Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Павло Грабовський

Доля народу, мрія про його краще майбутнє, пошуки шляхів до нього — провідні теми українського письменника Михайла Михайловича Коцюбинського. Народився він 17 вересня 1864 р. у Вінниці в родині дрібного чиновника. В 1880 р. закінчив Шаргородське духовне училище, переїхав в цьому році до Кам'янець-Подільська, де зблизився з революційно настроєною молоддю. За зв'язок з народниками в 1882 р. був заарештований, а в 1886 р. за ним був встановлений таємний нагляд поліції, який продовжувався протягом усього життя письменника. В 1890 р. у Львові М. Коцюбинський познайомився з І. Франком, іншими західноукраїнськими письменниками. Склавши іспит на звання народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працював учителем в селі Лопатинці (колишній Оратівський район Вінницької області). У 1897 р. переїхав до Чернігова, однак не був прийнятий на роботу в земство через неблагонадійність. Деякий час працював у редакції газети "Волинь" в Житомирі, повернувшись на початку 1898 р. до Чернігова. Тут він установив зв'язки з представниками прогресивної інтелігенції, був близький до групи "Молода Україна", з якої пізніше утворилася УСДП. Для лікування кілька разів виїздив за кордон (в Австрію, Італію, Німеччину, Швейцарію). На о. Капрі в 1909 р. М. Коцюбинський познайомився з М. Горьким. Помер 25 квітня 1913 р., похований в Чернігові на Болдиній горі.

Світоглядна позиція М. Коцюбинського, як і більшості українських письменників того часу, грунтувалася на соціальному аналізі основ зла, причин та обставин, які впливають на соціальне буття людини. Розвивалась вона в напрямі критичного реалізму, а на її формування значною мірою вплинули погляди Т. Шевченка, М. Добролюбова, М. Чернишевського, Л. Фейєрбаха. В 90-х роках М. Коцюбинський познайомився з марксизмом і сприйняв деякі його положення. Він був переконаним противником царату і поміщицького ладу, гнівно критикував негативні сторони російської дійсності, виступав проти тих концепцій, які її вихваляли. Під впливом марксизму і соціал-демократизму він зробив висновок про доцільність об'єднання робітників і селян в боротьбі за краще життя. Письменник глибоко вірив в закономірний прогрес людства, в необхідність і неминучість вдосконалення форм суспільного життя, в здійснення ідеалів справедливості. Сама дійсність того часу із нерівністю між різними верствами суспільства, загостренням суперечностей між ними, відсутність шляхів їх гармонізації стали тим підґрунтям, що вихід із соціальної кризи М. Коцюбинський вбачав у революції як засобу здобуття справедливості, задоволення спраги помсти за приниження людської та національної гідності. Як матеріаліст, послідовник Фейєрбаха М. Коцюбинський непримиримо ставився до релігії, намагався очистити від релігійного впливу науку, історію, літературу, обстоюючи принцип свободи совісті. Письменник не сприймав нових авангардних віянь декаденсу, що культивував спонтанно-автономну авторську рефлексію, вбачаючи в них зв'язок з релігійно-ідеалістичним світоглядом. Так само, як І. Франко і Л. Українка, вважав, що мистецтво має бути на службі трудовому народові, сприяти формуванню суспільного умонастрою.

Павло Грабовський

У сучасних зверненнях до історії вишукуються імена нових діячів української культури, "герої та мученики за українську ідею", хоча часто і з сумнівною репутацією. Водночас поступово стираються через замовчування ті, які не вписуються в сьогоднішні рамки "ідеального борця", як, наприклад, Донцов і Бандера, які не закликали до згоди панів і рабів, не оспівували Запоріжжя, а звали до боротьби проти чужого і свого пана, своїх і чужих тиранів, проклинали "за катом ката, що нацькували на брата — брата", бо це "відволікало" від національної ідеї. Саме до останніх належить український публіцист, поет, перекладач, революційний демократ Павло Арсенович Грабовський.

П. Грабовський народився 11 вересня 1864 р. у родині паламаря в с. Пушкарне (тепер с. Грабовське Краснопільського району Сумської області). В 1874—1878 рр. він навчався в Охтирському духовному училищі, а з 1879 р. — у Харківській духовній семінарії, з якої був виключений у 1882 р. за революційну агітацію та участь у харківській групі "Чорний переділ". У цьому році його було заарештовано і вислано під нагляд поліції в с. Пушкарне. В 1885 р. нагляд було знято, П. Грабовський переїхав до Харкова, де працював коректором газети "Южный край". З осені 1885 р. П. Грабовський перебував на військовій службі в Туркестанському військовому окрузі. В 1886 р. його знову заарештували за участь у підготовці та розповсюдженні революційних листівок і після тривалого ув'язнення вислали до Іркутської губернії. За протест-відозву проти розправи царського уряду над політичними засланцями у серпні 1889 р. П. Грабовський був ув'язнений в Іркутську тюрму, а в січні 1893 р. висланий до Вілюйська. Через кілька років йому дозволили переїхати до Якутська, а потім до Тобольська. Помер у Тобольську 12 грудня 1902 р.

