Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Олександр Кістяківський

Лінію поміркованого лібералізму Київської громади проводив відомий український вчений-юрист Олександр Федорович Кістяківський. Він народився 26 березня 1833 р. у сім'ї священика на Чернігівщині. Після навчання у повітовому духовному училищі, семінарії в Чернігові поступив на юридичний факультет Київського університету. По закінченні університету працював у Сенаті, Міністерстві народної освіти. Захистивши магістерську дисертацію, виїхав за кордон, де слухав лекції у Віденському, Гейдельберзькому, Берлінському, Неаполітанському та Римському університетах. Після повернення до Києва захистив докторську дисертацію, обійняв посаду екстраординарного, а потім ординарного професора на кафедрі карного права і судочинства. Крім педагогічної вів значну наукову і громадську роботу, був членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, членом-кореспондентом Російського географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, почесним членом Петербурзького і Московського університетів, працював в Історичному товаристві Нестора-літописця. Автор праці "Про права, за якими судиться малоросійський народ" (1879), ряду підручників, по яких навчалося не одне покоління юристів. Помер 25 січня 1885 р., похований на Байковому кладовищі Києва.

Вчений з критичним складом розуму, усталеними принципами, О. Кістяківський намагався поєднати західноєвропейські традиції криміналістики з українським правом. Один з керівників українського національного руху 60-х років, він поступово відійшов від "українофільського фанатизму", залишаючись вірним своєму народові. Ставлячись до українського питання з "холодним розсудком", О. Кістяківський переконався в неспроможності його розв'язання за тодішніх умов як в Росії, так і в Австрії, незважаючи на конституційність останньої. Одним із основних недоліків українського руху вважав відсутність єдності серед українських діячів, де кожний прагнув стати свого роду гетьманом. Не розділяв політичної орієнтації М. Драгоманова, який, не знайшовши жодного стану, проникнувшись українською ідеєю, шукав грунт для неї в молодіжному середовищі — найбільш нестійкому, непостійному, схильному до захоплень. З цього погляду він негативно ставився і до народництва, вбачаючи його неспроможність у зміні умов життя тодішнього суспільства. Основні сподівання покладав на еволюційний шлях розвитку суспільства, проведення ліберальних правових реформ, ідеалом яких вважав встановлення панування в суспільному житті законів, а в державі — конституції, тобто розбудову громадянського суспільства і правової держави, ідеї яких будуть пізніше розвинуті його сином Б. Кістяківським.

Поряд з поміркованим крилом Київської громади, що тяжіло до ведення культурно-освітньої роботи, формувалося й більш радикальне її спрямування в постановці національного питання, пошуків засобів його розв'язання, де крім культурно-освітньої діяльності не виключалися засоби політичного характеру, в тому числі й революційні, якщо іншими засобами розв'язати це питання стає неможливим. Обгрунтування такої орієнтації відбилося в творчості М. Драгоманова.

Михайло Драгоманов

Український публіцист, фольклорист, історик, соціолог, економіст, філософ, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 р. в м. Гадяч (Полтавська область) у дрібномаєтній дворянській сім'ї. В 1863 р. закінчив Київський університет, обійнявши в 1864 р. посаду приват-доцента, а з 1870 p. — доцента кафедри всесвітньої історії. Він викладав також в одній з київських недільних шкіл, поєднуючи викладацьку діяльність з політичною пропагандою. В 1873 р. вступив до Київської громади, очоливши її ліве крило. За особистим наказом царя Олександра II у 1875 р. був звільнений з університету, виїхав за кордон, організував у Женеві вільну українську друкарню, продовживши справу О. Герцена. І не випадково, що діти О. Герцена саме йому передали архів батька. З 1876 по 1879 p. М. Драгоманов видав п'ять збірників "Громади", а в 1881 р. разом з С. Подолинським та М. Павликом два номери журналу "Громада", які стали першими позацензурними українськими виданнями. Крім того, видав твори Т. Шевченка, П. Мирного, О. Герцена, лист В. Бєлінського до М. Гоголя. З 1889 р. М. Драгоманов професор загальної історії Софійського університету в Болгарії. Помер 2 липня 1895 р. у Софії.

