Філософія - Сидоренко О.П. - 3.3.4. Філософська тенденція в постмодернізмі

У некласичній філософії показовим є також найпоширеніший і найбільш популярний сьогодні філософський постмодернізм (англ. букв. те, що після модерну).

Питання про сутність і час виникнення постмодернізму дотепер дискусійне. Безперечно лише те, що він виник як художнє явище в середині 50-х років XX ст. у США в архітектурі, скульптурі, живописі, а потім стрімко поширився в літературі та музиці. Для його художньої практики характерні такі стильові особливості: свідома орієнтація на еклектичність, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, пародійне переосмислення традицій, неприйняття поділу мистецтва на елітарне і масове, подолання межі між мистецтвом і повсякденним життям.

Теоретико-методологічною основою постмодернізму став французький постструктуралізм з його спрямованістю на осмислення всього неструктурного у структурі; на виявлення апорій і парадоксів, що виникають за спроби об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур; на побудову нових моделей змістоутворення; на створення нової практики відкритого читання, подолання герменевтичних і аналітичних моделей тлумачення. З таким особливим комплексом ідей і уявлень світоглядного характеру постмодернізм став широкою ідейною течією нашого часу з метою здійснення експансії в усі галузі соціально-гуманітарного знання і громадського життя, претендуючи спочатку на статус загальної теорії сучасного мистецтва, а потім особливої ментальності, на завершене вираження "духу часу". У літературі використання постструктуралістських підходів у постмодернізмі спричинило феномен деконструктивізму — уявлення про перетворення в сучасному пізнавальному полі мови на самостійну силу, що загрожує єдності людини, і про культуру, як суму текстів будь-якого її феномену. Як наслідок, до 80-х років XX ст. у духовній культурі суспільства оформився ідейний комплекс, що поєднує постмодернізм, постструктуралізм і деконструктивізм і тлумачиться як найбільш адекватне духу часу відображення інтелектуального й емоційного сприйняття епохи.

Поширення постмодернізму зумовило також його експансію в галузь філософського знання. Поштовхом була публікація книги Римського клубу "Межі зростання" (1972), у якій містився висновок про неминучу глобальну екологічну катастрофу у світі, якщо людство не відмовиться від нинішнього економічного і науково-технічного зростання. Під впливом цього висновку французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (нар. у 1924) у книзі "Стан постмодернізму" (1979) вперше у загальному вигляді розкрив характерні філософські ознаки постмодернізму. Його теоретиками також стали такі французькі філософи: Жак Дерріда (нар. у 1930), Жиль Дельоз (1925 — 1995), Мішель Фуко (1926—1984), Фелікс Гваттарі (1930 — 1992), Жан Бодрійяр (нар. у 1929), Ролан Варт (1915—1980) таін.

Мода на постмодернізм у сучасному світі зумовлена суспільною незадоволеністю станом справ у багатьох сферах культури, особливо в мистецтві і самій філософії. З моменту виникнення постмодернізм розглядається як феномен мистецтва філософії у Франції, а з 70-х років XX ст. — як факт європейської культури. У межах постмодернізму поняття "модерн" позначає мислення про еволюційні процеси в науці, філософії, релігії, початок яких у Європі датується XVII ст. У вузькому значенні "модернізм" — художня і літературна течія в культурі кінця XIX — початку XX ст., в основі якої лежить ідея множинності форм раціональності в мистецтві взагалі і мистецтві філософії зокрема.

Сама ідея множинності, плюралізму раціональності відображає багатозначність дійсності. Однак у мисленні вона засвоюється складніше, ніж ідея однозначності, вивіреності, жорсткої детермінованості. Очевидно, ця обставина стала однією з причин полегшеного тлумачення ідеї множинності переважно як всеосяжності, еклектики, тотального експерименту без обмежень і будь-якої функціональності, як чергової кризи мистецтва — від музики до кінематографа, літератури, філософії, культури в цілому.

