Філософія - Сидоренко О.П. - 7.6. Людина як проблема соціальної філософії

Проблема людини — центральна в соціальній філософії. У всій своїй історії вона постійно прагне пізнати людину не лише як частину матеріального світу, тілесну істоту, а головним чином як творця історії, суб'єкта діяльності, істоту, котра мислить і відчуває, володіє складним і неповторним внутрішнім світом. Таке ставлення соціальної філософії до проблеми людини невипадкове. Без вивчення сутності і змісту людини, форм їх вияву, напрямів і перспектив розвитку, неможливе наукове розуміння суспільства як соціально-практичного способу буття людей. Існування і поступальний рух суспільства від одного етапу до іншого невіддільні від постійного удосконалення людини. Якщо людина є продуктом обставин і виховання, то створюються ці обставини і здійснюється виховання самою людиною. Суспільство і людина діалектично єдині від початку і до кінця. Антропогенез і соціогенез є двома частинами антроиосоціогенезу — єдиного процесу одночасного становлення і людини, і суспільства, який тривав приблизно 3,5 млн років і завершився формуванням разом із суспільством унікального біологічного виду Homo sapiens — людини розумної.

Людина є предметом вивчення багатьох галузей знання: соціології, психології, фізіології, педагогіки, медицини, кібернетики, інформатики та ін. Проте тільки соціальна філософія розробила цілісну теорію людини, досліджувала не лише антропосоціогенез, а й типи людини і суспільства в їх історії, довела, що самоціллю історичного процесу е всебічно і гармонійно розвинута людина.

7.6.1. Особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин

Філософія запропонувала чимало дефініцій (лат. визначаю) людини. Арістотель вважав її політичною твариною, інші філософи і вчені — розумною твариною, моральною твариною, вільною твариною та in. Б. Франклін вперше визначив людину як тварину, що створює знаряддя праці. Досі це визначення становить науковий інтерес. Знаряддя праці — це одночасно і найскладніша, і найпростіша річ, яка виходить з рук людини. Так, сучасні знаряддя праці опредмечують величезний обсяг знань, умінь, павичок людей, їх зусиль з кооперації різних видів діяльності, тоді як стародавньому світі знаряддя праці були настільки примітивними, що ймовірна можливість їх виготовлення ще "пралюдьми", які не володіли понятійним мисленням, самосвідомістю, членороздільною мовою. Наука свідчить, що виробництво найпростіших знарядь праці розпочалося за 1—1,5 млн років до появи мовлення і мислення в прабатьків людини.

Сучасна філософія визначає людину як вищий ступінь розвитку живих організмів па Землі, суб'єкта суспільно-історичної діяльності і культури. Для визначення конкретної людини, виокремлення її з колективу, соціальної групи у філософії вироблено поняття "індивід" (лат. неподільне), яке виражає найабстрактніше в людині, головним чином її тілесну відокремленість від інших людей, тому воно доповнюється, як правило, більш конкретними поняттями "індивідуальність" та "індивідуалізм".

Індивідуальність — це виявлення унікального, неповторного, своєрідного у природних (біологічних), духовних і соціальних властивостях і якостях індивіда; одиничне в індивіді, те, чого не має в інших індивідів.

Індивідуалізм виражає пріоритети індивіда в будь-якій формі соціальної спільності, абсолютизацію його світоглядної позиції та її протиставлення суспільству. Він виявляється як у реальній життєвій практиці (у вчинках індивідів), так і в різних етнічних, філософських, політичних та інших концепціях, у яких людина зображується як одвічно несоціальна і навіть антисоціальна істота. Подолання індивідуалізму передбачає усунення його соціальних причин, гуманізацію суспільного життя, всебічний розвиток індивідів в умовах справжньої колективності і через неї.