Формування філософських, суспільно-політичних поглядів М. Драгоманова, його світогляду відбувалося під впливом багатьох чинників, зокрема ідей Т. Шевченка, історіософських поглядів М. Костомарова, праць О. Герцена, Сен-Сімона, Фур'є, Оуена, Прудона, хоча, за його власним зауваженням, він завжди був єретиком по відношенню до всіх ортодоксій, у тому числі й соціалістичних. Знав сучасні для того часу філософські та соціально-політичні вчення, проте вважав себе продовжувачем справи кири-ло-мефодіївців, водночас завжди підкреслював свою належність до соціалістичного руху, однак не до державного, диктаторського різновиду, не до марксистського варіанту, не до нейтралістського народницько-великодержавного напряму, що потім дав більшовицьких наступників, а до соціал-федералізму, ближчого до Прудона, ніж до Маркса.

Як для соціаліста XLX ст. М. Драгоманов мало цікавився проектами соціалістичного влаштування суспільства, розглядав його більше як загальногуманістичне переконання в тому, що слабкого треба захищати, а господарство у майбутньому слід вести колективно. В своїх поглядах на природу стояв на матеріалістичних позиціях, хоча називав їх позитивізмом. Однак віддаючи належну оцінку позитивістській концепції О. Конта, критикував як сам позитивізм, так і теологізм і метафізику останнього. Для М. Драгоманова позитивізм виступав як світоглядно-філософське дослідження, орієнтоване на використання наукових методів, де термін "позитивізм" поставав синонімом науковості. Фактично він був представником того типу філософствування, який сьогодні називають критичним раціоналізмом. З його позицій Драгоманов не сприймав ідеалізму і містики, обстоював на противагу їм віру в дію природних законів. Як еволюціоніст вірив в об'єктивність законів, у тому числі й історичного розвитку, суспільного прогресу, що здійснюється без втручання в історію "режисера Бога". М. Драгоманов був глибоко переконаний в пізнавальності світу, розглядаючи пізнання як різноплановий і багатофункціональний вид суспільної діяльності по продукуванню, поширенню та використанню знань, винаходів, новацій. Він наголошував на тому, що наукове пізнання не може дати відразу абсолютної істини, бо істина — це процес, і людина доходить до неї наполегливою працею, своєю "власною пробою".

Особливу увагу М. Драгоманов приділяв гуманітарному знанню, яке, на його думку, є джерелом моральної обов'язковості, вважав, що кожний політичний діяч повинен мати гуманітарну освіту. Гуманітарне знання — космополітичне, воно передбачає пріоритетність загальнолюдського над класовим, інтернаціонального над національним. У загальному розумінні для М. Драгоманова воно постає чимось близьким до історичного розуму Гегеля. Однак на відміну від останнього гуманітарне знання є відносним, бо його вияви у вигляді політики, правових, ідеологічних, моральних, художніх норм і принципів завжди оцінюються стосовно до гуманістичного самовідчуження особистості, до вимог розвитку живого життя. Міра людського, гуманістичного, за Драгомановим, ніколи не дана наперед. Б мають завжди відкривати людська і суспільна індивідуальності заново. Еволюція людей є й еволюцією ідей, що структуруються соціальною та індивідуальною поведінкою людства.