Постмодернізм власне і виник як альтернатива такого роду негативному тлумаченню дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які претендували на універсальність. Плюралізм як реальність і як нова модель сприйняття культури і суспільства в цілому не міг бути аргументований відтворенням базових вихідних ідей філософської традиції, що починається від Платона, Г. Гегеля, К. Маркса. З цієї причини виникла настійна потреба в повій раціональності. Однак замість її розроблення постмодернізм залучив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантичної теорії та інтуїтивістської методології. Це спричинило звільнення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як "Бог", "я", "мета", "зміст", "реальний світ", "істина", "абсолютна істина" та ін. Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи гносеологічний детермінізм релятивізмом); потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорсткого доктринерського монополізму; заперечує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядаються тільки як символічні); наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу "раціональне — ірраціональне", "скінченне — нескінченне", "старе — нове", "дух — матерія", "матеріалізм — ідеалізм" та іп.; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму па позиції гуманізму універсального, екологічний вимір якого охоплює все людство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко використовує метафори; метафорична свідомість для його представників г нормою); стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсолютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на позиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширення. Оволодіваючи світом, ми розширюємо горизонти знань про нього, однак збільшується і наше незнання про світ. На підставі цього постмодерністи роблять висновок про неможливість існування в змісті знань елементів абсолютної істини або результатів діалектики абсолютного і відносного знания. Думки і знання в постмодернізмі — ідеологізовані тотальності текстів і лінгвістичних конструкцій.

Згідно з постмодернізмом, народжуючись, люди па освоює світ не сама і не безпосередньо, не діяльністю, а за допомогою мови, текстів, слів, що дісталися у спадок. Мислення, яке не навчилося мислити самостійно, користуючись словом, текстами, обмежує спектр значень трансльованими змістами, тому людина, ідучи на поводі засобів масової комунікації, створює для себе світ, у якому замість справжніх почуттів і думок їй пропонують підмінні утворення, в результаті чого вона живе у фантомному світі псевдодумок, псевдопочуттів і псевдоподій. Так виникає "сіра" більшість, яка сліпо вірить в одну спеціально трансльовану для неї істину. Теоретики постмодернізму підкреслюють, що завдання полягає саме в тому, щоб прорватися у задзеркалля мови, а точніше текстів, з метою осягнення прихованого простору ризоми.

Ризома (від фр, кореневище) — поняття у постмодернізмі, що фіксує принципово позаструктурний і нелінійний спосіб організації цілісності і зберігає можливість власної рухливості й відповідно реалізації її внутрішнього творчого потенціалу самоконфігурування. У філософію було запроваджене Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі в однойменній спільній праці.

У метафоричній постмодерністській свідомості ризома сприймається як кореневище, корінні або стриженеві системи (корінь), з одного боку, і мочкуваті або брунькоподібні системи (корінці), що радикально відрізняються від кореня або цибулини — символу потенційної нескінченності, яка містить приховане стебло, з іншого боку. Bona є системною ланкою (бульба), в якій спресовані найрізноманітніші види діяльності — лінгвістичний, перцептивний (несвідомий), пізнавальний. Самої по собі мови та її універсальності немає, стверджують прихильники постмодернізму, є лише стан діалектів, говорів, спеціальних мов. Ризома потенційна і нестабільна, тому є джерелом трансформації ізольованого середовища, що має власний творчий потенціал. Bona не кіберпе-тичпа, тобто не підвладна командам центру, синергетична (самоорганізаційна). Ілюстрацією синергетизму ризоми є програмний для постмодернізму текст "Трагедія мови", у якому йдеться про тс, як відбулася дивна подія. Спостерігач не розуміє, як це тралилося. Текст перетворився на його очах. Цілком прості і зрозумілі пропозиції самі по собі почали рухатися. Вони зіпсувалися, перекрутилися, щоб уже в наступну мить спотворитися знову. Це хаос, але хаос позірний. Насправді він таїть у собі потенційні можливості нескінченного числа нових організаційних трансформацій, забезпечуючи безмежну плюралістичність ризоми.

