Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

У питаннях співвідношення філософії і теології, церковної організації, тлумаченні ряду богословських догматів постійним опонентом і суперником Ст. Яворського був не менш талановитий вихованець Києво-Могилянської академії, а потім її професор Теофан Прокопович. Аналізу життя і творчості Т. Прокоповича присвячено немало праць як в дореволюційний (Ю. Самарін, І. Чистович), так і в радянський періоди (В. Нічик, І. Іваньо, О. Компан, І. Табачников та ін.).

Т. Прокопович (Єлісей Церейський — справжнє прізвище мислителя) народився 18 червня 1677 р. (довідкові видання — 1681 р.) у Києві в родині купця. Осиротівши в три роки, був узятий під опіку свого дядька по матері Теофана Прокоповича, настоятеля Києво-Братського монастиря, ректора Києво-Могилянської колегії. В 1684 р. він віддав свого семирічного небожа до початкової школи при Києво-Братському монастирі, по закінченні якої восени 1687 р. перевів до Києво-Могилянської колегії. Після смерті дядька на здібного юнака звернув увагу Київський митрополит Варлаам Ясинський, який допоміг йому провчитися до 1696 р. Після закінчення філософського класу (не прослухавши наступного курсу богослов'я) вибув з числа студентів академії, щоб поглибити свої знання за кордоном. Для доступу в західноєвропейські навчальні заклади треба було прийняти уніатство, що й зробив дев'ятнадцятирічний юнак.

У Львові місцевий уніатський провінціал Зеленський доручив йому читати в одній із місцевих шкіл поетику і риторику, а через два роки разом з кращими випускниками цієї школи відправив до Риму. Восени (14 листопада 1698 р.) він став студентом колегії св. Атанасія, яка готувала проповідників для слов'янських народів. Тут Т. Прокопович грунтовно вивчав риторику, історію, філософію, звертаючись не до коментарів античної літератури, а до першоджерел. Багато уваги він приділяв вивченню пам'яток старого і нового Риму, принципів папського правління та організації католицької церкви. Час, проведений у Римі, розширив його кругозір, збагатив знаннями грецької, латинської та італійської мов. 28 жовтня 1701 р. (не прослухавши й тут курсу теології) пориває з католицизмом і тікає з Риму. Долаючи труднощі, пішки пройшов Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіював у м. Галле, познайомився з ідеями гуманізму, просвітництва, реформаторства, прихильність до яких зберіг на все життя.

У 1702 р. прибув в Україну, вступив до Київського братства, прийнявши в честь дядька ім'я Теофана Прокоповича. В 1705 р. за ректорства Гедеона Одорського став учителем поетики, через рік — риторики, а потім професором риторики і піїтики. Своєю проповіддю в 1706 р. "Словом похвальним на честь Полтавської битви" звернув на себе увагу Петра І, який взяв Прокоповича у Прутський похід. Повернувшись із походу, став ігуменом Києво-Братського монастиря, в 1710 р. — ректором академії, керуючи ними до 1716 р. зі славою, якої не мали його попередники. В 1716 р. за викликом Петра І переїхав до Москви, а потім до Петербурга, де став радником царя з питань освіти і церкви. Активний прибічник петрівських реформ, Прокопович пропагував їх призначення і сенс з амвонів петербурзьких храмів, брав участь у реформі церкви. У 1720 р. — архієпископ Новгородський, а в 1721 р. — віце-президент Синоду.

Т. Прокопович був найосвіченішою людиною в Росії. Його бібліотека нараховувала до ЗО тис. книг, серед яких були твори Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта та інших європейських філософів. Багато уваги приділяв розвитку освіти, організації шкіл. В селі Карпівка він організував свою власну школу, з якої вийшло багато відомих громадських та культурних діячів Росії. Помер у Петербурзі 8 (19) вересня 1736 р., похований у Новгороді.