Людина має складну біосоціальну структуру. Біологічне — основа її природи і спільне з вищими тваринами. Воно змінюється з часом, але повільно і неістотно. Навіть середній об'єм головного мозку сучасної людини майже такий, як у кроманьйонців і неандертальців — приблизно 1400 куб. см. Більше того, у зв'язку з ускладненням центрів асоціації в лобно-скроневих відділах він зменшився до 1350 куб. см. За даними фізіологів, тільки десята частина можливостей мозку використовується людиною, хоча потік інформації, що сприймається нею, і рівень вирішення завдань щодо її переробки значно переважають відповідні параметри недалекого минулого. Отже, головний мозок людини еволюціонує в напрямі не збільшення ваги і кількості нервових клітин, а в напрямі реалізації прихованих резервів: ускладнення зв'язків між клітинами, доцільного їх використання, особливо у відділах, які керують складними логічними операціями. Такого роду об'єктивна тенденція у функціонуванні мозку с основою для того, щоб вважати необгрунтованими прогнози деяких вчених про виродження людства в результаті інволюції (зморщування) чи надто швидкої еволюції мозку.

Пріоритетною в людині є її соціальна система з такими елементами, як свідомість і членороздільна мова, світогляд, ціннісні орієнтації та соціальні установки, діяльність і спілкування, становище і статус у суспільстві та багато інших. Під її впливом біологічні структури і функції людського організму істотно модифікувалися, "олюднились". їх унікальність полягає в тому, що на відміну від тварин людина може разом з генетичною програмою (закодована в спадкових структурах, записана в молекулах ДНК і через зародкові клітини переходить від покоління до покоління) передавати досвід попередніх поколінь кожному наступному поколінню.

Біологічна і соціальна системи в людині — діалектично єдині, тому будь-які абсолютизації однієї з них не можуть мати науково-філософського обґрунтування. Проте ниві, під впливом досягнень молекулярної і загальної генетики все частіше з'являються євгенічні утопії про поліпшення людини методами генетики. Деякі з них пропонують удосконалення всього людства, інші — створення тільки касти геніїв і вчених для управління рештою "неповноцінних" людей.

Наукова філософія розглядає втручання в механізм спадковості людини з мстою зміни її генетичної структури як новий підхід до дослідження її організму, але тільки тоді, коли він відкриває можливість лікування спадкових хвороб і захисту спадковості від шкідливого впливу па неї радіації, хімічних сполук та інших зовнішніх факторів. Разом з тим вона попереджує про неприпустимість безграмотного втручання в спадковість людини; підкреслює соціальну відповідальність учених; рішуче виступає проти загрози перетворення людства на експериментальне стадо, на полігон для вирощування якоїсь породи людей шляхом масової селекції; доводить безперспективність ігнорування найбільшої цінності — духовної унікальності, неповторності людини.

Діалектика біологічної і соціальної систем у людині виявляється у широкій гамі сторін її життєдіяльності — від фізіологічної до соціальної. При цьому біологічне в людині перебуває у соціально перетвореному вигляді. Boнo є матеріалом для становлення людини, формування і функціонування її суспільних якостей. Перетворення цього матеріалу па власне людину з її здібностями є результатом дії факторів соціального порядку, головним чином трудової, виробничої діяльності. Людина — це діалектична єдність загального (родового, природного), особливого (соціального) і одиничного (індивідуального) способу існування. Людина біосоціальна за змістом, але соціальна за суттю. Для відображення соціального в людині і для розуміння біологічного в ній ЯК носія соціального у філософії є поняття "особистість".

Особистість — це людина в сукупності її соціальних якостей. її сутність однозначно соціальна.

За класичним визначенням, сутність особистості по с абстрактом притаманним окремому індивіду. У своїй дійсності вона с сукупністю всіх суспільних відносин. Підставою для такого визначення сутності особистості є об'єктивний науковий факт, що будь-яка особистість формується під визначальним впливом наявної системи суспільних відносин. Кожному історичному типу суспільних відносин відповідають історичні типи особистостей: рабовласники і раби, феодали (поміщики, латифундисти) і селяни, капіталісти і пролетарі (робітники), всебічно і гармонійно розвинена особистість у майбутньому суспільстві.

