Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - ТЕМА. УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ: ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД

Лекції 10—11

1. СУТНІСТЬ РОМАНТИЗМУ, УМОВИ ЙОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ І СПЕЦИФІКА

Романтизм, засновниками якого стали діячі ієнського гуртка філологи Ф. Шлегель та А. Шле-гель, поети Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєднались філософ Ф. Шеллінг і берлінський проповідник та філолог Ф. Шлеєрмахер, постав як реакція на обмеженості класицизму. Охопивши різні галузі культури Європи XIX ст., він протиставив "бездушній розсудливості" раціоналістичного просвітництва культ почуттів і творчого екстазу, любов, культ природи, художню творчість, релігійність переживань, ідеалізацію минулого. На формування романтизму мали значний вплив німецькі письменники і поети Й. Гердер, Г. Лессінг, Й. Шіллер, Й. Гете, І. Гаман, які внесли ідею розвитку, єдності органічного світу, історичний підхід до природи і культури, суспільного розвитку, розуміння суспільства як органічної цілісності, сукупності індивідів, відповідальності людини перед людством.

Романтизм виступив за свободу життя, звернення до живих конкретних людей, право кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад. Для романтиків природа постала як абсолютна реальність, об'єкт поклоніння, а не результат уявлення і покори. їх стихія — поезія, афоризм, буяння думки, сміх та іронія. Поезія, мистецтво для романтиків стали засобами проникнення в таємниці природи без порушення першо-заданої природної гармонії, де таємниця буття знаходиться поруч з нами, в простому почутті любові, яка є не тільки поетичною, а й релігійною, моральною. Вимога любові відносно вказаних моментів полягає в тому, щоб любити світовий дух, радісно сприймати його дії, адекватно реагувати на них. Звернувшись до життя, вони зазначали, що об'єднує людей культура як продукт їх діяльності і водночас стимул цієї діяльності. Своє вираження вона знаходить в народній творчості, де народ є носієм, творцем культури.

З розвитком культури пов'язана мова. Рідною мовою людства стає поезія. Звідси вимога дослідження рідної мови, народної творчості, народного життя, що виражає "душу народу", вивчення фольклору, етносу, міфології зі зверненням до суб'єкта їх творення — народу, "народної душі" як носія надіндивідуальних смислів і значень. Якщо до цього часу народ розглядався як абстрактна одиниця, що при спільності побутової культури і мови все-таки не міг претендувати на роль суб'єкта історичного процесу, то завдяки романтизму народ отримав душу, субстанційну єдність, став суб'єктом культури. Цим самим романтизм відіграв важливу роль у розвитку національної самосвідомості західноєвропейських народів, їх духовної культури та її квінтесенції — філософії. Можна без перебільшення стверджувати, що без німецького романтизму не було б і німецької класичної філософії.

Дещо по-іншому проявився романтизм при зверненні до політичних реалій. Як зазначають О. Білецький і В. Бурлачук, реальний об'єкт політичного управління, індивід в його культурних, національних, економічних ситуаціях тут знищувався, замінювався ірраціональним міфологічним об'єктом — народом, "народною душею". Коли авторство тієї чи іншої ситуації все-таки встановлювалось, то, зазнавши певних трансформацій, індивід перетворювався на поняття "індивід геніальний" як корелят народної душі. У політичній свідомості "геніальний індивід" трансформувався на символ суверена, ставав земним фатумом, що ототожнював закон з волевиявленням своєї особистості. Ця індивідуальна подоба держави лише одна бачила картину в цілому з правильної точки зору, тому що саме в ній втілювався дух етносу, його загадкова національна душа. Неспроможність античності відіграти роль першотексту такого розуміння державності повертається створенням романтичного міфу держави, витвореного школою історичного права гейдельберзьких романтиків. Романтична держава протиставляється тут державі правовій, постає боротьбою символічних прекрасних і безстрашних героїв. В її основі лежить не віра в закон, а віра в політичного діяча — героя, здатного докорінно змінити умови існування. Політична діяльність як наслідок компромісу політичних сил подана в романтичній державі як викривальне слово, рівне діяльності.