У межах ризоми в принципі неможливе виокремлення фіксованих точок. У ризоми є лише середина, з якої вона виростає і виходить за її межі. До ризоми неможливо застосувати чітке диференціювання зовнішнього і внутрішнього. Вона розвивається, варіюється, розширюється, втілює, але ніколи не може бути фіналом.

Фундаментальною категорією постмодерністської філософії є також "ацентризм", що уточнює і розвиває зміст ризоми про деструктурність соціального простору, у якому втрачається вибраність будь-яких точок, він перестає сприйматися як система місць. За метафорою Ж. Бодрійяра, немає більше ліжок, на яких лежать, немає більше стільців, на яких сидять, є лите функціональні лежання і сидіння, що вільно синтезують всілякі пози, а отже, всілякі стосунки між людьми. Аналогічно неможливі ні елітарна, ні масова культура як такі. М. Фуко стверджував, що влада також є скрізь і йде звідусіль. Ідею децентралізму постмодернізм експлуатує в широкому діапазоні: від децентралізованості текстів будь-якого призначення до радикального заперечення ідеологічних, філософських і соціальних моделей. Як констатує Ж. Ліотар, у постмодерністській культурі всі колишні центри тяжіння, утворені національними державами, партіями, професіями, інституціями й історичними традиціями, втрачають силу. У постмодерністському соціумі стратегій жодна не має привілеїв перед іншими.

Отже, ацентричність соціального і культурного простору в постмодернізмі програмна. Якщо системи для класичної філософії є ієрархічними, містять центр значення і суб'єктивізації, то ризома є нецентралізованою ієрархічною системою без центрального керівного начала.

Постмодернізм відмовляється також від євро- і етноцентризму. Він обстоює створення єдиної універсальної культури, єдиної науки, історії, релігії. Щоправда, всесвітній світогляд він вважає справою майбутнього, а тому плюралізм культурних традицій пропонує брати до відома як світоглядні орієнтири і духовні світи інших людей та народів. При цьому серед запропонованих постмодернізмом шляхів реалізації своїх утопій не йдеться про усунення реального ідеологічного регулювання духовного життя людей, зате не бракує пропозицій щодо цього, наприклад, лінгвістичного порядку.

Філософський постмодернізм у принципі заперечує можливість вірогідності та будь-якої об'єктивності, поняття "справедливість", "свобода", "правота", "вина" оголошує такими, що втратили значення, втрату ціннісних орієнтирів сприймає позитивно, "вічні цінності" розглядає як тоталітарні та параноїдальні ідефікси (від фр. маніакальна ідея), що перешкоджають творчій реалізації. Ідеалом є первісний стан невпорядкованості, стан нескутих можливостей. Теоретики постмодернізму стверджують, що у світі царюють два начала: шизоїдне — начало творчого становлення та параноїдальне— начало задушливого порядку. Будь-який стан порядку негайно має бути підданий деконструкції, тобто позбавлений змісту, шляхом інверсії базових понять. У світі панують бажання, а у світі бажань все можливо, оскільки це шизофренічний світ. Філософія — також шизофренія, правда, не тотожна клінічним формам шизофренії, вона — процес, а не мета, виробництво, а не його вияв. Соціум — другорядний стосовно логіки бажань, оскільки обмежується досвідним інтересом, тоді як бажання належить до більш глибокого свідомого шару. Соціум — маргінальний. Він постійпо руйнується і змінюється. Подібну позицію активно обстоював Ж. Дельоз. Він стверджував, що шизофренія і параноя — це два протилежних способи мислення. Перший — позитивний, а другий — негативний. На поняттях параної ґрунтуються державна влада, ідентичність, подібність, істинність, справедливість, заперечення та ін. Вони дають змогу владі вибудовувати свою ієрархію. Сила філософа-мислителя — в опозиції до влади в усіх іпостасях. Звідси основне завдання шизоаналізу — звільнення потоків бажання з-під влади параноїдальпого структурування.