Життя та діяльність Т. Прокоповича можна умовно поділити на два періоди: київський та петербурзький/У першому він виступав вченим, філософом, у другому йому довелося бути більше політиком, діячем церкви, а наукою і філософією займатися час від часу. Як професор Києво-Могилянської академії, Т. Прокопович спрямовував свою діяльність на утвердження принципів, які були проголошені великими вченими і філософами Нового часу — Ф. Беконом, Р. Декартом, Т. Гоббсом, Г. Спінозою, Дж. Локком, що повели рішучу боротьбу за перебудову й очищення розуму людини від "примар" і перешкод для завоювання справжньої істини. Т. Прокопович прагнув звільнити природознавство, історію, літературу від схоластичних канонів, набагато розширивши порівняно з попередниками курси фізики, логіки, геометрії, які читав у Києво-Могилянській академії. Підтримував вчення Галілея, Коперника, виступав за право кожного пізнавати і захищати істину; започаткував викладання математики і фізики. Він читав ці курси на рівні кращих зразків європейської навчальної літератури того часу, прагнув наблизити філософію до точних наук, зв'язати логіку і риторику з життям.

Практична діяльність політика і богослова, прагнення бути одночасно вченим і діячем церкви у петербурзький період наклали певний відбиток на погляди Т. Прокоповича. Він намагався примирити віру з наукою, створити таку богословську систему, яка б не тільки допускала можливість розвитку науки, а й обґрунтовувала пріоритет світського начала над церквою в суспільстві, насамперед у державному житті. Це й було покладено в основу пе-трівської реформи російської церкви. Усвідомивши, що сила слова сильніша, ніж сила зброї, Т. Прокопович своїми виступами готував грунт майже для всіх реформ Петра І, які відповідали його власним поглядам і переконанням. Він їх не міняв ні при Петрі І, ні при Катерині І, ні при правлінні інших правителів, хоча йому довелося лавірувати між ученим і діячем церкви.

Онтологічну основу поглядів Т. Прокоповича становило вчення про творення світу Богом, якому він надавав деїстичної спрямованості. Творець світу, стверджував Прокопович, в процесі творення переслідував дві мети: не творити даремно і зберігати раніше створене. Всім створеним істотам він надав певне прагнення і жадобу до власного збереження, створив речі так, що коли одна річ гине, то на її місце стає інша річ, така сама за своєю природою. Визнаючи Бога як творця, Прокопович зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створюється і не знищується. Вона розвивається за своїми закономірностями. Він рішуче відкидав погляди, за яких матерія не має власного існування, в тому числі й погляди Платона. "Думка Платона, — писав Прокопович, — є дивною казкою: він вчить, що форма в ідеї її самої, ніби з джерела, виливається в матерію як в якесь сховище. Ніщо не виливається з того, що є нічим, хіба що пусте марення, яким є ідеї Платона". Ніщо не виникає з нічого. Світ матеріальний. Матерія єдина і в левові, і в камені, з матерії складається і людина. Виникнення і знищення, кругообіг небес, рух елементів, активність і косність та інші плинності і можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є зачинателем усього життя.

З матерією і рухом Т. Прокопович пов'язував простір і час, вказуючи на їх об'єктивність, пропагуючи погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца, намагався тлумачити основні питання натурфілософії, до якої ставився з великою симпатією, в дусі науки Нового часу. У трактуванні світобудови, вчення про планети, небесні світила, земні тіла він орієнтувався на досягнення науки того часу, посилаючись, зокрема, на праці Галілея, Коперника, доводячи змінність небесних тіл подібно до земних речей, підводив своїх слухачів до ідеї загальної змінності природи та її розвитку, що забезпечувалось силами і здатністю природних речей. Для обгрунтування своїх поглядів філософ постійно посилався на численні спостереження, досліди в галузі механіки, оптики тощо. Це були не тільки дані дослідів Евкліда, Архімеда, Піфагора, Арістотеля, Галена, Плінія, а й Бейля, Бореллі, Галілея, Везалія, Декарта та інших природознавців. Поставивши питання про перервність і неперервність, скінченність та нескінченність світу, висловлював думку про множинність світів, що була властива поглядам Дж. Бруно.