Ідею романтичної держави визначає поняття політичної чесноти, яка передбачає, що у політика немає іншого щастя, як служити громаді-державі, віддавати їй усі сили своєї постави, все своє життя. Ентузіазм минулого, світової культури, виголошених словом національної мови, шукають політичну чесноту в історичному минулому національної культури або в авторитетах і аналогіях світового логосу. Освіта, просвітництво, література, поезія, всі різновиди культурної діяльності призначені для того, щоб навчати і виховувати потрібних, відданих і корисних державі громадян. Відповідно до цього формулюються ідеологічні цінності — відданість державі, батьківщині, любов, самопожертвування, захоплення ними, створюється культурно-історична міфологія, спокусливі ідеї-утопії про панування духу пенатів, сімейної єдності, загальної національної злагоди.

Пробуджуючи національну свідомість західноєвропейських народів, романтизм знаходить сприятливий грунт в Україні, специфічно переломлюючись через її соціокультурне життя. Реалії цього життя полягали в тому, що в Україні не було ні "сімейної злагоди", ні "єдиного середовища", як і не було своєї державності. Виборені народними масами за часів національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького, реалії скоро впали, закінчившись руїною, а сама Україна з польської провінції перетворилась на провінцію російську. І хоча після переділів Польщі українські землі (за винятком Буковини, Галичини і Закарпаття, що відійшли до Австро-Угорщини) були з'єднані, проте це з'єднання відбулося в рамках Російської імперії. До складу її відійшли також Польща і Литва. Однак якщо останні зберегли деякі елементи самостійності, залишившись князівствами, то всі сфери життя України були підпорядковані інтересам Російської імперії. Колоніальна політика, розпочата Петром І і продовжена Катериною II, знищуючи сліди давньої автономії, залишалася наріжним каменем політичної лінії царського уряду, який усіма засобами "з'єднував" українські землі ІЗ загальною "сім'єю" корінних російських губерній. Українські землі стали російськими губерніями, а пізніше генерал-губернаторствами з призначенням на вищі посади російських урядовців. Кріпацтво, що прийшло в Україну після її приєднання до Росії, знищило всі попередні "вольності" українського народу.

Утвердження колоніального режиму в Україні супроводжувалось як економічною експлуатацією, ліквідацією структур самоврядування, так і знищенням культурних інституцій. Запроваджується російська мова в судах, вводяться російські закони, русифікуються всі школи, робиться все, щоб перешкодити становленню української національної культури, задушити її в самому зародку, загальмувати духовний розвиток народних мас, культура, мова яких розглядаються як дещо "нижче" порівняно з вищою культурою елітних станів. Останні, отримавши "Жалованную грамоту дворянству", з козацької старшини, українського панства перетворюються в "благородних російських дворян", яким уже стає не до народу, Його мови, звичаїв, рідної культури. Русифікується і частина міщанства, інтелігенції. З русифікацією останнього пов'язується відкриття навчальних закладів, завданням яких є "зближати молодь з російськими поняттями і звичаями, передавати ЇЙ загальний дух російського народу". Політику русифікації проводить і православна церква, яку віддають під нагляд і керівництво політичної влади. Література того періоду, зображуючи громадськість та духовне життя, зокрема те, що було специфічним українським, трактувала Його здебільшого, за висловом Дж. Грабовича, як доповнення чи дублювання російського, імперського контексту, тобто функціонувала й сама як додаток до імперської російської літератури.

Подібні тенденції спостерігаються і в Галичині, де всебічна полонізація, а потім влада Австро-Угорської імперії призводять до комплексу зневіри у власні сили, здатність протистояти процесам національного збайдужіння і повного утвердження психології обивательства. Духовенство та інтелігенція, відчуваючи спорідненість з простим народом, все-таки дивляться на нього з погордою, відгороджуються від нього чужою мовою і культурою — німецькою мовою урядовою, а в приватному житті польською. Думка про те, що українська мова нездатна передавати тонкощі наукових і філософських концепцій, бути засобом творення самостійної культури, повністю підтримується австрійським урядом, який сприяє польській адміністрації. Культура, література за умов загального почуття залежності і вторинності стають двомовними: на українських землях в Росії — російсько-українськими, в Галичині — німецько-українськими та польсько-українськими. Український народ залишається один, і нікому було стояти за інтереси його культури, яку він продовжував витворювати, утримуючи в своїй пам'яті як драматичні події історії, так і обстоюючи право на людську й національну індивідуальність. Саме народна творчість, народне життя закладають світоглядну основу української культури, до якої звертається нова демократична інтелігенція, ідеї романтизму для якої стають співзвучними з прагненням національного відродження України.