З позицій протиставлення способів мислення у філософському постмодернізмі розглядається і проблема свободи. Згідно з Ж. Бодрійяром бути вільним у суспільстві споживання насправді означає вільно проектувати свої бажання па вироблені товари і впадати у заспокійливу регресію (залежність від речей). Індивідуальних бажань і потреб немає, є "машина виробництва бажань", яка змушує нас насолоджуватися. У самому акті споживання, в зачаруванні покупки відтворюється несвідоме і кероване сприйняття людиною всієї соціальної системи норм. Усе, що звільнене, неминуче починає нескінченно розмножуватися, змінюватися у процесі часткового розпаду і розсіювання. Поняття аксіології "прогрес", "багатство", "демократія" втрачають зміст, але їх відтворення триває. Вони поширюються світом і проникають всюди, перетікаючи одне в інше. Секс, політика, економіка, спорт і т. ін. тепер скрізь, а отже, ніде. Політика є сексуальною, бізнес — спортом, економіку не можна відрізнити від політики. Цінності вже неможливо ідентифікувати. Культура стала транскультурою, політика — трансполітикою, сексуальність — транссексуальністю, економіка — трансекономікою. Відчуження більше немає.

У постмодернізмі вся реальність мислиться як текст, дискурс (від лат. шукати, блукати; у постмодернізмі— розмірковувати в мовній сфері), міркування. Ніщо не існує поза текстом. Культура будь-якого історичного періоду виявляється як сума текстів, або інтертекст. Розуміння текстів можливе лише в "дискурсивному полі культури", тобто тільки у зв'язку з іншими текстами, але не з "буквальним" значенням або нормативною істиною. Неминуча наявність попередніх текстів — інтертекстуальність — не дає можливості розглядати будь-який текст як автономний. Отже, мова — непостійне середовище, вона не може мати безпосередній зміст або бути істиною. Звідси — найважливіша теза постмодернізму про несамототожність тексту і ненадійність знання, здобутого за допомогою мови, і, як наслідок, про проблематичність тієї картини дійсності — епістеми, що існує в ту або іншу історичну епоху. М. Фуко визначив епістему як пізнавальне поле. У кожну історичну епоху існує специфічна більш-менш єдина система знання. Вона реалізується як мовний код, мовна норма, що несвідомо визначає мовне поводження, а отже, мислення індивідів. Епістема завжди внутрішньо залежна від структури владних відносин, є "тоталізуючим дискурсом", що легітимізує владу, а тому вона не може бути нейтральною або об'єктивною.

Цю одну з вихідних і головних ідей постмодернізму та весь пов'язаний з нею критичний пафос, що спричиняє установку на опозицію до влади мовних структур, неможливо зрозуміти поза кардинальними змінами соціокультурної ситуації, які відбулися у світі, насамперед у західному суспільстві, під глобальним впливом системи масмедіа, що містифікують масову свідомість з її ілюзіями. Ці зміни зумовлюють фундаментальну, онтологічну трансформацію культури. Найбільш репрезентативною в інтерпретації цих змін є теорія гіперреальності (від англ. її ад реальність) Ж. Бодрійяра. На його думку, гіперреальність зникає тоді, коли культурні уявлення і знання втрачають зв'язок із соціальною і людською реальністю, яку вони мають відображати, і стають автономними — симулякрами. Симулякр — це псевдоріч, що заміщує "агонізуючу" реальність, яка стирає розбіжність між реальним і уявним; позірність, що не володіє жодними референтами (відношеннями до об'єктів дійсності). Зв'язок образності й реальності, згідно з Ж. Бодрійяром, проходить декілька етапів перетворень, що характеризуються наростанням емансипації кодів від референції: відображення об'єктивної реальності змінюється її перекученням, потім — маскуванням її відсутності і, нарешті, втратою будь-якого зв'язку з реальністю, заміною видимості симулякром. Весь сучасний світ складається із симулякрів, які не мають підстав для існування в жодній реальності, крім власної; це світ співвідносних знаків, тобто абсолютно штучний світ.