Людину і суспільство М. Драгоманов розглядав як "річ дуже складну", розвиток яких зумовлюється багатьма чинниками. На думку вченого, якість процесу розвитку і особливо його представників у будь-якому історичному русі залежить від безлічі умов: характеру народу та його інстинктів, розвинених колишньою історією, ступеня його розумового розвитку, однорідності суспільства та зв'язку між його частинами, а також від ступеня і форм реакції старого порядку до нового. Зрозуміло, що, звертаючись до реалій життя суспільства, М. Драгоманов не міг не помітити ролі та значення в ньому економіки. Саме в економіці він намагався знайти причини експлуатації трудящих, підкреслюючи, що збагачення панівних класів відбувалося через недоплату працюючим, і звідси доходив висновку про те, що експлуатація буде існувати доти, поки усі фабрики і заводи, земля не стануть власністю тих, хто працює. Висновок, як бачимо, близький до марксистського, проте якщо для Маркса головним рушієм історії поставала боротьба класів, то для М. Драгоманова — властива людині як суспільній істоті потреба в самодіяльності, де боротьба класів, політичні та національні рухи є тільки похідними і змінними формами її історичного самовизначення, оскільки основою всього постає людська особистість у своєму прагненні до свободи та добробуту.

Визнаючи об'єктивність історичних закономірностей, М. Драгоманов не сприймав гегелівського розуміння та ототожнення історичної закономірності і доцільності, що вело до втрати особистості, привнесення її в жертву анонімній всезагальності історичного прогресу. Останнє, як відомо, знайшло свій відбиток і в марксизмі, який, зберігаючи провіденціалізм гегелівської схеми, надав їй лише нову форму — ідею гегемонії класів згідно зі ступенями соціально-економічних формацій.

Крім матеріально-економічних чинників у розвитку суспільства М. Драгоманов великого значення надавав і духовним, мислячи саму соціальну еволюцію як безперервний ряд спроб гуманістичного структурування суспільства, рівнодіючими якого виступали не тільки соціально-економічні відносини наявної формації, геополітичні чинники, а й рівень загальнолюдської культури, осягнутої його представниками на певний історичний момент розвитку, міра їх оволодіння історично-гуманістичними знаннями. Не ставлячи "наперед ніяких громадських інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних", а розглядаючи "всі нарівні — всі вкупі", все-таки наголошував, що прогрес цивілізації "виражається і в свою чергу зумовлюється головним чином силою свідомості наукової, політичної, моральної". Це положення, власне, й поставало основою пошуків ученим переходу до нового суспільного ладу, розв'язання національного питання, без якого він не мислив розвитку суспільства.

Глибоке знайомство з різними формами державного ладу в Європі, відчуття на власному досвіді самодержавного деспотизму в Росії привели Драгоманова до не сприйняття як централізованої диктатури якобінського типу, так і централізованої влади самодержавства. На противагу їм він пропагував ідею республіканського федеративного устрою, закладеного на вільному об'єднанні національно-історичних областей з розширеним місцевим самоврядуванням, соціальною вартістю прав людини. В його досягненні М. Драгоманов не виключав як революційних дій мас, так і дій реформ, усвідомлюючи, яку ціну доведеться за це платити. Так, у ряді випадків він захищав революцію, вважаючи, що тільки вона зможе вивести Росію на новий шлях. Виправданість революцій вбачав утому, що вони реально доводять злиденним і знедоленим торжество людської справедливості. Однак, на думку вченого, якщо революції йдуть від почуттів, а не від думок, то ціна цих актів соціальної кари завжди більша за передбачену, бо революція постає бунтом, має консервативний, а не творчий характер, повертається невиправданими жертвами, кровопролиттями, руйнаціями.

Розкриваючи різницю між бунтом і революцією, М. Драгоманов зазначав, що за умов відсталості Росії для здійснення революції потрібна значна підготовка народних мас, де на перше місце революціонери повинні поставити досягнення політичних свобод, розвитку освіти, підвищення культурного рівня народу, оволодіння досягненнями світової цивілізації. Наголошуючи на можливості соціальної революції, М. Драгоманов надавав перевагу мирним засобам. Вчений був твердо переконаний у тому, що добитися здійснення соціального ідеалу, розв'язати наболілі питання можна лише навчанням мас, розумною пропагандою, а не кровопролитними повстаннями. Найголовнішою "передумовою мудрості в політиці й ділах є глибока філософська освіта, широта і глибина думки, чесні переконання і поступовість втілення їх у житті".