Людина особистістю стає і розвивається відповідно до міри засвоєння суспільних відносин. Жодна особистість, навіть найгеніальніша, не може вийти за межі наявних суспільних відносин у своєму вдосконаленні. Bona — об'єкт цих відносин.

Процес засвоєння особистістю певних суспільних відносин, що дас їй можливість функціонувати як повноправному членові суспільства, філософи називають соціалізацією. її спрямування численні, як численні суспільні відносини і зв'язки між ними, тому, соціалізуючись, особистість може бути виноробом, економістом, політиком, юристом, письменником, художником, або одночасно, політиком і юристом, економістом, юристом і менеджером тощо. Оскільки процес соціалізації при оволодінні людьми об'єктивними законами в зрілому суспільстві перетворюється на науково керований, держава планує кількість і якість підготовлених спеціалістів за професіями. Для цього створюється система навчальних закладів і науково-дослідних центрів, функціонування яких неможливе без соціалізації вчителів, викладачів, вихователів, вчених — психологів і педагогів, лаборантів і наукових працівників. Отже, починати вивчення особистості треба не з дослідження самих індивідів, а з суспільних відносин, в яких вони формуються, функціонують і розвиваються, переходячи від абстрактного до конкретного, від загального до одиничного, до індивіда та індивідуальності.

Разом з тим особистість — не тільки об'єкт, а й суб'єкт суспільних відносин. Суспільні відносини, їх численні взаємозв'язки створюються спільною матеріальною і духовною діяльністю людей. Особистість — головна продуктивна сила суспільства, вона — власник, розпорядник і користувач засобів виробництва, ініціатор плюралізму форм власності, творець виробничих відносин — економічного базису, надбудови, науки і культури, родини і побуту, соціальних та історичних етнічних спільнот. Отже, взаємозв'язок суспільних відносин і особистості об'єктивно-суб'єктивний. Таким є і конкретний вияв складної і системної сутності особистості на всіх її рівнях: індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому.

Першим і найпростішим елементом сутності особистості, індивіда е потреби. Як категорія соціальної філософії потреба відображає нужду особистості в тому, що їй необхідно або чого не вистачає для життя. Людина має безліч потреб: у харчуванні, житлі, одязі, збереженні довкілля, у знаннях, у політичному керівництві та ін. Без потреб особистості не буває. Сутнісне місце потреб у структурі особистості є ще одним підтвердженням того, що людина — частина природи, тому що первинні матеріальні потреби є і в людини, і в тварин (наприклад, у їжі, захисті від загрози для життя), а також особлива частина природи, оскільки виробляє засоби задоволення своїх потреб, тоді як тварина використовує для цього безпосередньо речі та предмети природи.

Задовольняється будь-яка потреба особистості через мету — ідеальний образ осмислення результату діяльності, шляхів і засобів його досягнення. Усвідомлена потреба, синтез потреби і мети утворюють інтерес (лат. має значення, важливо).

Потреби, мета, інтереси особистості класифікують за видами суспільних відносин, об'єктом і суб'єктом яких вона є. Розрізняють потреби, мету та інтереси: матеріальні (у харчуванні, одязі, економії водних, сировинних, паливних ресурсів, ефективному використанні земельних угідь), духовні (у знаннях, політиці, праві, моралі, естетиці, релігії, філософії, науці), соціальні (у праці, інформації, спілкуванні, уособленні), невиробничі (у послугах, транспорті, засобах зв'язку, предметах побуту, освіті і вихованні). Всі вони можуть бути особистими, індивідуальними чи суспільними, прогресивними чи реакційними і консервативними, реальними чи уявними, державними, національними, сімейними, партійними тощо.

Філософське дослідження походження і функцій потреб та інтересів особистості зумовлює такі основні висновки.

По-перше, справжнім рушієм людської історії є розвиток потреб та інтересів особистості, способів і засобів їх задоволення і реалізації.