Такі погляди значною мірою зумовили розуміння Прокоповичем проблем пізнання, відношення науки і релігії, розуму і віри. На його думку, між положеннями Св. Письма, законами природи і розуму людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно підігнані самим творцем. Коли між даними науки і текстами Св. Письма виникають суперечності, то це не означає, що висновки науки підлягають сумніву чи запереченню. В цьому випадку тексти Св. Письма треба тлумачити алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знань сучасності. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони витікають з істинних посилань, зроблені логічно правильно. Саме так Т. Прокопович радив ставитися до вчення Коперника, стверджуючи, що коли учні І послідовники його за допомогою математики і фізичних аргументів доводять істинність свого вчення, то Св. Письмо не повинно бути для них перешкодою. Він високо цінував відчуття та чуттєвий досвід, зазначаючи, що треба більше слухати тих, хто досліджує природу старанно і за допомогою досліду, хто є вчителем фізики. Однак оцінюючи відчуття і чуттєвий досвід як основу наукового пізнання, вище за все цінував розум, заявляючи, що все має пройти перевірку розумом. Загалом пізнання Т. Прокопович розглядав як складний суперечливий процес, де чуттєве пізнання, сприйняття речей є простою його ділянкою, основою для діяльності розуму, яка виробляє розумні поняття про сутність речей, а від них доходить до вироблення теорій. Абстрагуюча, узагальнююча діяльність розуму служить кращому і глибшому розумінню і пізнанню речей природи і в найбільш високих абстракціях немає нічого, чого раніше не існувало у відчуттях. Звідси діалогічність загального І одиничного, а критерієм істинності знання постають чуттєвий досвід, природа. Стосовно теорії, то вона тісно і нерозривно пов'язана з практикою, що є реальною основою науки.

Т. Прокопович наполягав на тому, щоб технічні досягнення ставали надбанням усього людства, основою його діяльності. Заявляв, що вчитися і чужому ніколи не пізно, радив не боятися нового, Іноземного, не соромитися брати все те краще, що є в інших народів. Слідом за Декартом високо цінував принцип сумніву. Виступаючи проти схоластики і сліпої віри, він наголошував, що не треба вірити нікому, навіть якщо він особисто брав участь у події. Такі вимоги філософ ставив до історії, попереджуючи проти легковажності в оперуванні фактами, підкреслюючи, що в історії має бути єдина мета — зображувати все так, як воно діялося. Прагнув звільнити філософську думку від схоластичного середньовічного догматизму, відкрито ставив питання про свободу філософії, про наукову систематизацію наукового знання, не зв'язуючи себе навіть з визнаними авторитетами чи усталеними філософськими системами, заявляючи, що філософія має керуватися у всіх своїх діяннях лише власним розумом, вивчати природу та її закономірності. Ця орієнтація Прокоповича пізніше була продовжена у філософських курсах С. Кулябки, М. Козачинського, Г. Кониського.

Погляди Прокоповича на людину, державу, церкву були безпосередньо пов'язані з його громадською діяльністю і спрямовувалися на обгрунтування реформ Петра І, де він виступав головою "вченої дружини" — союзу політичних однодумців, які теоретично обґрунтовували необхідність цих реформ, захищали їх. Підтримуючи розвиток науки, ремесла, мистецтва, вводячи гуманістичні світські елементи в освіту, Прокопович ще не наважувався заперечувати божественного творення людини, проте відкрито висміював схоластичні спроби пошуку в людині божественного образу, робив спроби показати, що людина велична і славна своїм розумом, чеснотами незалежно від божества. Людина, за Т. Прокоповичем, сповнена гідності і значимості у Всесвіті. Всі достоїнства та чесноти розділені в природі, в ній одній зосереджені. Вона є ніби іншою, якщо не величнішою, повнотою досконалості, рівною цілій природі, знаменнішою від самого неба. Високо оцінюючи людину, Прокопович і вимагав від неї багато. Він вважав, що основою діяльності людини має бути активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків, де тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, а тим, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі.