Поза всіма оцінками М. Драгоманов був і залишається українським діячем, а українське національне питання було головним у його творчості. При розгляді національного питання, характеру і спрямованості національних рухів він виходив з того, що основою для них має бути добро осіб, їх просвіта, багатство, щира правда, залучення до політики найширших мас трудового народу, який є хранителем життя кожної національності. Тому національне питання він постійно розглядав у контексті політичних свобод, був глибоко переконаний у тому, що доки в Росії не буде політичних свобод, доти не буде розв'язане національне питання і український рух не буде мати дійсної основи під собою.

Аналізуючи тексти конституційних проектів (Гадяць-кий договір, конституцію П. Орлика), наслідки руїни, політику Петра І, І. Мазепи, М. Драгоманов рішуче виступав проти централізму російського уряду у наступі на політичну свободу українського народу, а водночас показував недовіру широких народних мас до політики власних гетьманів, які в досягненні своєї мети орієнтувалися на зовнішні сили та інтереси вищих станів. З погляду М. Драгоманова, будь-який вищий порядок виникає внаслідок боротьби інтересів. Однак якщо не буде єдності цих інтересів, коли верх починають брати егоїстичні інтереси панівних класів, з'являються національні різниці, то говорити про реформи не доводиться. В контексті висловленого різко виступав проти таких хвороб національного розвитку, як елітаризм, екстремізм, протиставляючи їм політичні реформи, підвищення рівня національної культури, прилучення до новітніх досягнень світової культури, формування на цій основі національної самосвідомості.

Суттєво зазначити, що звернення до історії національного питання Драгоманов підпорядковував запитам свого часу, які визначалися становищем України в межах Російської та Австро-Угорської імперій. За умов відвертої політики зневаги національної гідності українців, панування теорій, що видавали їх або за попсованих поляками росіян, або за нерозумних поляків, він багато зробив для того, щоб українська єдність, гасло якої на емоційному рівні виробив Кобзар, ввійшли в серце кожного українця, обстоювалася гідність і національна осібність українського народу, правдивість його історії і культури. Все це він доносив до своїх краян, до громадськості Росії, Австро-Угорщини, всієї Європи, завдяки чому проблема України стала складовою загальноєвропейського етнополітичного процесу.

Основним принципом розв'язання національного питання М. Драгоманов вважав "космополітизм в ідеях і шляхах, націоналізм в грунті і формі культурної праці". В обгрунтуванні цього принципу він виходив з того, що народи можуть мати від природи здібності, проте не особистісні чесноти чи вади, оскільки до формування менталітету окремих осіб і народів причетний духовний досвід всієї цивілізації, історичний розум, те, що є наслідком для всіх і не може бути привласнене або виведене з начал якоїсь однієї народності.

Патріотична справа кожного народу може бути міцною тільки тоді, коли вона поєднується із загальнолюдським і соціальним прогресом. Це стосується й українців. "Ми, — наголошував М. Драгоманов, — українці і нема нічого руського, слов'янського і людського, котре було б нам чуже, коли воно тільки людське". Водночас він підкреслював, що кожен, хто хоче працювати для свого народу, має пристосовуватися до місцевих, у тому числі й національних, обставин, пам'ятаючи про те, що наука виходить за національні кордони, а інтернаціональна боротьба стає боротьбою за справу того чи іншого народу, де одне не виключає іншого. Тут важливо навести ще одне судження М. Драгоманова. "Коли, — зазначав він, — ми не виробимо собі лексикон і граматики, не видамо пам'яток нашої мови з XI віку до пісень, не напишемо історії свого народу і бібліотеки народних наук, доти мусимо сидіти, посипати попелом голову, у політику не лізти і прокламацій не писати".

