Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Дмитро Чижевський

Український філософ, історик філософії, філолог, вчений з світовим іменем Д. Чижевський народився 23 березня 1894 р. в м. Олександрії на Херсонщині в родині нового українського дрібномаєткового дворянства з козаків. Початкову освіту він отримав удома і в місцевій початковій школі, а потім в Олександрійській класичній гімназії. Після закінчення гімназії в 1911 р. вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де вивчав математику та астрономію, відвідував філософські диспути між неокантіанцями на чолі з О. Введенським та Інтуїтивістами на чолі з М. Лосським. Прослуханий університетський курс філософи М. Лосського визначив подальший напрям наукових інтересів Д. Чижевського. Провчившись два роки в Петербурзі, він переїхав до Києва, де на історико-філологічному факультеті університету вивчав філософію, російську філологію, індоєвропейську лінгвістику та слов'янську філологію.

Особливу роль у формуванні поглядів Д. Чижевського в Київському університеті відіграли В. Зеньковський, який відкрив йому творчість Г. Сковороди і М. Юркевича, М. Гоголя і Т. Шевченка, а також Г. Челпанов та О. Гіляров. Студентом університету він брав активну участь в революційному русі, став марксистом. За участь у РСДРП (меншовики) в 1916 р. його було заарештовано і тільки лютнева революція врятувала його від в'язниці. В 1917 р. був обраний до Центральної Ради від фракції російських меншовиків, проголосувавши 22 січня 1918 р. проти незалежності Української Народної Республіки.

Політичну діяльність Д. Чижевський поєднував з навчанням в університеті, який закінчив восени 1919 р., отримавши диплом першого ступеня. Його дипломна робота, присвячена філософії Шіллера, була визнана однією з кращих, і її автора залишили для підготовки до професорського звання на кафедрі філософії. В 1920 р. Д. Чижевський став доцентом загального мовознавства Вищих жіночих курсів, а в 1921 р. доцентом кафедри філософії Київського університету, який був на цей час Київським інститутом народної освіти. Влітку 1921 р. разом з дружиною через Польщу емігрував до Німеччини. Тут разом з відомим російським філософом Ф. Степуном слухав в Гейдельберзькому університеті лекції К. Ясперса, потім у Фрейбурзі — лекції М. Хайдеггера, Е. Гуссерля, а також Г. Когена, Р. Кронера, Г. Ріккерта. З 1924 р. викладач, а потім доцент і професор Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, 1929 р. — Празького українського інституту, а з 1930 р. — Українського наукового інституту в Берліні. За кордоном підтримував зв'язки з російськими еміграційними товариствами та закладами, з С. Булгаковим, П. Струве, С. Франком, Ф. Степуном, німецькими науковими закладами та товариствами, виступаючи там з лекціями і доповідями. Був членом Гегелівського союзу, Кантівського товариства.

У 1932 р. Д. Чижевський переїхав до Галле, почав викладати в університеті, паралельно у 1935—1938 рр. викладаючи слов'янські мови в Йєнському університеті. З приходом до влади фашизму Д. Чижевському заборонялося виїздити з міста без спеціального дозволу гестапо. До нацизму і фашизму він ставився вороже. Після війни 1945 р. переїхав до Марбурга, викладав тут курс слов'янської філології та керував новоствореним слов'янським семінаром при Марбурзькому університеті. В 1949 р. на запрошення Гарвардського університету виїхав до США, однак переконавшись, що в науковому відношенні Америка не дає нічого, в 1956 р. повернувся до Німеччини, обійнявши кафедру славістики в Гейдельберзькому університеті. Тут він очолив Слов'янський інститут, зробивши за короткий час його кращим славістичним центром Європи.

У 1968 р. Д. Чижевський змушений був вийти у відставку без пенсії, заробляючи на життя читанням лекцій в різних університетах Німеччини (Гейдельберзькому, Кельнському), науковим редагуванням Мюнхенського видавництва Вільгельма Фінка. Відновивши після війни зв'язки з науковими та освітніми закладами української діаспори, Д. Чижевський став одним із організаторів Української вільної академії наук в Аусбурзі, її активним співробітником, був професором філософії Українського вільного університету (1945—1949, 1956—1963), професором філософії і логіки педагогічної академії Української автокефальної церкви (1946—1949).

