Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Андрій Дудрович

Після висилки І. Б. Шада з Харкова його наступником по кафедрі став А. Дудрович, який з 1813 по 1829 р. читав курс моральної філософії, а в 1829—1830 рр. був ректором університету. Виходець із прикарпатських слов'ян, він користувався підтримкою І. Б. Шада, який і рекомендував його як людину освічену у філософії Канта, Фіхте і Шеллінга. Курс А. Дудровича був побудований в основному за Шадом з широким послугуванням ідей Канта, Фіхте, особливо Шеллінга, із збереженням романтичних традицій останнього, що дало підставу Д. Чижевському віднести його до представників українського романтизму. А. Дудрович розглядав світ як накреслення божества, а людину — вінцем його творіння, оскільки в людині найбільш повно проявляється божество. Концепцію Шеллінга кваліфікував як філософію загального примирення в усій конкретній єдності, що розглядає невидиме божество і його силу, витлумачуючи все в дусі Божого промислу та одкровення. Шадівська ідея абсолютної свободи перетворилася у А. Дудровича на розумний консерватизм, поява якого мала свою підставу не тільки у висилці І. Б. Шада, а й Т. Осиповського, відомого вченого, одного з організаторів Харківського університету, професора математики, аз 1813 р. ректора. За свою прогресивну діяльність в 1820 р. був висланий з Харкова.

Тимофій Осиповський

Поборник освіти, Т. Осиповський виступав з розкриттям всіляких забобонів, марновірства, невігласності, за розвиток і поширення наукового знання. Створивши ряд оригінальних праць і посібників з математики, астрономії, механіки, фізики, він один з перших переклав російською мовою "Логіку" Конділяка, виступив з критикою вчення Лейбніца про передбачену гармонію, основних положень філософії Канта. На основі сучасних досягнень науки він обгрунтував принцип первинності матерії і вторинності понять, у тому числі простору й часу, апріорність яких постулював Кант. На думку Осиповського, поняття простору і часу формується у свідомості людини тому, що речі існують в реальному просторі і часі. Виступаючи проти апріорності математичних побудов (геометричних і алгебраїчних), він доводив, що геометричні уявлення є не синтетичними апріорними судженнями, а відбивають у свідомості людини об'єктивно існуючі просторові форми.

Т. Осиповський рішуче виступав проти динамічної теорії Канта, що містила основні проблеми природознавства: побудови матерії, природи руху, характер сил взаємодії між тілами. Він підкреслював, що динамічна теорія Канта при розгляді сил притягування і відштовхування вважає їх незалежними від матерії силами, обстоює думку, далеку від істини. На противагу Канту Осиповський, спираючись на атомно-молекулярну гіпотезу та експериментальні дані хімії, захищав ідею подільності матерії, зазначав, що матерія внутрішньо активна і є джерелом змін, які знаходяться в ній самій. Шлях до поліпшення суспільства вбачав у розвитку освіти, поширенні знань, ставлячи в залежність від них такі моральні категорії, як честь, благодійність, справедливість.

У цілому, якщо говорити про стан розвитку філософії в Харківському університеті, то вона припинила своє існування з від'їздом І. Б. Шада, будучи зруйнованою у зародку. Фактично крім А. Дудровича тут не було більше філософів-фахівців. А. Якобі, хоча і видав два підручники з логіки, все-таки в основному був політекономом, а професор класичної філософії І. X. Кронеберг цікавився проблемами історії, мистецтва, теорії літератури та естетики.

Створений у 1817 р. Рішельєвський ліцей, перетворений пізніше в Новоросійський університет, тяжів більше до природничо-наукової орієнтації, зумовлюючи, як ми бачили, елементи романтизму шеллінгіанського витоку М. Курляндцева, К. Зеленецького, а також поступове вростання Й. Міхневича в академічну філософію. Більш значних філософських побудов тут практично не зустрічається. Функцію центру класичної академічної філософії в Україні у першій половині XIX ст. приймають Київська духовна академія та Університет Св. Володимира.

Уславлений центр філософської думки в Україні XVIII ст. Києво-Могилянська академія в кінці XVIII — на початку XIX ст. поступово втрачає свою силу, перетворюючись через русифікаторську політику С. Миславського на другорядний провінційний духовний заклад. Спроби І. Фальковського оживити академію не увінчались успіхом, як і не вдалося підняти в ній рівень філософії. Кафедра філософії тут вважалася найважчою, філософський курс часто був вакантним або його читали люди, далекі від філософії. У 1817 р. Києво-Могилянська академія була закрита і постала в 1819 р. у новій іпостасі — Київська духовна академія. У новоствореній академії філософію читали латинською мовою і тільки з 1831 р. — російською мовою.