Прихильник політичної автономії України, М. Драгоманов вважав, що без неї не може бути національної автономії, підкреслюючи й те, що українці не можуть не бути громадянами великого союзу вільних народів. І коли, слушно зауважують М. Попович та А. Фінько, М. Драгоманова критикують за те, що він не розумів потреби політичної незалежності для України, приписують вимогу її М. Махновському чи Д. Донцову, то це просто невігластво. Зовнішніми "границями" драгоманівського проекту розв'язання національного питання в Україні поставало створення вільної федерації народів. До цієї федерації вільні народи могли входити тільки за власним бажанням як рівноправні та необмежені у своєму внутрішньому, державно-політичному житті члени.

Таке розуміння федералізму М. Драгоманова викликало негативне ставлення до нього як з боку прихильників незалежності України, так і марксистів-інтернаціоналістів. Перші, особливо Д. Донцов, вбачали у його федералізмі замах на ідею повної державної незалежності, формування духу пристосовництва, другі звинувачували його в сепаратизмі та самостійництві як елементах дрібнобуржуазності. Проте ні ті, ні інші не бачили того, що М. Драгоманов не зводив державно-політичного життя України тільки до дилеми "з Росією, чи без", а залишав остаточне розв'язання цього питання за вибором громадян майбутньої демократичної України, спрямовуючи думку на шляхи і засоби витворення демократичного національного суспільства.

На відміну від тих, хто вбачав ідеал української державності в князівських та козацько-гетьманських порядках, М. Драгоманов, критично аналізуючи подібні національно-романтичні сподівання, вбачав цей ідеал не у намірах реанімації минулого, а у неухильному поступі вперед. У перспективі це мала бути вільна нова Європа як можливе державне утворення, а далі — європейська конфедерація держав. Для нього було очевидним, що тільки в напрямку руху світового (бо "інший шлях нас роздавить") можливе остаточне розв'язання національного питання для України. Єдиним шляхом у цьому напрямі міг бути рух до європейської цивілізованої України як єдності, соборності демократичного життя, а не примусової обов'язкової національної єдності. Наріжними принципами єдності для М. Драгоманова поставали права людини та громадянина, місцеве самоврядування територій і національних громад. Останні мали зв'язуватися між собою добровільним союзом у федеративну спілку, спілку спілок "знизу вгору".

Виступаючи проти поділу народів на корінних і некорінних, М. Драгоманов підкреслював, що кожна громада в межах компактного проживання повинна мати умови для свого національно-культурного розвитку, національно-адміністративного самоврядування. У такій федеративній спілці спілок законним володарем України є не тільки українці, а й інші народи, що споконвіку працювали на ній, вносячи свій доробок у розвиток її матеріальної та духовної культури. За оцінкою А. Круглашова, для М. Драгоманова завжди залишалася опора на загальнолюдські цінності як визнання пріоритету універсальної, всесвітньої єдності людської, в якій загальнолюдське не перекреслює національно-осібне. На нашу думку, така оцінка творчості Драгоманова має більше підстав для існування, ніж нападки на нього Д. Донцова.

Загалом діяльність громад відіграла значну роль у розвитку українського національного руху, надавши йому чітких організаційних форм, сприяючи авторитетові української науки, культури, їх визнання в загальноєвропейському масштабі. Однак самі громадівці більше сподівалися на природний перебіг подій, розраховуючи на те, що національне питання в Україні буде розв'язане силою переконання як його прихильників, так і противників, тоді як реальні умови вимагали пошуку нових шляхів і засобів, нових теоретичних узагальнень та ідеологічних обгрунтувань національного питання, які б враховували і дедалі зростаючу активність народних мас в боротьбі не тільки за національне, а й за економічне та політичне звільнення. В їх пошуках чільне місце належить новій генерації українського письменства, яке, пориваючи з аполітичним літературно-культурним просвітництвом, переходило до політичної діяльності.