По-друге, задоволення потреб і реалізація особистістю своїх інтересів можливі тільки через суспільне виробництво, яке їх формує і для якого вони є мотивами його удосконалення. Кожна задоволена потреба і кожний реалізований інтерес з необхідністю зумовлюють нові потреби та інтереси і відповідно зростання суспільного виробництва.

По-третє, різні групи потреб та інтересів мають неоднакові основи і способи задоволення, виконують різні та неоднозначні функції. Тому суспільне виробництво поділяється на матеріальне, духовне, соціальне, а також невиробничу сферу.

По-четверте, матеріальні потреби та інтереси є визначальними в життєдіяльності особистості і суспільства, тому матеріальне виробництво — основа їх існування і розвитку.

По-п'яте, вивчення, знання потреб та інтересів особистості, врахування їх у теоретичній і практичній діяльності — головна умова наукового управління економікою та всіма іншими сферами державної, регіональної та місцевої систем життєдіяльності.

Потреби, мета та інтереси — головні мотиви діяльності. Разом із засобами і результатами діяльності вони утворюють її структуру. Сама діяльність як спосіб існування і розвитку особистості, всебічний процес поретворення нею природного і соціального середовища відповідно до своїх потреб, мети та інтересів є інтегрованим компонентом її сутності, тобто сутність особистості однозначно діяльна.

Діяльність— складне системне утворення. У ній розрізняють три напрями: 1) діяльність особистості стосовно зовнішньої та своєї природи; 2) діяльність стосовно інших людей; 3) діяльність щодо відновлення самої особистості. Виокремлюються такі роди діяльності: у першому напрямі — виробництво, розподіл, обмів і використання матеріальних засобів життя, а також охорона здоров'я людей; у другому — політичний, правовий, моральний, естетичний, філософський, науковий і релігійний роди; у третьому — навчально-педагогічний і виховний. Інтегрують усі роди наукова і управлінська діяльність. Кожний рід включає сукупність видів і підвидів діяльності, зумовленої конкретною працею.

Всі напрями, роди, види і підвиди діяльності взаємопов'язані. Відповідно до об'єктивного ходу історії вони можуть бути прогресивними чи регресивними, революційними чи контрреволюційними; відповідно до об'єктивних систем цінностей — позитивними чи негативними, антисуспільними, законними чи незаконними, моральними чи аморальними; відповідно до процесу діяльності та її результатів — творчими чи нетворчими. Очевидно, що зрілій особистості властива прогресивна, позитивна, законна, моральна і творча діяльність.

Будь-яка діяльність особистості завжди свідома. Ядром свідомості, її сутністю є світогляд, а саме два його основні елементи: світосприйняття і світорозуміння. Люди відрізняються одне від одного не за свідомістю взагалі, а за світоглядом. Він разом з діяльністю е інтегрованим компонентом сутності особистості.

Цементують структуру світогляду переконаний. Не можливий світогляд без переконань, тобто впевненості особистості в правильності своїх поглядів та ідей. Переконання, за висловом класика, — це пута, з яких не можна вирватися, не розірвавши свого серця. Це демони, яких людина може перемогти, лише підкорившись їм.

У житті і діяльності особистості її світогляд виявляється через форми, одна з яких — самосвідомість: і пізнання особистістю себе, і ставлення до себе, тобто самооцінка, самоконтроль, управління собою. Провідне місце в ній посідає розуміння особистістю свого місця у суспільстві, сенсу свого життя, відповідності своїх ідеалів суспільним потребам, відповідальності за свої дії. Формується і розвивається самосвідомість у процесі соціалізації, навчання і виховання особистості. Самосвідомість розвинутої особистості с завжди патріотичною, творчою, цілісною.

Інша форма виявлення світогляду особистості — її ціннісні орієнтації: погляди, уявлення, перекона дня та ідеали з приводу матеріальних, духовних і соціальних цінностей. Вони визначають послідовність і спрямованість поведінки особистості, її вчинків та ставлення до принципів, норм життя і діяльності у суспільстві. Для особистості з цілісним світоглядом характерна орієнтація на загальнолюдські цінності: права людини, економіку ринку, демократію та державний суверенітет, правове суспільство, свободу, соціальну справедливість, повну зайнятість населення та багато інших.

