Філософія - Губерський Л.В. - Борис Яковенко (1884-1949)

Борис Валентинович Яковенко - російський філософ, історик філософи, публіцист. Розробляв систему трансцендентально-онтологічного критицизму. Б.В. Яковенко вважав, що вихідним пунктом філософських роздумів є інтерпретація життя, відображення й аналіз життєвого матеріалу, а єдиним предметом філософських пошуків є Суще у всій своїй цілісності, у всіх своїх деталях, у всіх своїх виявах. Філософія, на думку Б.В. Яковенка, виникає тоді, коли людина знаходить відмінність між власним буттям речі і тим, як ця річ дається їй через сприймання.

Важливим поняттям філософії Б.В. Яковенка є плюралізм. В онтології він протиставляє реалістичному атомізму і спіритуалістському монізму багатогранність і рівну абсолютність сутностей, у гносеології - прагматичному релятивізму і моністичному абсолютизму "абсолютність і багатогранність істин". Відображенням філософського плюралізму в соціальному житті Б.В. Яковенко вважав демократію.

Що таке філософія? (вступ до трансценденталізму)

ПРОЛОГ

На питання про те, що таке філософія, може бути дано дві відповіді: історичну і систематичну. Відповідь перша скаже, чим була філософія до цього часу, як заявила вона про себе до цих пір. Друга відповідь прибічниця іншого: її справа встановити, чим повинна, зобов'язана бути філософія незалежно від того, чи вже здійснена її історична повинність.

Є досить поширена думка, начебто історичне встановлення сутності філософії неможливе. Така зовнішня велика різноманітність, така внутрішньо глибока невідповідність різних виявів філософської думки! Філософії історично нема; е тільки філософії; скільки філософій - стільки філософів! Така думка зовсім неправдоподібна, глибоко непереконлива. Філософія так само єдина у своєму історичному існуванні, як єдина вона в систематичному визначенні її сутності. Більше того! Саме тому допускає вона систематично єдине завдання, що має столітньоєдиний історичний побут. Якби вона не виявляла своєї історично єдиної сутності - неможливо було б проголосити те, чим вона повинна бути. Адже в атмосфері крайніх і антагоністичних відмінностей не було б жодної бази для такого встановлення! Адже за відсутності ясної і самодостатньої мети філософствування не було б приводу заперечувати наявне на догоду майбутньому, викликати бажане на противагу недоброякісності реального!

Цей нарис має на увазі систематичну відповідь. Як орієнтація і розгін йому потрібна прелюдія історичного характеру. Цим пояснюється наявність наведеного нижче вступу.

* * *

Так! Багатолика і різноманітна філософська думка як історичне явище. Прірвою хаотичної неузгодженості постає вона перед кожним, хто вперше або невміло наближає до неї своє обличчя; безладним вихором проносить перед бентежним поглядом систему за системою, концепцію за концепцією, фрагмент за фрагментом. Незрозуміло і розгублено спостерігає дослідник цей невпинний потік філософських знахідок; з кожною з них погоджується, кожну відкидає і в ту саму хвилину не знає, що йому з ними робити, оскільки вони хаотично пов'язані, як сплести їх як цілісність чарівною ниткою єдиної проблеми, єдиного методу, єдиного розв'язку.

Ось таке враження, яке здобувається за безпосереднього погляду на античну спекуляцію, яка започатковує собою самостійний хід філософської думки. Протягом століть тут співіснують або живуть як учення на перший погляд не тільки взаємосуперечливі, а й прямо-таки братовбивчі, такі, що напружують свої сили для знищення слідів одне одного. Різноманітний уже за своїми тенденціями космізм першого періоду змінюється епохою софізму, що насміхається над ним і в атмосфері якого народжується і проти якого виступає Сократ, кличучи за собою Платона, який сприяв народженню ворожої йому системи Арістотеля. На плечах Платона й Арістотеля виростають непримиренно ворожі напрями стоїцизму, епікуреїзму і скептицизму, з яких з часом останній бере гору над іншими і штовхає своєю безплідністю філософську думку до містицизму, який ще й підтримується загальними релігійними пошуками тієї епохи. Нарешті, всю цю мішанину філософських потягів завершує система Плотіна, яка хоч і увібрала все краще від багатогранних і братовбивчих сторін античної спекуляції, але ще далеко не долає їх внутрішньої гетерогенності. Гілозоїзм, космічний монізм, космічний дуалізм, матеріалізм, консцієнтизм, дуалістичний ідеалізм, теїзм, пантеїзм, скептицизм, містицизм, діалектичний монодуалізм - ось чим живе антична філософська думка, ось у яких крайнощах виявляє вона свої сили.