На початку своєї діяльності П. Грабовський перебував під впливом революційного народництва, був одним із керівників харківської організації "Чорний переділ". В середині 90-х років він відійшов від народництва, виступив з його критикою. Залишаючись переконаним у тому, що для громадської роботи "слід життя своє віддати", зробив висновок, що за умов російської дійсності єдино можливим шляхом звільнення трудящих є революційний. Основною рушійною силою революції П. Грабовський вважав селянство, велике значення надавав прогресивній інтелігенції, яка, на його думку, мала взяти на себе місію керівника революційної боротьби, "кликати до життя, будити дрімучі сили", розбуджувати народ "на діло до боротьби", освітлювати цю боротьбу "світлими ідеалами". Сприйнявши від М. Чернишевського ідею утопічного соціалізму, П. Грабовський став її пропагандистом, поступово, під впливом марксизму, переходячи до соціал-демократизму.

Теоретичною основою літературно-критичної, художньої та науково-публіцистичної діяльності П. Грабовського були ідеї філософського матеріалізму і діалектики, з позицій яких критично ставився до ідеалізму Шеллінга і Гегеля. Він вважав, що ідеї французьких матеріалістів та англійських емпіриків є більш науковими і життєвими, ніж туманні абстракції німецького ідеалізму. Водночас, критично ставлячись до німецької ідеалістичної філософії, П. Грабовський вбачав у ній позитивні раціональні моменти, насамперед діалектичні ідеї, високу силу теоретичного мислення. Не випадково, що першим вітчизняним філософом у повному розумінні цього слова він вважав Д. Велланського, який, як відомо, був послідовником Шеллінга. При всій загальній орієнтації на матеріалізм, об'єктивне сприйняття дійсності, письменник не заперечував ролі і значення ідей, заявляючи, що "рух ідей немручим є". Філософський матеріалізм поєднувався у П. Грабовського з діалектичним підходом до розгляду об'єктивної дійсності. Він постійно звертав увагу на рух, боротьбу, зміни та переходи явищ реального світу. Толерантно ставився до релігії, проте підкреслював її несумісність з наукою, виступав за відокремлення школи від церкви. Свою творчість розглядав як зброю в боротьбі проти світу зла і насильства, засіб служіння високим ідеалам суспільного прогресу, захисту простого народу:

Світло правди нести проти лютого зла

В боротьбі із тяжкою годиною,

Працювати на користь та ратунок села —

Має бути любов'ю єдиною!

Ця думка поета червоною ниткою проходить через усю його творчість, доповнюючись високим ідеалом суспільного служіння, громадського обов'язку: "Як щирі народу свого громадяни, за край ми повинні гадати!" П. Грабовський досить негативно ставився до прибічників концепцій "мистецтва для мистецтва", "парнасів", які зачаровувалися небесною блакиттю, квітами, в пеклі життя простого народу (де "всюди злидні, скрізь незгоди") вбачали рай. На думку поета, щоб дійсно розкрити життя, треба подивитися на життя простого народу, убратися в "простісеньку селянську свитку". На відміну від парнасівців кредо Грабовського вбачалося в таких словах: Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її; З ума не йдуть знедолені народи їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів

Я бачу люд без житнього шматка...

Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,

Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Розуміння того, що "Людина єсм... жага любові в серці", прагнення послужити своєму народові були основою ставлення П. Грабовського до національного питання. Він палко любив Україну, з якою був розлучений на все життя, мріяв і боровся за те, щоб вона була вільною, щоб "порізнена устала з-під віковічного ярма і квітом повним розцвітала у ряді з ближніми всіма". Глибокий патріот України, П. Грабовський важко переживав її "грабованість", де "люд наш цупкими кайданами скований, гине без світла на дні", бо йому "навіть розмовляти та писати заказано рідною мовою". Він гнівно таврував тих, хто забуває рідне слово, відмовляється від нього заради вигоди. Вихід з існуючого положення поет вбачав не в замилуванні минулим України, не в складанні пісень "її дивній красі", однобічній орієнтації на поширення освіти, витворення з України ідеалу.

Грабовський розумів роль і значення цих чинників для пробудження національної свідомості, проте був твердо переконаний у тому, що розв'язання національного питання можливе лише за умов подолання соціального та економічного гноблення народу. Тому він не тільки мріяв, а й добивався, "щоб велич народу запанувала на Русі". Безумовним для нього було також те, що українці повинні працювати біля свого народу, однак зміст їх праці має бути загальнолюдським.