На основі ціннісних орієнтацій особистості у процесі її соціалізації формуються соціальні установки — ще одна форма вияву світогляду. Вони є відображенням ціннісних орієнтацій як соціально детермінованої схильності особистості до наперед визначеного ставлення — позиції відносно речі, людини, події. В особистості зі сформованим світоглядом соціальні установки вирізняються суспільною значущістю мети і прагнень, їх відповідністю суспільним потребам та ідеалам, єдністю мети і засобів її досягнення, поєднанням прагнення до матеріального добробуту з орієнтацією на вищі духовні цінності.

Самосвідомість, ціннісні орієнтації та соціальні установки є не лише формами виявлення світогляду, а й критеріями ступеня його досконалості, критеріями духовності особистості. Дух, духовність у філософії і науці завжди розглядалися як людський розум, мислення, а духовне виробництво — як формування свідомості у суспільній формі і в певній системі суспільних відносин. Сутністю свідомості є світогляд, отже, його компоненти насамперед становлять основу духовності особистості.

Поняття духовності особистості та суспільства — складне, багатогранне, системне. Воно включає погляди, уявлення, переконання та ідеали — економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, а також релігійні. Релігійні ідеали належать до минулого історичного типу світогляду. Сучасний світогляд — філософський, філософською є й духовність. Він включає все позитивне, у тому числі з релігії. Проте, релігійність — це не вся духовність особистості, а тільки її елемент, причому не основний, а другорядний, минулий, який не має майбутнього.

Справжня духовність сучасної особистості полягає в наукових, інженерно-технічних, філософських, правових та інших знаннях, у перетворенні цих знань на переконання, у діяльності на їх основі за об'єктивними законами розвитку природи, суспільства і особистості у напрямі створення нових суспільних відносин і нової людини. Вирішення проблеми духовності не у сподіваннях на милість Бога, а в генерації нових ідей, цивілізованості і культурі, у дотриманні загальнолюдських цінностей. Українська філософська і наукова думка має відігравати важливу роль у розробці таких ідей, у становленні нової духовності.

Діяльна сутність особистості та її світогляд виявляються не тільки в системі "суб'єкт — об'єкт", а й у системі "суб'єкт — суб'єкт". Розвиток індивіда зумовлений розвитком інших індивідів, з якими перебуває у прямих або опосередкованих стосунках.

У соціальній філософії стосунки — спосіб поєднання людей у суспільство, взаємодії суспільних індивідів та їх організованих спільнот;

певною мірою самостійна, індивідуалізована форма суспільних відносин. Лише у спілкуванні особистість набуває всіх своїх якостей, реалізує можливості, виявляє здібності, індивідуальність. У спілкуванні особистість наслідує соціальну програму і досвід поколінь, долучається до масового соціального руху.

Без спілкування немає особистості. Спілкування в усіх формах (безпосередніх і опосередкованих, міжособистісних і в колективах, інших соціальних організаціях) — ще один інтегрований компонент сутності особистості.

Отже, об'єктивно-суб'єктивний взаємозв'язок суспільних відносин і особистості виявляється у сутності особистості через діяльність, світогляд і спілкування. Розвиненою особистістю можна вважати ту, яка залучена до ефективної форми спілкування, володіє науковим світоглядом, різнобічними здібностями і здатністю вільно змінювати роди і види творчої діяльності.

Визначення сутності особистості як діалектичної єдності діяльності, світогляду і спілкування — ключ до пізнання її змісту. Він містить певну сукупність складових, кожна з яких є результатом суб'єктивування конкретних видів суспільних відносин.