Таким самим є безпосереднє враження і від філософії XIX століття, що є останнім у часі зусиллям філософської творчості. Вже в атмосфері засад німецького ідеалізму виростають одна біля одної такі несумісні системи, як трансцендентальний критицизм Канта, критичний скептицизм Маймона, етичний ідеалізм Фіхте, філософія тотожності Шеллінга, дуалістичний онтологізм Гегеля, критичний антропологізм Фріса, діалектичний реалізм Гербарта, песимістичний волюнтаризм Шопенгауера, психологічний онтологізм Росміні, волюнтаристський спіритуалізм Мен де Бірана. На попелищі всіх цих течій раптом знову пробуджується до життя матеріалізм, хоча й швидко замінюється теїстичним спіритуалізмом Фіхте-молодшого, Вейссе й Ульріці і майже одночасним йому позитивізмом Огюста Конта. Потім настає черга поміркованого спіритуалізму так званої критичної метафізики. Врешті-решт знову здійснюється повернення до Канта, яке увінчується і супроводжується низкою різноманітних і мало узгоджених вчень, серед яких найбільш характерні: трансценденталізм Когена, нормативізм Ріккерта, іманентизм Шуппе, емпіріокритицизм Авенаріуса, персоналізм Ренув'є, абсолютизм Бредні, теїстичний ідеалізм Ройса, біологічний інтуїтивізм Бергсона, філософія чистого духу Кроче, позитивізм Ардіго, спіритуалістична концепція Лопатіна. Раціоналізм й ірраціоналізм, критицизм й інтуїтивізм, матеріалізм і спіритуалізм, логізм і теїзм, реалізм й ідеалізм, трансцендентизм й іманентизм, інтелектуалізм і волюнтаризм, етатизм і динамізм, трансценденталізм і психологізм зустрічаються тут і у найчистішій формі, й у найбільш чудернацьких поєднаннях, і у найжорстокішій боротьбі одне з одним. Більший хаос у житті філософської думки важко собі уявити! І немає нічого мудрого в тому, що вже так довго лунають налякані голоси про кризу, розвал і виродження філософської творчості.

Нарешті, таке саме враження залишається від безпосереднього порівняння основних епох філософського життя, які розглядаються з боку домінуючих над ними тенденцій. Комізм античної філософії, спіритуалізм патристики і Середньовіччя, інтелектуалізм Відродження і Просвітництва, гносеологізм XIX століття - чи не порушується раз і назавжди через їх зіставлення ілюзія єдності філософської думки? Що може бути спільного між матеріалістичним практицизмом епікурейців і строго діалектичною системою Гегеля? Де нитка, яка з'єднує грубий атомізм Демокріта з онтологічним спіритуалізмом Мальбранша або етичним ідеалізмом Фіхте! У чому зарок примирення неглибоких містичних спекуляцій Екхарта з тривіальним і поверховим позитивізмом Огюста Конта? Як побачити спільну точку дотику космічного патеїзму стоїків зі спіритуалістичним дуалізмом Гартмана або Вундта? Чим довести зв'язок сучасного нормативізму із проповіддю непорушного і замкненого у собі космосу, який потужно і владно звучить із вуст Парменіда? Чим пов'язати механічний інтелектуалізм Декарта з безмежним біологічним інтуїтивізмом Бергсона? Як примирити безликий і логічно кристалізований трансценденталізм Когена з примітивно-теологічною концепцією Августина? Або як узгодити одне з одним різноманітні історичні дані визначення завдань філософської думки? Визначення філософії як теорії знання з її визначенням як мистецтва діалектики, суперечки? Визначення її як вищого синтезу всіх інших знань, з визначенням її як керівництва щасливим і правильно облаштованим життям? її визначення як феноменології переймання з визначенням її як системи строго наукового знання? її визначення як найвищого містичного акту з визначенням її як поєднання чистих самодостатніх значущостей? її визначення як теорії теорій з визначенням її як чистого опису даності чи досвіду? Ось питання, під тиском яких зникає надія відкрити загальний сенс філософської творчості, а на її місце стає або апатична історична примиренність із безмежністю філософського сепаратизму, або догматична одностороння систематична пропаганда якого-небудь одного з наявних потягів філософського духу за такого самого догматично-сліпого заперечення всіх інших можливостей.

