Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Хома Євлевич

Останнім ректором Київської братської школи був Хома Євлевич. Білорус за походженням, він народився в Могильові на Дніпрі, дата народження невідома. Освіту отримав у Краківській академії, яку закінчив в 1625 р. Рід занять до 1628 р. не встановлено, однак відомо, що з 1628 до 1632 р. обіймав посаду ректора Київської братської школи. Це засвідчується М. Максимовичем з посиланням на Межигірські акти 1632 р. Після об'єднання Київської братської і Лаврської вищої школи звільнився з ректорства, повернувся до Могильова. Подальша доля X. Євлевича невідома. Він є автором праці "Лабіринт, або заплутана дорога, де красна Мудрість з повильності своєї панам могилянам і ще декому в заходах своїх подібному, коротшу і далеко кращу дорогу показує" (Краків, 1625). Примірник її знаходиться в Центральному державному архіві давніх актів у Москві (оп. № 404). В 1984 р. В. Крекотень включив її до збірки "Українська література XVI— XVIII ст. та інші слов'янські літератури" (К., 1984. — С. 253—286), а в 1988 р. вона ввійшла до "Пам'яток братських шкіл на Україні" (К., 1988. — С. 513—530).

Основним змістом "Лабіринту..." X. Євлевича є прославлення мудрості, яка постає як персоніфікація філософії, наук і мистецтва, на відміну від давньоруської традиції, де мудрість ототожнювалася з божественною премудрістю, Софією, що створювала світ як організуюче начало. У Євлевича мудрість — це земна, світська мудрість, яка діє в контексті всесвітньої історії, окремих народів, різних станів і людських особистостей:

Я — Мудрість, на руках у світ своїх пістую

Його я ширю, множу, багачу, рятую

Я правлю за твердиню краям і суспільствам

За поруку славетним усім добродійствам.

(Лабіринт... // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 514).

Звертаючись до "зацного руського народу", насамперед до молоді, Євлевич закликає до навчання, здобування знань, з розвитком яких пов'язується стан держави, суспільства, політичних і військових справ, показуючи це на прикладах Олександра Македонського, учня Арістотеля, фактах того, що колись, бувало, задарма фортеці без "примінення" зброї брали, мудрою головою відчиняючи брами. В дусі ренесансного гуманізму він звертався не тільки до історії античності, а передусім до історії Русі, її славного минулого, прославляючи його, закликаючи до відновлення її величі і мужності. Глибоким патріотизмом сповнені слова Євлевича:

Хочеш шгнути оком на честь знамениту,

Котрі пращури наші прийняли от світу?

І на море замерзле і берег Ядранський

Опирався державою народ цний слов'янський.

То ж славна Росія, йдучи за дідами,

Прославляли у світі зацними ділами,

Серцем хоробра, віру плекаючи щиру,

Завжди доріг шукала до дружби і миру.

(Там же. — С. 514).

В історії Русі він особливе місце відводив Києву, який "завжди вабив люд до себе", вболівав за Галич, його занепад у той час, коли від нього залишилася лише тінь колишньої слави:

...Міста, усі інші, що звелись на Русі

Ви нащадки погані, віддали розрусі.

(Гам же. — С. 515).

Різко виступав Євлевич проти тих, хто нехтує мудрістю, підміняючи її своїми корисними цілями, роблячи це для того, щоб мудріші не розкрили їх підлості. Він критикував духівництво, індивідуалістичні та антигромадські настрої у тогочасному суспільстві і міщанському середовищі, особливо бичуючи тих, хто в погоні за багатством розглядав науку, освіту, мудрість як щось зайве, а мудрих називав волоцюгами, дармоїдами, гонячи їх, особливо, коли це були свої, вихідці з народу. За таких умов і ставлення до науки, освіти, мудрості народ збивався з доріг, "стопчених дідами", розвалювалася країна, церква, а люди, що мали нахил до науки, тікали у пущу, не бажаючи підставляти божої хвали плечі у годину нестатків. На країну налітали "чужаки письменні, як птахи у місті, що над домом лише в'ються, поки хочуть їсти". Євлевич, осуджуючи незгоди, які сприяли ворожій експансії, зрадливість магнатів і шляхти, церковних вельмож, поступки яких привели до прийняття унії, закликав до єдності, боротьби за право і волю народу. Він висловлював віру в крашу долю рідного краю, надію на його захист Військом Запорозьким, висловлюючи йому щиру за це подяку, зазначав підняття національної самосвідомості народу, що "бореться до згоди", об'єднуючись у братства, підкреслюючи особливу роль у цьому Львівського та Віленського братств. Відродити душу, підняти самосвідомість народу й дає мудрість:

Отож, понад усе — Мудрість! Що цінніше надбаєш?

(Гам же. — С. 517).

Усвідомленням суперечностей своєї сучасності, несприйняттям багатьох форм існуючої дійсності, позитивним ставленням до античної спадщини, бережливим відношенням до історії рідної землі, духовної культури свого народу, вимогами її збагачення і розвитку погляди X. Євлевича істотно відрізнялися від позицій багатьох православних книжників, зокрема полемістів XVI — початку XVII ст.