Особистість — об'єкт і суб'єкт суспільних відносин, тому вони органічно входять до її внутрішньої структури, а особистість оволодіває суспільними відносинами і наповнює їх своїми індивідуальними якостями. Механізмом такого суб'єктивування є процес інтеріоризації (лат. внутрішній, перехід ззовні всередину) — перехід, унаслідок якого зовнішні процеси перетворюються на внутрішні, піддаючись специфічній трансформації: узагальненню, скороченню, розвитку за межами зовнішніх процесів.

Сукупність складових змісту особистості тотожна сукупності суспільних відносин у суспільстві. Можливих складових розвитку особистості може бути стільки, скільки є створених діяльністю людини суспільних відносин. Це матеріальна, політична, правова, моральна, естетична, релігійна та інші складові, кожна з яких становить складну систему, відображає свій вид суспільних відносин, відповідає йому і характеризується елементами сутності особистості.

Так, матеріальна складова змісту особистості включає діяльність з реалізації матеріальних потреб та інтересів у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних засобів життя. До неї належать також світоглядні погляди, уявлення, переконання та ідеали, ціннісні орієнтації та соціальні установки з приводу виробництва і відновлення матеріальних благ. За наявності у розпорядженні тієї чи іншої особистості однакових засобів виробництва, якість і кількість праці визначаються насамперед її світоглядним рівнем. До змісту матеріальної складової особистості належать також різні форми і засоби спілкування: економіко — математичні, електронно-обчислювальні, автоматизовані, всі засоби масової інформації.

Моральна складова змісту особистості включає моральні суспільні відносини в суб'єктивному вигляді. Вони трансформуються через моральні потреби, мету та інтереси, моральну діяльність у цілому, моральні погляди, уявлення, переконання та ідеали, способи і форми морального спілкування.

Моральна діяльність, як і будь-яка інша, може бути відносно самостійною та одночасно належати до всіх інших напрямів, родів, видів і підвидів діяльності. Відносно самостійна вона є тоді, коли вирішує завдання з формування в особистості моральних якостей. Однак і в цьому випадку моральна діяльність не може бути "чистою" за змістом, тому що детермінована виробничими та іншими суспільними відносинами.

Моральний світогляд, у свою чергу, об'єктивується в активності, мотивації вибору особистістю лінії своєї поведінки, оцінках умов і результатів діяльності з позицій таких категорій, як благо, добро, обов'язок, відповідальність та ін. Серед функцій морального спілкування особливе значення має нормативність, яка обмежує спілкування і сприяє програмуванню типів і форм взаємовідносин між людьми, котрі вступають у контакти.

Отже, моральна складова змісту особистості визначена її соціальною сутністю і виявляється у здатності свідомо зміцнювати і розвивати суспільні зв'язки людей в таких виявах, як людяність, гуманізм, солідарність, колективізм. Формування цієї складової є динамічним системним процесом розвитку в суб'єкта, індивіда моральних потреб, мсти та інтересів, моральних світоглядних поглядів, переконань та ідеалів, морального спілкування, здатності до діяльності з виконання суспільного обов'язку і оцінки своїх вчинків відповідно до принципів і норм моральності.

Теорія і методологія дослідження інших складових змісту особистості (політичної, правової, естетичної, релігійної тощо) аналогічні. Всі вопи становлять діалектичну єдність. їх зрілість залежить від рівня розвитку суспільних відносин, історичного часу і якості соціалізації особистості, її творчої активності, ефективності навчання і виховання. Відокремити їх можна тільки в абстракції, але іншої можливості пізнання такого складного феномену немає.

Особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин — продукт обставин і виховання. У зрілому суспільстві створення цих обставин і виховання є науково керованим процесом. Підготовка кадрів для цього — завдання вищої освіти зокрема філософської.

Сучасна особистість українського громадянина— соціальний тип особистості з науковим світоглядом, яка володіє засобами і формами спілкування, всебічними здібностями І здатністю вільно змінювати роди і види творчої діяльності, адекватна суспільним відносинам у перетвореному, суб'єктивованому вигляді. Це інтеріоризований "ансамбль" суспільних відносин, результат вирішення суперечностей між об'єктивуванням і суб'єктивуванням особистості.