* * *

Проте є спільний пункт, який згуртовує навколо себе всі істинні вияви філософської творчості, майже зливаючи їх у спільному зусиллі пізнавального напруження, незважаючи на всю цю багатоликість філософської думки, на все це велике і хаотичне різнобарв'я філософських тенденцій і шкіл. Філософія єдина у своєму історичному явищі так само, як єдиний у своєму історичному існуванні Всесвіт, як єдине у всіх своїх послідовних і одночасних виявах Суще, як єдиний у всіх своїх багатовікових проявах і діях людський дух. Потрібно тільки владним рухом зупинити скажений потік філософських систем, концепцій і фрагментів, без боягузтва потрібно зануритись у нього з головою, увійти в його Святая Святих, проникнути в душу всього філософського руху. Потрібно вміло виокремити воістину філософське від нашарувань зайвого і ворожого, потрібно вміло розбити зовнішню шкаралупу кожного окремого утворення філософської думки і проникнути до того її внутрішнього ядра, яке має на собі печатку спільного походження від єдиної матері - філософії і тим вказує, де шукати точки поєднання всіх її утворень. І тоді, перебуваючи у стані відмежованості від сторонніх, чужих впливів і взята з боку своєї внутрішньої інтимної сутності, філософія перестає викликати у споглядача розгубленість, апатію і догматичну однобічність. Непереборна і нескінченна на перший погляд неузгодженість філософських побудов зникає тоді як мара, а на її місці з'являється з незаперечною очевидністю єдине й узгоджено-систематичне зусилля філософського духу.

І справді! Всі оригінальні філософські намагання, всі істинні вияви філософської думки ґрунтуються навколо одного предмета, навколо одного методу, навколо одного типового розв'язання цілісної основної проблеми.

Тим єдиним предметом філософських пошуків є Суще у всій своїй цілісності, у всіх своїх деталях, у всіх своїх проявах - Суще як Суще. Не існує таких філософських роздумів, які б не бачили у Сущому найвищої й останньої мети всіх своїх прагнень. Часто, правда, філософська думка розглядає його односторонньо, частково пошматовано. Але й тоді метою їй є все те саме Суще, спотвореності й обмежень якого вона просто не усвідомлює, не помічає. Тим єдиним методом філософського мислення є критична, розумна інтуїція, намагання впізнати Суще у всій його недоторканності й своєрідності, - отже, таким, яким воно є. Не існує жодної філософської спекуляції, котра так чи інакше не здійснювала б раціонально-інтуїтивно пошуку Сущого. Правда, цей метод дуже часто (майже завжди) застосовується односторонньо, піддається шкідливим впливам, набуває неадекватного відповідно до своїх цілей характеру. Але і тоді він досить відрізняється від усіх інших пізнавальних прагнень завдяки своїй непримиренній критичності і своєму чисто інтуїтивному зусиллю брати Справжнє як Справжнє, Істинне як Істинне, Об'єктивне як Об'єктивне. Секст Емпірик і Плотін, Гоббс і Лейбніц, Юм і Гегель, Мілль і Лотце, Авенаріус і Коген, Ардіго і Бергсон оперують у підсумку одним і тим самим способом; відмінність тільки в зовнішній конструкції, у вираженні, у зовнішньому вигляді. Чистий опис і чиста теорія - це зовнішньо вічні і непримиренні полюси філософського мислення - суть у дійсності вираження одного і того самого методичного зусилля: за посередництва досить напруженої критики досягнути відповідного інтуїтивного осягнення. Єдиним рішенням основної проблеми Сущого є дуалізм, обов'язково дуалістичне його тлумачення. Не існує такої філософської системи, немає такого споглядального розумом фрагмента, який би не представляв Суще через посередництво двох першомоментів, невідповідних, протиборчих, хоча й найтісніше одне з одним пов'язаних...

То як може бути інакше! Філософська думка першим своїм кроком виявилась схильною до двоїстого тлумачення світу: вона поставила перед собою цей світ як не-Я для того, щоб сама себе розглядати як виокремлену від нього сферу Я. Це тільки спочатку суто суб'єктивне протиставлення отримало негайно більш об'єктивістичну форму, постало протиставленням Сущого й уявного, істинного й ілюзорного, чим і був покладений початок її повно-власному царюванню протягом усієї історії філософських роздумів. Виявляючись у формі антитези, чи то духу і матерії, чи то Бога і диявола, чи то буття й ілюзії, чи то суб'єкта й об'єкта, чи то свідомості та її предмета, чи то, нарешті, форми і змісту, воно заповнило собою всю сферу філософської творчості, всюди насаджуючи одне і те саме за своєю сутністю дуалістичне світосприймання і всюди викликаючи зовсім даремні й тому глибоко трагічні спроби звільнитися від непоборної двоїстості першомоментів. Найчастіше однобічне його забарвлення - чи то онтологічне, чи то космологічне, чи то психологічне, чи то гносеологічне - мало що змінювало при цьому. За своєю суттю історія філософії була завжди і ще залишається історією дуалістичного тлумачення Сущого, а філософія у своєму історичному існуванні - принципово дуалістичною критично-інтуїтивною його транскрипцією.

