системі національного краєзнавства

З позиції системного підходу формулювалися принципи виділення ландшафтно-господарських систем (ЛГС) — одного з класів геосистем, які створені такими підсистемами: природним середовищем, населенням і господарством. Теорія функціонування ЛГС донині не досить розроблена (зокрема, стосовно критеріїв визначення, ієрархії, типології тощо).

Історично розвинулися системи, адаптовані та розбалансовані щодо взаємодії їхніх блоків. Для перших була запропонована дефініція "ландшафтно-етногосподарські системи" (ЛЕГ-системи), чим підкреслюється їхня адаптивність, історичність, органічність і традиційність (П. Шищенко, С. Романчук, Ю. Щур, В. Потапенко, 1996 р.).

Під адаптацією розуміється еволюційний процес узгодження природокористування і ландшафтних особливостей території, результатом якого є відповідність антропогенних навантажень продуктивності, стійкості і ресурсному потенціалу ландшафтів. Ландшафтні чинники відіграють провідну роль у господарському й еколого-фізіологічному та медико-географічному аспектах диференціації ЛЕГ-систем.

Була запропонована така підпорядкованість регіональних ЛЕГ-систем України: ареал, зона, край, область і район. Нижчі ієрархічні рівні ЛЕГ-систем є морфологічними частинами району на елементарному й локальному рівнях диференціації (П. Шищенко, С. Романчук, Ю. Щур, В. Потапенко, 1996 р.).

Поняття "краєзнавство" у 20-х рр. XX ст. розглядалось як метод синтетичного вивчення будь-якої виразної і виділеної за адміністративними ознаками невеликої території. Видатний географ і краєзнавець, професор В. Кубійович у праці "Енциклопедія українознавства" під терміном "краєзнавство" розуміє: "...сукупність інформацій про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо; в УРСР під "краєзнавством" розуміють вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звично місцевими силами".

"Краєзнавство", — за визначенням відомого географа О. С. Баркова, — це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та своїми методами дослідження, але таких, що ведуть до єдиної мети — наукового і всебічного пізнання краю".

Нинішньому етапу розвитку краєзнавства, на думку більшості українських учених, більш-менш повно відповідає таке визначення.

"Краєзнавство — це комплексне, наукове і всебічне вивчення певної території (села, міста, області, краю), це — популяризація і використання цього пізнання з метою наближення життя до науки, це — засіб навчання і виховання національно-свідомих громадян".

Дослідженням історії, теорії і методології краєзнавства нині серйозно займаються науковці Львівського, Київського, Харківського, Чернівецького, Одеського, Сімферопольського, Волинського національних університетів, Київського, Дрогобицького, Тернопільського, Вінницького й інших державних педагогічних університетів, працівники українських музеїв, наукових інститутів HAH України.

Тематика досліджень теорії краєзнавства досить різноманітна. Вона потребує наукового комплексного дослідження (істориків, етнографів, географів, філологів тощо) й зобов'язує до серйозного відношення з боку державної влади та громадських організацій.

В Україні питання теорії географічного краєзнавства найплідніше розробляли О. Т. Діброва, Я. І. Жупанський, В. П. Замковий, М. Ю. Костриця, М. П. Крячило, В. П. Круль, М. П. Откаленко, С. Л. Рудницький, Д. П. Тетерський, Є. Й. Шипович, М. Т. Янко.

Сучасні українські вчені Я. Жупанський і В. Круль розглядають національне краєзнавство як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує у світі тримірних системних моделей, складених з;

— простору (географічне краєзнавство);

— часу (історичне краєзнавство);

— соціуму (соціальне краєзнавство).

Усі названі компоненти притаманні туристичному краєзнавству. Таким чином, туристичне краєзнавство виступає одним з стрижневих напрямів національного краєзнавства.