Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - 3. Джерела формування філософської думки стародавньої русі

Філософія ніколи не виникала на пустому місці. Вона завжди постає як результат попереднього духовного розвитку. Основним джерелом, на грунті якого формувалася українська філософська думка, є народна культура, що в усній народній творчості зберігає попередні світоглядні уявлення. Поряд з цією тенденцією, найтісніше пов'язаною з дійсністю, розвивається й інша, "книжна", яка не могла не враховувати попередню. "Мало не всі перекази літописні про початок Київської державності, — пише С. Єфремов, — не що інше, як щиро народні або в народі обтерті й відшліфовані легенди, в яких чутно дух колективної творчості". Однак повністю покладатися на ці джерела не можна, оскільки вони недостатньо достовірно передають перебіг подій того часу. Крім того, до нас їх дійшло не так уже й багато. Значна частина з них повністю загинула. Те, що дійшло до нас, не зовсім є таким, як воно вийшло з рук наших пращурів. С. Єфремов зазначає, що в старі часи авторського права не знали, з авторами не рахувались зовсім і кожен переписувач часто вносив у твір свою власну редакцію, робив поправки і в змісті творів, і в мові. Перейшовши через руки переписувачів та редакторів, особливо північних, наші пам'ятки багато втратили зі своїх національних ознак.

При всій опорі на народну духовну культуру книжкова творчість йшла здебільшого від богословів і церковності, поштовх до якої дало прийняття християнства. Християнська філософія була першою, яка підняла інтерес до філософської думки в Русі, адже при всій своїй відмінності від філософії релігія не може обійтися без неї. Для обгрунтування своїх догматів, основних положень релігія змушена була звертатися до тих чи інших проблем про сутність буття, людину, давати відповідь на цілий ряд питань світоглядного характеру, завдяки чому вона й може функціонувати як спеціальний тип світогляду й ідеологічне утворення. Що ж до останнього, то стосовно християнства його заперечувати не доводиться.

Засвоєння філософської спадщини в тодішніх умовах носило свій особливий характер. "Київська Русь, — писав з цього приводу Г. Шпет, — стала християнською, але без античної традиції і без історичного культуро-сприйняття. Вона могла взяти античну культуру прямо з Греції, але цього не зробила. Тому що не знала мови. Варварський Захід прийняв християнство на античній мові і зберіг її надовго. Нас хрестили по-грецьки, але мову дали болгарську. Що могла принести з собою мова народу, позбавленого культурних традицій, літератури, історії... Візантія не встояла перед натиском дикого Сходу і винесла свої спадкові скарби туди ж, на Захід, а нам віддала лише власного виробництва сурогати, які були придумані в епоху її морального та інтелектуального виродження. Філософію і науку нам не довелося черпати з еллінських і римських джерел" (Шпет Г. Г. Сочинения. — М., 1989. — С. 28—29).

Певною мірою сьогодні можна сперечатися відносно того, звідки краще було Володимиру Святославичу приймати християнство — від Риму чи Візантії. У виборі релігії він керувався не мотивами і доведеннями Кирила Філософа, як це стверджується літописцями, а політичними цілями, враховуючи, мабуть, як позитивні, так і негативні наслідки цієї акції. На той час Візантія була не тільки найближчим сусідом Київської держави, безпосередньою спадкоємницею Римської імперії, а й виступала найбільш культурною і освіченою державою завдяки македонському відродженню.

Крім того, прийняття християнства від Риму означало повну залежність Київської держави від Риму, в той час як хрещення від Візантії все-таки давало змогу позбавитися церковного диктату, перетворити церкву в політичну силу, прив'язати її до вирішення політичних завдань, які стояли перед державою. Все це не могло не накласти свій відбиток на сприйняття філософії. Як підкреслює В. С. Горський, в реальному підході до розгляду проблем, пов'язаних з осмисленням граничних основ буття, давньоруська культура розвивалася переважно в руслі не теоретичного пізнання, а духовно-практичного освоєння світу і не мала достатніх умов включити в свій зміст більш чи менш диференційоване теоретичне знання. Філософія тут виступала як філософська культура, філософська думка.

Водночас, будучи далекою від абстрактних проблем, філософська думка Русі не знала схоластики і не замикалась на функції служниці богослов'я, тому що саме богослов'я усвідомлювало себе як слугу князівської влади (Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI — начала XII века. — К., 1989. — С. 12).

Особливістю соціально-економічного і політичного життя Київської держави обумовлювались і особливості ЇЇ філософської культури, що проявилося в розмаїтті підходів до розв'язання тих чи інших питань, синкретизм і діалогічність побудов, тяжіння до злободенних питань політичного життя суспільства, де, власне, вона й реалізує свої творчі потенції. Основою філософських пошуків у Русі стає філософія історії, основним сюжетом — світова історія, а провідною темою — сенс людського буття.