Отже, відносини людини зі світом у постмодернізмі фундаментально трансформуються. Вже піхто не апелює до реального об'єкта, оскільки у світі, де домінують штучні моделі, не допускається розбіжність між "словами" і "речами". Суб'єкт, позбавлений об'єкта, не може порівнювати свої уявлення з об'єктом і опиняється в повній залежності від гіперреальності. Людське життя стає оманливим, неавтентичним, викликає відчуття порожнечі і безглуздості, хаосу і дисгармонії, нестабільності і загальної дезорганізованості світу. Так постмодернізм розкриває внутрішній механізм процесу містифікації суспільної свідомості, що відбувається під впливом засобів масової інформації, доводить ненадійність, невірогідність, неістинність знання, робить розпливчастою, туманною "розділювальну лінію" між світом і знанням.

Розглядаючи як текст літературу, культуру, суспільство й історію, постмодерністи уподібнюють свідомість особистості певній сумі текстів. "Нічого не існує поза текстом", тому будь-який індивід неминуче перебуває всередині тексту, що веде до "смерті суб'єкта", завдяки чому відбувається мовлення. У цьому процесі "поглинання суб'єкта текстом" завершується трансформація "сутнісної людини" модерну в "людину відносин", характерну для постмодерну. Новий суб'єкт постмодерну може бути осмислений як калейдоскоп фрагментів ідентичності, "прив'язаних" до локально-історичних і культурних обставин. Перетворення суб'єкта на текст унеможливлює його ставлення до самого себе як до чогось постійного, що існує незалежно від світу знаків, якими він обплутаний.

Постмодернізм обґрунтовує неможливість незалежного індивідуального існування, доводить, що індивід постійно, і насамперед несвідомо, обумовлюється в процесі свого мислення мовними структурами. Ця позиція, загальна для всього постмодерністського способу мислення, одержала назву "теоретичного антигуманізму". її суть — у визнанні того факту, що незалежно від свідомості і волі індивіда, через нього, над ним і поза ним виявляються сили, явища і процеси, над якими він не владний, а тому індивід не може бути пояснювальним джерелом під час дослідження будь-якого "соціального цілого".

Отже, постмодернізм руйнує ідеологічну позицію попередньої філософії, що базується па уявленні про суб'єкт як центр світобудови, нехтує теоретичною традицією розгляду індивіда як суверенної, незалежної, самодостатньої і тотожної своїй свідомості особи. Таке уявлення про людину в наш час стало необгрунтованим і навіть безглуздим.

Цей висновок постмодернізму безпідставний. Він зумовлений слабкістю наведених аргументів, непереконливістю запропонованих способів і засобів опору особистості стереотипам масової свідомості, складністю, розпливчастістю та розмаїтістю розроблених ним альтернативних програм досягнення людиною своєї мети, тому його постулати не можна цілком і беззаперечно сприймати, оскільки вони орієнтують особистість на недовіру до великих базових ідей, напрацьованих людством, що забезпечують єдність знання, організують суспільство і є засобом його легітимізації.

Аналіз філософствування постмодернізму був би неповним без виявлення його точок зіткнення з наукою, що дає змогу більш реально оцінити його місце і роль у тій духовній трансформації, яку переживає сучасний світ. З 70-х років XX ст. некласичну науку, що склалася па межі XIX—XX ст., змінила постнекласична наука. Виник новий тип знання, принципово відмінний від того, який називають класичною наукою, або наукою Нового часу. Він характеризується підвищенням суб'єктивності, гуманістичності, самокритичності, переглядом таких класичних характеристик знання, як об'єктивність та істинність.

У класичному типі науки критерієм наукового пізнання є зосередженість уваги дослідника на характеристиках об'єкта за умови елімінації всього того, що пов'язано з суб'єктом. Некласичний тин науки враховує співвіднесеність характеристик об'єкта і засобів пізнання, що використовуються суб'єктом. Постнекласичний тип співвідносить знання про об'єкт не тільки із засобами, а й з цільовими настановами суб'єкта, який здійснює пізнавальний процес.