За Статутом 1814 р. завданням духовних академій було готувати обдарованих людей до вищих посад, підвищувати освіченість духовенства, відповідно до чого академії давали не тільки спеціально-богословське знання, а й широку енциклопедичну гуманітарну освіту. В межах конкретних програм теїстичної філософії професори могли читати власні курси, що вимагало знання філософії, нової філософської літератури, певних методичних підходів. Це активізувало розгляд філософських проблем і при всіх обставинах в стінах Київської духовної академії, крім тих, хто вбачав у філософії "пропедевтику до богослов'я", засіб християнського виховання, були професори, які навіть в межах релігійної ортодоксії продовжували професійно працювати в галузі філософії, звертаючись до історії філософії, логіки, психології, проблем теорії пізнання. Стосовно філософської орієнтації, то тут дозволялось звертатися до всіх філософських систем, які боролися "з матеріалізмом і скептицизмом, захищали вищі духовні інтереси людської природи". Цілком зрозуміло, що серед цих систем найбільш популярними в Україні були філософія Канта, Фіхте, Шеллінга, а за певних умов і Гегеля за "науковість, повагу до християнства, прагнення зблизитись з ним, обіцянкою заглянути в самі основи християнської віри".

Оскільки мова зайшла про напрями орієнтації української академічної філософії, то тут доречно підкреслити один досить важливий момент. Традиційною ознакою філософської думки в Україні завжди було тяжіння до розв'язання смисложиттєвої, етичної проблематики, людської моральності, які зумовлювали становлення системи національно-філософського світогляду. Тому не випадково, що за реальних умов того часу українські філософи зверталися насамперед до етичних вчень Канта і Фіхте, які являли собою єдину суто антропологічну доктрину цілісної людини, де процес пізнання абсолютного поєднувався з його моральним буттям.

У пошуках вищої правди, яка є визначенням вищої моральності і справедливості в особі Бога, академічна філософія, розвиваючи погляди німецьких філософів, зокрема Канта, вбачала в них можливість обгрунтування узгодженості розуму з вірою, божественним одкровенням. Своєрідність осмислення нею німецької класичної філософії полягала в синтезі змісту моралі в його метафізично-раціоналістичній інтерпретації з релігійно-філософським підходом до моралі, властивим українській філософській традиції. Не заперечуючи кантівського сумніву, представники академічної філософії в Україні використовували його для пошуків духовної істини, збагачуючи православне бачення свідомості моральності філософським осмисленням буття, щоб свободу та волю людини повернути до релігійних заповідей. Такий підхід означав не просто ретрансляцію ідей з однієї культури до іншої, а творчу аналітику, яка приводила до взаємозбагачення філософських культур, своєрідного поєднання німецького стилю мислення, локалізованого на визначенні загальних істин розуму, з українським духовно-релігійним, що грунтувався на перетворенні розуму через спасіння і благодать, богословський лібералізм з богословським консерватизмом.

Значна роль у формуванні наведеного вище підходу та типу філософствування в українській академічній філософії належить архімандриту Інокентію (І. Борисову). Людина високоосвічена, з письменницьким нахилом та здатністю до наукової праці (автор близько 200 наукових праць), він був грунтовно обізнаний з новими течіями філософської думки того часу, прагнув обгрунтувати широкий історичний підхід до догматичного богослов'я, обновити його при збереженні старих традицій. Обійнявши посаду ректора Київської духовної академії та попечителя навчального округу з 1830 по 1839 р., він добився перетворення академії на інтелектуальний центр, створив тут філософську школу з її історико-систематичним напрямом, який заявив про з'єднання усіх смислів здорової філософії і приведення їх в струнку систему. Провід у цьому напрямі повів І. М. Скворцов (протоієрей Іоанн), перший професор філософії академії, якого Г. Г. Шпет назвав найконсервативнішим з духовно-академічних філософів, що усвідомили необхідність зрушення з мертвої точки вольфіанської філософії і які водночас прагнули зберегти застарілі традиції цієї "здорової філософії".