Правомірно, що, прийнявши хрещення від Візантії, Русь звертається і до її літературних джерел. В загальному масиві перекладної літератури Русі того часу переважають візантійські автори. Це твори отців церкви, книги із всесвітньої історії, ставлення до яких аж ніяк не перетворюється в механічну компіляцію. Із візантійської культурної спадщини вибирається те, що відповідає інтересам культурного розвитку Русі. Із патристики тут в основному перекладаються пам'ятки IV—VI ст., в яких християнство зближається з філософією Це насамперед твори Іоанна Дамаскіна, де викладено граматику і діалектику, Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сірина та ін. Уже в ранній період вітчизняна філософська думка була знайома з працями Порфирія, Максима Сповідника, Феодора Раїфського, християнським неоплатонізмом Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Крім візантійської літератури широко поширеними були праці болгарських авторів: солунських братів Кирила та Мефодія, Іоанна Екзарха, Костянтина Преславського, Климента Охрідського, Чорноризця Храбра — представників "золотого віку" болгарської культури. В домонгольський період у Русі набували поширення такі збірники: "Діоптра", або "Зерцало", "Пчела" (Бчƀла), "Толковая Палея", в яких було вміщено уривки з творів та висловлювання Піфагора, Діогена, Сократа, Демокріта, Платона, Арістоте-ля, Епікура, а також Плутарха, Есхіла, Софокла, Геродота, Фукідіда, Демосфена. В них порушувались в основному моральні проблеми. Збірники користувались попитом і популярністю як у церковних, так і світських колах "книжників".

Свідоцтва про будову Всесвіту та космологічні уявлення черпалися із "Шестидневів" (Василя Великого, Георгія Песиди, Іоанна Екзарха) — оповідань про створення світу (про що говорить сама назва) з широкими коментаріями богословського, філософського та природничо-наукового характеру; "Фізіолога" — збірки відомостей про звірів, птахів, комах, риб тощо, зібраних із різних джерел східних переказів, з Талмуду, Біблії та ін.; "Християнської типографії" Козьми Індихоплова — оповідань із космографії та географії християнського погляду, спрямованих проти грецьких мислителів; творів Єпіфанія Кіпрського, апокрифічних творів з їх геоцентризмом. В цих творах розглядалась насамперед християнська наука. Вони містили цілий ряд найнеймовірніших вигадок (твердження про плоскість Землі, про те, що левиця приводить мертве левеня, а вже потім оживляє його своїм духом, ствердження, що змія поститься сорок днів і сорок ночей, перш ніж скинути шкіру, та ін.), що було по суті кроком назад порівняно із здобутками античних мислителів, проте поряд з вигадками, далекими від дійсності, в них вкраплялися і елементи істинного знання.

Важливе значення для формування культури в Русі мали твори історичного характеру: сказання, палеї, хроніки, хронографи. Палеї — це історія Старого Завіту з усілякими додатками до Біблії та коментарями з апокрифічних джерел. З хронік були відомі "Хроніка" Іоанна Малаги, Георгія Амартола, патріарха Никифора та ін. Тут зустрічаються деякі цілком об'єктивні, хоча і неясні відомості про метафізику, релігійну філософію, Платона і Аристотеля. Пам'ятки візантійської та болгарської літератури, які становлять переважну частку у загальному фонді джерел тогочасної світової культури, на грунті осмислення яких відбувалися становлення і розвиток світогляду і філософської культури Русі, не вичерпували цього фонду в цілому. Певною мірою зміст його складався і в результаті контактів, що були на той час з країнами Сходу. Можливо, безпосередньо з сирійської мови було зроблено переклад про Ахіра премудрого, з давньоєврейської перекладено біблійні книги "Єсфір", хронографічний твір, в якому описуються історичні події до розорення Єрусалиму Титом, а також "Іосипан", сказання про Соломона, Мойсея. Ймовірно, з грузинської мови було виконано поширений на Русі переклад "Сказання про іверську царицю Динару". Відомі були переклади з чеської мови та мов інших європейських країн, з якими Русь мала дипломатичні та економічні зв'язки (Англія, Франція, Швеція, Норвегія, Данія), хоча після розколу церкви на католицьку (західну) і православну (східну) в 1054 р. культурні зв'язки із західними країнами дещо послабшали, однак залишалися досить стабільними.

На основі творчого осмислення перекладних джерел світової культури того часу формувалася філософська культура Русі, витворювалися оригінальні твори давньоруської писемності — слова, повчання, моління, в яких суспільно-політична думка стверджувала ідею незалежності Русі, її історичного призначення. Маючи полемічний характер, ці твори містили ряд глибоких філософських ідей про співвідношення віри і розуму, сутність і сенс людського буття, місце і призначення людини у світі, її пізнавальні можливості. Період їх появи належить до XI — першої половини XII ст. Саме цей період В. С. Горський і називає першим століттям вітчизняної філософської думки, тим прафілософським утворенням, яке, включаючи в себе світоглядні елементи, хронологічно збігалося з моментом відрахунку давньоруської писемності.