Постнекласична паука досліджує не лише складноорганізовані системи, а й надскладні системи, відкриті і здатні до самоорганізації. Об'єктом науки стають комплекси, невід'ємним компонентом яких є людина (глобально-екологічні, біотехнологічні, медико-біологічні і т. ін.). Увага науки переноситься з повторюваних і регулярних явищ па "відхилення" всіх видів, на побічні і невпорядковані явища, вивчення яких спонукає до винятково важливих висновків. На зміну таким постулатам класичної науки, як простота, стійкість, детермінованість, висуваються постулати складності, ймовірності, нестійкості. У результаті вивчення різних складпоорганізованих систем, здатних до самоорганізації (від фізики і біології до економіки і соціології), формується нове нелінійне мислення, нова "картина світу", основними характеристиками якої є нерівновага, нестійкість, необоротність. Разом з поняттями флуктуації, біфуркації і когерентності вони утворюють, по суті, нову базову модель світу і пізнання, дають науці нову мову.

Формування всього комплексу ідей нелінійності, ймовірності, хаосу та ін. відбувалося в 70—80-ті роки XX ст. одночасно в різних галузях як природничо-наукового, так і соціогуманітарного знання. Це пов'язано з розвитком міждисциплінарних досліджень утворення впорядкованих структур, теорії самоорганізації — синергетики Г. Хакена (Німеччина), теорії дисипативних структур І. Пригожина (Бельгія), теорії катастроф Т. Рене (Франція) та ін. Предмет теорії самоорганізації (синергетики) — складні системи в умовах нестійкої рівноваги і їх самоорганізація поблизу точок біфуркації, де малий вплив виявляється значним і непередбачуваним за своїми наслідками для поведінки системи в цілому. Об'єкт — не те, що існує, а те, що виникає.

Згідно з синергетикою, у світі немає універсальних законів, які уможливлювали б його пізнання в класичному розумінні. Це означає деонтологізацію знання, посилення ролі суб'єкта у процесі пізнання, що саме й може бути інтерпретоване як заперечення реальності об'єкта. Ускладнюється питання про критерії реальності, демаркації між реальним і вигаданим, постає питання про поліонтологічність буття. Отже, синергетика здійснює радикальну переоцінку цінностей. Boнa претендує па перегляд онтології світу, лінійної моделі прогресу, кумулятивної моделі знання.

Проблему кореляції постмодернізму і сучасної науки поставив Ж. Ліотар. Сьогодні вже очевидне існування паралелей між постнекласичною наукою з її невизначеністю, неповнотою, неверифікованістю і методологічними установками постмодернізму. Якщо "модерний" світ, у тому числі соціальний, характеризується категоріями детермінізму, універсальності, визначеності та спрямованості розвитку, то постмодерністська соціальна теорія використовує категорії невизначеності, нелінійності, багатоваріантності. У ній відбувається примирення з плюралістичною природою світу та її неминучим наслідком — амбівалентністю і випадковістю людського існування.

Отже, розвиток сучасної науки, проведення міждисциплінарних досліджень, формування певних теорій висунули на перший план проблеми, вирішити які методами і засобами класичної науки неможливо.

Необхідні нетрадиційні підходи. У їх реалізації є місце і для постмодернізму, якими б суперечливими та екстравагантними на перший погляд не здавалися його ідеї, підходи і пропозиції.

Філософська тенденція в постмодернізмі — факт, що відбувся. Вона виражає умонастрої тієї частини суспільства, яка критичне ставлення до світу людського буття поєднує а творчим пошуком альтернативних рішень. Філософія була і є найбільш повною відповіддю па виклики часу. В її числених напрямах, течіях, школах і тенденціях завжди містяться зерна абсолютної істини. Знайти, дослідити і показати шляхи їх практичного використання — актуальне, почесне і життєво необхідне завдання філософії. Філософська тенденція постмодернізму не може бути тут винятком.