У 1962 р. Д. Чижевського було обрано дійсним членом Гейдельберзької академії наук, а згодом Хорватської академії наук у Загребі. Постать колоритна і легендарна, Д. Чижевський попри показовості та екстравагантності свого характеру залишався людиною великої чутливості, користувався славою видатного вченого та талановитого лектора. Водночас болюче реагував на посередність у науці, був нещадним до обмежених людей, які "примазувалися" до неї, хоча, за свідченнями сучасників, "ворогами науки" часто називав і тих, хто думав інакше, ніж він сам. Автор понад 900 наукових праць з різних галузей наукового знання. Помер 18 квітня 1977 р. у Гейдельберзі, похований на кладовищі Бергфрідгоф.

Д. Чижевський, пройшовши школу західноєвропейської філософії, не потрапив під вплив жодної з її течій, не захопився модними на той час окремими її школами. Хоча з усіх філософських систем він виділяв і високо цінував феноменологію Е. Гуссерля, проте завжди тяжів до синтетичних узагальнень, свого власного осмислення тих чи інших проблем. Як філософ відзначався шириною наукових інтересів, глибокою енциклопедичністю. Він вільно почував себе не тільки в різних галузях знання, айв різних епохах, працюючи над тим, що поставало завжди актуальним, неперехідним. Про коло наукових інтересів Д. Чижевського може засвідчити перелік тих лекцій та доповідей, з якими він виступав у різних наукових товариствах впродовж 1925—1930 рр. Це "Завдання історії української філософії", "Нове в історії української філософії", "Шевченко і Давид Штраус", "Філософський метод Г. Сковороди", "До джерел символіки Сковороди", прочитані в Українському історико-філологічному товаристві; "Объем философского чтения в Киевской академии XVII—XVIII веков", "Шиллер и Братья Карамазовы" — в Російському історичному товаристві; "Знак, понятие, симвоЛ", "Наторк и Достоевский", "Платон в древней Руси", "Язык Лескова", "Из истории мистики в России" — Російський народний університет в Празі; "Советская философия", "Феноменология как наука", "Национальная политика и национальное образование в СССР" — в Російському філософському товаристві. За цей час він видав курс лекцій з логіки (1924), перший том хрестоматії з історії філософії (1926), книгу "Філософія в Україні (Спроба історіографії)" (1926, 1928), "Нариси з історії філософії України" (1931), підготував працю "Гегель в России", ряд розвідок по творчості І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Ніцше, Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Серед творчого доробку вченого рецензії на праці Г. Шпета, Е. Радлова, Ф. Степуна, В. Асмуса і навіть на деякі роботи В. Леніна і Л. Троцького.

Загальне розуміння суті філософії Д. Чижевський виводив з її традиційного визначення як "любові до мудрості", що первісно поставало у значенні "наука", "знання". З появою окремих наук змінюється слово "філософія" і мислиться як сфера поза межами окремих конкретних наук, те, що стоїть над ними. Завданням філософії стає перед-відкриття і з'ясування того шляху, яким окремі науки шукають правду (істину. — Авт.). У цьому значенні вона називається теорією пізнання, гносеологією, логікою, методологією. Однак і в цьому випадку філософія не втрачає своєї власної сфери — людської діяльності поза межами наук, пошуку єства або сенсу людського життя в цілому та світу в цілому, тобто постає як метафізика. Якщо вона виходить з одного принципу, то називається моністичною, двох — дуалістичною, багатьох — плюралістичною. Філософія може поставати як матеріалізм, якщо за основу світу визнається матерія, або як спіритуалізм, коли розглядає душу як основу світу. Залежно від того, що мислиться формою життя людини — розум чи емоції, філософські вчення Д. Чижевський поділяв на раціоналізм та емоціоналізм.

Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтерпретація Д. Чижевським терміна "ідеалізм". "Ідеалізм, Ідеаліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в "ідеалі", а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе ("непрактична людина"). В філософії слово "ідеалізм" означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє" [Чижевський Д. Українська філософія // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. — К., 1993. — С. 169). Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зокрема, до історії філософії України, що, власне, стало центром наукових інтересів вченого.