Так, систематична єдність філософії в її предметі, методі та проблемі надає осмисленість, доладність, сконцентрованість її різнорідних історичних виявів, перетворюючи історію філософії на щось ціле і реально відмежовує її від інших галузей, хоча водночас систематична недостатність досягнутого розв'язання першопроблеми і змушує філософську думку історично збільшуватись, кидаючи у стан безнадії і творців, і споглядачів.

Отже, філософія одночасно і різноманітна, і єдина у своїх історичних виявах. Дуалізм панує над нею історично настільки, наскільки і систематично. Більше того! Як сказано, він визначає її історичне буття саме і тільки тому, що є її систематичним credo. Тільки тому, що у початковій дуалістичній схемі філософських роздумів, очевидно, ховається якась невиправна недосконалість, філософська думка нескінченно збільшується, крутиться і безнадійно метушиться у наданих їй долею історичних рамках. Тільки тому, що у первісному дуалістичному визнанні немає прямого і ясного підсумку навислої над філософською творчістю проблеми, тріпоче вона ось уже тисячоліття безсилими крилами, ніяк не може піднятися в небо. Адже в іншому випадку було б досить першого фундаментально-систематичного встановлення. Історія філософії просто не існувала б, адже основна проблема була б одразу розв'язана. Суще одним помахом було б упізнане ідеально-критичною й адекватно-інтуїтивною думкою. Але вона існує і тим самим змушує визнати дане вже вирішення її першопроблеми зовсім неприйнятним. Так історична відповідь на питання про те, що таке філософія, повертається систематичним сумнівом щодо його змістовності та правомірності.

І справді! Філософський дуалізм є внутрішньо недостатньою концепцією; більше того, він глибоко самосуперечливий, він - найочевидніша соn tradictio in adjecto (суперечність між словом, що визначається, і самим визначенням). Замість відповіді на одну загальну проблему Сущого він множить проблеми; замість усвідомлення найглибиннішої сутності основної загадки Справжнього й Істинного він множить загадки. З одного загадкового світу він робить вільним розтином дві самостійні сутності, дві загадки. Необхідний зв'язок цих сутностей (або повна відсутність зв'язку) стає тоді третьою і не менш складною загадкою. Цей зв'язок буде дробитися без кінця у потугах її розуміння, перетворюючись на зв'язки, ланки, кільця, можливості. Так зростає загадковість пропорційно до намагань дуалістично побороти її. І нічого більше не залишається для безуспішних розгадувачів як зімкнути вуста і, змирившись, продовжувати безутішно подальше подрібнення загадковості. Чотири типових форми має при цьому дуалістична загадковість історично. Це або загадковість дуалістична у вузькому значенні слова, загадковість зв'язку (чи її відсутності), співіснування (або не співіснування) двох сутностей, елементів, моментів котрі, невідомо як складають Суще. Або це - загадковість моністична (у широкому розумінні слова теж дуалістична), загадковість скасування однієї із сутностей, одного з елементів або моментів на користь іншого, загадковість визнання однієї частини Сущого, що невідомо як є основною. Кожна з цих форм дуалістичної загадковості, у свою чергу, буває чи більш суб'єктивістичною, чи більш об'єктивістичною; чи то має онтологічно-космічний характер, чи то отримує гносеологічно-психологічне тлумачення. І кожна з цих чотирьох форм показує чітко та ясно неможливість і безпідставність початкового дуалізму.

...Єдина історична форма існування філософської думки, можливо, систематично неприйнятна. Тим самим історичний пошук того, чим вона була дотепер, природно перетворюється на систематичне зусилля встановити, чим вона повинна бути. Щоб підготувати можливість такого встановлення, необхідно зрозуміти, що то за доленосні обставини, під впливом яких філософія перебувала і перебуває ще й тепер у лещатах дуалістичної схеми. Таких обставин, урешті-решт, можна назвати дві: одна - більш зовнішня й історична, друга - більш внутрішня і систематична. Роль першої обставини відіграє постійне злиття філософської сфери зі сферами інших виявів життя, духу і світу й, що особливо важливо, стійкий визначальний вплив на неї цих чужих їй сфер. Роль другої обставини випадає на долю тих первинних забобонів, якими керується філософська думка з перших своїх кроків і протягом усієї своєї історії, сприяючи заповненню своєї сфери інтересами чужих сфер культури і в цьому сприянні сама реалізує пристрасть до догм первинних забобонів.