Туристичне краєзнавство - Петранівський В.Л. - Розділ 7. ОРГАНІЗАЦІЯ ВИКОРИСТАННЯ ПЕЧЕР ДЛЯ ЦІЛЕЙ ТУРИЗМУ

7.1. Печери як об'єкт краєзнавства. Історія вивчення печер України

Печери природного походження — це порожнини у верхніх шарах земної кори, які мають на денній поверхні один або кілька отворів.

Найпоширеніші печери в розчинних геологічних породах — вапняках, крейді, гіпсі, ангідриді, кам'яній солі. Відомі печери у вапнякових туфах, конгломератах, гранітах, базальтах, вулканічних породах, а також льодові.

За генезисом печери поділяють на:

— корозійні,

— ерозійні,

— гравітаційні,

— абразійні,

— антропогенні тощо.

За віком печери поділяють на активні, реліктові та викопні. За направленістю печери бувають горизонтальні, вертикальні, нахилені та складні (в тому числі багатоповерхові); за формою — лантухоподібні, коридорні, лабіринтові; за глибиною — колодязі, шахти; за мікрокліматом — статичні й динамічні, теплі та холодні; за наявністю води — сухі та обводнені.

Утворення печер пов'язано з розчинюючою дією води, що проникає в тріщини. Розширюючи тріщини, вода створює в товщі породи складну систему каналів. У зоні горизонтальної циркуляції, де вода спричиняє найбільш розчинюючий ефект, утворюється магістральний канал, який поступово розширюється за рахунок сусідніх невеликих тріщин і стягує води з суміжних каналів. Так поступово формується підводна річка. Але при розширенні нових тріщин і частковій закупорці старих каналів, принесенні з поверхні уламкових матеріалів або внаслідок обвалу стелі річка може прокласти собі новий підземний шлях стоку, а попередні галереї стають сухими.

Печера може мати лише один вхідний отвір. На протилежному кінці вона буде закінчуватися або системою дуже вузьких ходів і тріщин, або обвальними чи натічними утвореннями, що закупорюють її. Такі печери називають сліпими. Можливі печери з виходами з двох боків. Це так звані прохідні печери.

У багатьох печерах на днищах, стінках або стелі утворюються натічні форми. Зі стелі печери звішуються у вигляді бурульок вузькі і довгі сталактити, що складаються з кальциту і в розрізі мають концентричну будову. З дна печери назустріч сталактитам піднімаються більш масивні й короткі форми, що називаються сталагмітами. Нерідко сталактити та сталагміти зростаються, утворюючи натічні колони. Цікаво, що в деяких печерах нагромаджується лід. Такі печери так і називають — льодяними, або холодними. Льодяні печери в Україні поширені в Криму.

"Печери... По-різному називають їх люди: підземна казка, світ чудес, восьме диво... Та в кожному випадку — це частинка рідної землі, унікальний, неповторний дивосвіт, який ми повинні вивчати і оберігати".

Ціною десятиліть важкої праці науковців і ентузіастів-краєзнавців, зусиллями сотень досліджень відкривалися таємниці печер.

Термін "спелеологія" (від гр. "спелеон" — печера) запропонував у 1890 р. французький археолог Емель Рів'єр. Зміст цього поняття весь час змінювався. Під спелеологією нині розуміють одну з наук про Землю, що вивчає походження, розвиток, геологічні, гідрогеологічні та мікрокліматичні особливості печер, їх сучасну і древню фауну, технічні прийоми проникнення під землю і роботи в підземних умовах.

Спелеологія взаємопов'язана з іншими науками та науковими дисциплінами: карстознавством, геологією, гідрологією, метеорологією, медициною, геоморфологією, археологією, палеозоологією, гляціологією та ін.

Спелеологія в Україні — наука відносно молода. Лише в кінці 1950-х рр. туристи і вчені почали комплексно досліджувати таємниці, які зберігали в собі печери і шахти, до цього цей напрямок наукової роботи носив епізодично-описовий характер (на відміну від зарубіжної спелеології).

На початку і в середині XIX ст. відомості про печери Руської рівнини, Уралу, Криму, Кавказу і Сибіру наводяться в працях М. Кіттари, М. Северина, А. Шренка, П. Кеппена, Г. Абіха та ін.

На початку XX ст. виділяються дослідження А. Крубера (Крим і Кавказ), А. Козменко (Руська рівнина). Ці роботи подають дані про умови утворення печер, особливості їх мікроклімату і гідрогеології тощо.

Українська спелеологія до 1917 р. — це спелеологія одинаків, які не мали ні спортивної підготовки, ні спорядження для дослідження складних печер. Тому в літературі є дані лише про легкодоступні печери: Балаганську, Ангарську, Вертебу, Кришталеву на Поділлі; Великий Бузлук в Криму тощо.

У 1908 р. науковець М. Орлович та інженер Г. Гутковський зробили опис привхідної частини Кришталевої печери в Кривче на Тернопільщині. На початку 1930-х рр. інженер В. Нехай дослідив ближній район лабіринту і подав його опис та карту в "Путівнику по печері Кривче" 1933 р. Тоді ж був прокладений і частково обладнаний перший е Україні екскурсійний маршрут під землею, який користувався величезною популярністю.