При зверненнях до історії філософії Чижевський відкидав уявлення про неї як історії помилок людського духу. Так само, як і Гегель, він вважав, що кожне окреме філософічне твердження, яке ми маємо в історії розвитку людської думки, є лише часткова правда, фрагмент, уривок абсолютної правди, неповний і недосконалий відблиск Абсолютного. "Ця "неповнота", — підкреслював вчений, — є причиною змін і боротьби ідей в історії думки. Одна неповна правда бореться з іншою теж неповною та частковою. Але і усяке сполучення таких "неповних, "часткових" правд в єдність, усяка їх "синтеза", яка може бути досягнена обмеженим людським розумом, є необхідно теж неповна, теж часткова і тому вимагає знов доповнення.

Тому ані на одній синтезі історичний розвиток філософії не кінчається, тому постають усе нові й нові противенства між світоглядами та пунктами погляду, що сполучуються та з'єднуються в усе нових і нових синтезах — кроках до безмежної повноти, абсолютної правди" (Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 9). Перебіг цього розвитку може бути безплідним хитанням між однобічностями, обмеженими правдами, підняттям над тими однобічностями, що в певний історичний момент репрезентовані у даного народу, в даній культурі, злиттям цих "однобічностей" у єдність, до "синтези" їх та завжди розвиток філософії є дійсно рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу, проявляючись специфічно в межах кожної національної філософії.

Доходячи висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду, Д. Чижевський виділяв три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національності; "1. форму вияву філософічних думок, 2. метод філософічного дослідження, 3. будову системи філософії, "архітектоніку", зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей" (Там же. — С. 11—12). Стосовно тих чи інших початків нових духовних течій, то, на думку філософа, вони можуть виникати немовби раптово, з одного мисленника, одного твору, що має характер маніфесту (Кант І. Критика чистого розуму); так поступово, що ми не можемо знайти початків (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь старшої традиції, що в деяких випадках була репрезентована в минулому не один раз (ренесанс, відродження) (Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993. — С. 471—473). Основною рисою культурного життя Д. Чижевський вважав існування певних стійких традицій.

Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох. Відповідно до його точки зору історичний процес — це не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер культури, а цілісність, системність рухів та змін, які усі мають якийсь спільний напрям: кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій "стиль". При цьому зміст часу є значно ширший за хронологічний час. Вивчення історико-філософського матеріалу тут неможливе без вивчення і розуміння усієї культури періоду, до якої належить матеріал. Отже, щоб бути дійсною історією, а не збирачем матеріалу, історія філософії повинна подавати картину розвитку філософських течій у їх зв'язку та у зв'язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу.

Розуміння філософії як самоусвідомлення народом своєї культурної самобутності стало для Д. Чижевського основою для дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософської думки було тісно пов'язане з європейськими процесами, де інтелектуальний розвиток України і Російської імперії загалом відбувався під впливом німецького містицизму і пієтизму XVI—XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філософії XVIII — початку XIX ст. Щодо французького раціоналізму та просвітництва, західного картезіанства, то вони хоча і відіграли певну роль у формуванні української філософської думки, однак ця роль була другорядною. На думку Д. Чижевського, аж до XIX ст. єдино видатним представником східнослов'янської філософії був Г. Сковорода, під впливом якого через Україну формувалася філософська думка в Російській імперії. Специфіку української філософії він виводив з головних рис українського світогляду, серед яких виділяв емоціоналізм; нахил до духовного усамітнення; гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, миру, а не боротьби, де крайні течії не знаходили відгуку, оскільки віддавалось належне навіть тим думкам, що були протилежні власним; релігійне забарвлення. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, Д. Чижевський відкрив філософію українського бароко, дав культурно-історичну періодизацію розвитку філософської думки в Україні, де виділяв: X—XVIII ст. — формування передфі-лософії, XVIII ст. — барокова доба в Україні, перша половина XIX ст. —доба німецького ідеалізму, друга половина XIX ст. — доба романтизму. В своїх розвідках історії філософії України вчений значну увагу приділяв тим українським мислителям, які жили за межами України, однак вважав, що Україна ще не подарувала світові свого великого філософа, оскільки за всю свою історію вона жодного разу не ставала ареною появи нового напряму, який би поширився в інших країнах і мав вплив на розвиток їх національної культури.