Проблема романтизму, його сутності, кола культурних діячів, які його репрезентували в Україні, загальних філософських питань, котрі ними ставились і розв'язувались, неоднозначно висвітлювались у нашій історичній, а тим більше в історико-філософській літературі. Так, М. Гру-шевський, характеризуючи стан культурного розвитку України XVIII — початку XIX ст., основною його ознакою вважав появу нового ставлення до української мови, ідею народності і романтичного захоплення нею. Витоки останнього він пов'язував з англійським та німецьким середовищем, особливо ідеями Гердера. Стосовно кола репрезентаторів романтизму на Україні, то, виходячи із суджень М. Грушевського, можна зробити висновок, що до нього належать М. Максимович, молодий М. Гоголь, гурток харківських інтелігентів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров), поглядам яких ще бракує політичної забарвленості. Останнє вноситься Т. Шевченком, а діяльність Кирило-Мефодіївського братства стає першою спробою теоретичного оформлення української ідеї в політичній і суспільній сферах. Обробку літературної народної мови на Галичині під впливом романтизму і слов'янського відродження здійснювала "Руська трійця"" — М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич Правда, самого М. Грушевського цікавлять не стільки філософсько-світоглядні аспекти романтизму, скільки соціокультурні. Останнє властиве також І. Огієнку, який при всьому романтичному захопленні українською культурою, християнською релігією в Україні не ставить питання про романтизм як самостійну культурну течію.

Досить критично ставився до романтизму та ідеї народності Г. Шпет. Особливо гостро він виступав проти російської інтерпретації ідеї народності, пов'язаної з ідеологічною побудовою С. Уварова концепції "православ'я — самодержавність — народність". Зазначаючи, що ідея народності, будучи сприйнятою у своїх загальних рисах із західноєвропейського романтизму та історичної школи права, де вона стає символом нової історичної І культурної діяльності, синтезуючи в собі як у новому Відродженні язичництво, класицизм і християнський романтизм, європейську творчість і язичницьку психологію особи з азіатською мудрістю і східною моральністю "маси ближніх", в Росії вона отримала не стільки прогресивне, скільки консервативне звучання. З ідеї національного відродження вона перетворилась тут в ідею національного самодержавства, яке стало єдиним репрезентатором народності, любові і захоплення не духу народного, а духу "російського". Викладеним, власне, й обмежується аналіз Г. Штатом ідеї народності та романтизму.

І. Крип'якевич, так само як і М. Грушевський, специфіку відродження України пов'язує зі зверненням до історичного минулого, політичним і культурним стремлінням опертися на народ, народну масу, що на Заході, починаючи з французької революції довершується романтизмом. Народна маса ставиться в центр зацікавленості інтелігенції, яка звертається до народу, шукаючи в ньому джерело свідомості і національної сили. Молоді ентузіасти-роман-тики в Україні, спираючись на ці ідеї, знайомляться з народним життям, намагаються з'єднатися з ним, а в народній творчості вишукують джерела для свого погляду на світ, матеріал для побудови нового життя. Коло репрезентаторів романтизму постає загальними рисами в особі М. Максимовича, М. Костомарова, М. Гоголя, особливо діячів Кирило-Мефодіївського братства. На Галичині, стверджує І. Крип'якевич, нове покоління почало сприймати ідеї романтизму та ліберально-демократичних доктрин спочатку через німецьку літературу, а потім літературу слов'янських народів, які пробуджувались до національного життя. Конкретним уособленням цього процесу стала "Руська трійця" (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич). Однак, як і його попередники, І. Крип'якевич не робить аналізу філософських аспектів романтизму.

Першу спробу пов'язати ідеї романтизму з розвитком філософської думки в Україні зробив Д. Чижевський. При цьому він врахував вплив німецького романтизму на характер розвитку німецької класичної філософії. Український романтизм він виводить із впливу шеллінгіанства, називаючи романтиками учнів і послідовників Ф. Шеллінга на Україні: Д. Велланського, А. Дудровича, М. Максимовича, професорів Рішельєвського ліцею К. Зеленецького і М. Курляндцева, представника романтичної психології П. Авсенєва, наголошуючи, що універсалізм романтичного світогляду мав вплив на Т. Шевченка, П. Куліша, а також на українську думку навіть в значно пізнішу епоху, ніж розквіт романтизму на Заході (П. Юркевич, П. Потебня), і на одного з найвидатніших українців усіх часів — М. Гоголя. Зіставлення поглядів цих культурних діячів і філософів з основними засадами романтизму дає можливість зробити висновок про справедливість твердження Д. Чижевського, а включення до названих імен М. Шашкевича замкне коло представників українського романтизму.