Вертеба — одна з великих лабіринтових печер Західного Поділля. її назва походить від старослов'янського "вертеб", що означає "печера, важкодоступна яруга, балка". Археолог Г. Ос-совський у 1890—1895 рр. і В. Деметрикевич у 1898—1904 рр. у цій печері знайшли велику кількість знахідок предметів матеріальної культури різних епох. Відомий польський археолог Б. Януш у книзі "Археологічні пам'ятки Східної Галичини" (1916 р.) образно назвав печеру "Наддністрянською Помпеєю". Перший опис правої частини печери археологи А. Кіркор і С. Козібродський склали ще у 1844 р.

У 1876 р. відомості про Вертебу подає краєзнавець Г. Грушецький у книзі "Про печери від Карпат до Балтики". У1920— 1930-х рр. у Вертебі було прокладено перший оглядовий маршрут для туристів і зроблені перші спроби організації масових екскурсій (рис. 7.1).

"Радянський" період характеризується комплексним підходом до вивчення карсту на основі детальних геологічних досліджень, що виконувалися у зв'язку з вирішенням практичних завдань. У довоєнні роки були детально досліджені печери Криму (П. Василевський, П. Шелтов). У ряді печер Криму почалися біоспелеологічні дослідження (Я. Бірштейн). Нові матеріали по вивченню печер і неглибоких (до 60 м) шахт Криму були узагальнені Зайцевим.

Післявоєнний етап розвитку спелеології характеризується різким посиленням роботи з вивчення карсту.

З 1958—1959 рр. почали активні спелеологічні дослідження наукові колективи Інституту мінеральних ресурсів Сімферополя та інших університетів. Велику роль у координації дослі

Рис. 7.1. Печера Вертеба. Зал "Казка"

джень відіграла Міжвідомча комісія по вивченню геології і географії карсту та Комісія карсту і спелеології АН СРСР, а також Всесоюзний інститут карстозпанства і спелеології.

Початок творчої співпраці вчених і спелеологів-аматорів був покладений спільними роботами спелеологів і співробітників Комплексної карстової експедиції АН УРСР у Гірському Криму.

У 1958—1962 рр. у Криму було проведено декілька десятків експедицій за участю спелеологі в-аматорів із Сімферополя, Ялти, Севастополя, Києва, Харкова та інших міст. У 1958—1962 рр. виникли спелеологічні секції у Львові, Тернополі, Сімферополі, Ялті тощо.

У 1962 р. в Криму відбувся Перший Всесоюзний зліт спелеологів. З цього часу спелеотуризм утвердив себе як громадський рух, увійшов у систему туризму. Керівництво спелеосекціями здійснювала Центральна секція спелеотуризму, а з 1977 р. — Комісія спелеотуризму Федерації туризму Центральної ради по туризму і екскурсіях ВЦРПС.

Період 1962—1980 рр. став часом активних спелеологічних досліджень. Ентузіасти з різних міст зайнялися дослідженнями відомих на той час печер, розшукували входи і заново відкривали загублені. Почалися пошуки невідомих печер. У різних карстових областях України спелеологами і спелеотуристами було відкрито і пройдено більше 3,5 тис. різних печер та шахт.

Ось кілька прикладів. Печера Озерна (Голубі Озера) — одна з найбільших у світі карстових печер у гіпсах, розташована неподалік Коралівки Борщівського району на Тернопільщині. Це єдина печера Поділля з великими підземними озерами. Ця велика печера Поділля була відкрита і детально досліджена львівськими спелеологами. У 1963 р. група львівських спелеологів під керівництвом М. П. Савчина провела першу розвідку привхідної частини лабіринту печери, а в листопаді 1963 р. тернопільські спелеологи розпочали планомірну топографічну зйомку лабіринту. Комплексна карстова експедиція АН УРСР під керівництвом відомого спелеолога і вченого В. М. Дублянського провела наукові дослідження печери, яку першопрохідники найменували Озерною (печерою Голубих Озер) (рис. 7.2).

Рис. 7.2. Печера Озерна

У лютому 1974 р. 33-тя експедиція подільського спелеоклубу під керівництвом Ю. Апостолюка поклала пікет на сотому кілометрі Озерної. Тут і досі стоїть пам'ятний знак — плита прозорого, немов слюда, гіпсу з цифрою "100" та іменами всіх учасників експедиції.

У березні 1966 р. недалеко від Чорткова на околиці Залісся розпочалось дослідження лабіринтової печери Млинки — 4-ї за величиною печери Поділля 15-ю експедицією Тернопільських спелеологів під керівництвом Б. Максимова. Восени дослідницькі роботи продовжили спелеогрупи Ю. Апостолюка, В. Старичкова, Я. Семенціва, Л. Казиріза.

У 1961—1963 pp. спеціалізований загін Комплексної карстової експедиції АН УРСР під керівництвом В. М. Дублянського провів детальну топографічну і геологічну зйомки лабіринту Кришталевої печери біля Кривче. Після вивчення загальної довжини складної системи карстових порожнин Кришталева печера виявилася найбільшою гіпсовою печерою у світі (22 км) й увійшла до десятки найбільших печер планети.

Печеру Оптимістичну відкрили львівські спелеологи у травні 1966 р. З 1968 р. спелеоклуби проводили дослідження лабіринту з підземних базових таборів.