Характер діяльності людини Прокопович пов'язував з її свободою, розуміючи останню як панування індивіда над самим собою, його здатність керувати своїми діями, емоціями і пристрастями. Для поглибленого розкриття проблеми свободи він вводить поняття "сваволя" як властивість розумної душі, зокрема волі, яка, коли є всі умови для діяння, може діяти чи не діяти, робити те чи інше. Завдяки розуму людина усвідомлює не лише свою свободу, а й впливи, що витікають із бажання, і водночас сама може активно впливати на поведінку інших людей. Роздуми про активність, діяльність людини, про її можливості завдяки розумові і волі вибирати між добром і злом переконують людину в цінності її земного життя, показують, що саме в цьому світі людина може бути щасливою і має шукати земне щастя. Проблему щастя Прокопович пов'язував з проблемою життєвих благ, зазначаючи, що благо і щастя не збігаються, однак наявність матеріальних благ є необхідною умовою для щастя. Щастя можна досягти задоволенням як тілесних, так і духовних потреб. Що стосується честі, гідності, слави особи, то вони залежать не від її походження, а від власних діянь, вчинків, чеснот, що формуються в процесі людської вправи над її вдосконаленням.

Вчення Т. Прокоповича про державу грунтувалося на уявленнях про її природне проходження, де він, як і інші гуманісти того часу, намагався спростувати теологічну концепцію суспільного розвитку як Божого промислу. По-перше, одним із центральних положень його вчення про державу була ідея одноосібного правління царем, і невипадково Прокоповича часто називають одним із теоретиків російського абсолютизму. Однак слід враховувати, що за умов того часу, особливо управління Росією Таємною Радою, він чудово розумів, що краще один тиран на троні, ніж десять. По-друге, ідеалом Прокоповича був не просто абсолютизм як такий, а освічений, тобто уява про те, що на чолі держави має стояти освічений монарх, "філософ на троні", в якого достатньо освіти, виховання і влади, щоб планомірно спрямовувати сили держави на звершення просвітницьких ідеалів. Теорію цього освіченого абсолютизму він розробляв на основі праць Гоббса, Гроція, Пуфендора, представників абсолютистського напряму європейської школи природного права. Обґрунтовуючи цю теорію, він спирався на Св. Письмо як на самостійне джерело доведення. Кожне твердження виводилось ним як з Біблії, так і з природного розуму. При цьому Прокопович доводив, що хоч влада дана монархові народом через суспільний договір, однак воля народу випливає з волі Бога. Захищаючи абсолютизм і одноосібну владу монарха, він доводив правомірність і необхідність кріпацтва, привілей дворянства, хоча осуджував жорстоке ставлення поміщиків до своїх кріпаків. Загалом для Прокоповича кожний стан, у тому числі й духівництво, має бути корисним державі, а світська влада повинна стояти вище церковної.

Вчення Прокоповича про державу, підпорядкування церковної влади світській, а не навпаки, як це стверджував Ст. Яворський, було тією основою, що сприяла секуляризації духовної культури і життя російського суспільства, чого до цього часу не можуть пробачити йому ієрархи руської православної церкви. Щодо деяких спроб надміру "українізованих" письменників звинуватити Прокоповича в тих чи інших гріхах, то тут важко не погодитися з І. Чистовичем, що інший час дав би інший напрям тому великому дару, який мав Теофан і при більш високому, або в крайній мірі, більш спокійному стані суспільства, він використав би його на значно корисніші цілі (див.: Чистович И. Феофан Прокопович и его время. — СПб., 1868. — С. 577).