Філософія - Губерський Л.В. - Евальд Ільєнков (1924-1979)

Евальд Ільєнков (1924-1979)

Евальд Васильович Ільєнков - філософ, спеціаліст із теорії діалектики, історії філософії, методології наук про людину.

ЕЗ. Ільєнков сформулював проблему побудови теоретичної системи та її генезису на основі деякої "клітини", що і є ядром теорії. Його розробка ядра теорії співзвучна з Лакатошевим методом науково-дослідницьких програм, а розвинута Е.В. Ільєнковим критика філософського емпіризму є дотичною до того, що пізніше почало обговорюватися як проблема теоретичного навантаження емпіричного факту.

Одна з основних проблем, над якою працював філософ, - зняття картезіанської дихотомії суб'єктивного і об'єктивного, свідомості як дечого суто "внутрішнього" і зовнішньої реальності. У зв'язку з цим Е.В. Ільєнков сформулював концепцію ідеального, яке тлумачилось як здатність людини будувати свою діяльність у гармонії з формою іншого тіла, а також із перспективою еволюції тілесності в процесі розвитку культури. Остання і є первинною формою буття ідеального, яке існує не в розумінні людини, не в її свідомості, а в історичних формах діяльності, в культурі.

Філософія і молодість

На перший погляд вони досить далекі одна від одної - молодість і філософія.

Філософія інколи уявляється молоддю в образі посипаного сивиною мудреця, який, усамітнившись, самостійно, не поспішаючи, веде розмисли щодо таємниць світобудови, про "трансцендентну єдність а перцепції" та про подібні сюжети, що вимагають відмови від світської метушні, від її радощів і жалю.

...Сонячний ранок весняного дня набагато більше прихиляє молодь до веселої насолоди майорінням чудових фарб і звуків, надлишком сил міцних мускулів, радісним відчуттям новизни і неповторності навколишнього світу, до тремтливого очікування майбутнього, яке обіцяє бути ще більш розкішним, барвистим і радісним...

Що з того, що коли-небудь прийде вечір життя, настане присмерк осені? Тоді й настане час глибоких філософських розділів.

...До філософії молодість іде й приходить різними шляхами. Когось похмурий і нерозумний викладач відштовхне від справжньої, наукової філософії - і тим підштовхне в обійми вселенської філософії, але порожньої і дуже поганої, навіть шкідливої для здоров'я. І таке буває. Іншому вчасно - під настрій, випадково - потрапляє в руки дійсно варта уваги філософська книжка, і це може призвести до справжнього благодатного і цілющого перевороту в його свідомості, змінивши його старий, дитячий спосіб суджень про речі на новий, більш досконалий. Із філософією, хочеш чи не хочеш, молодий чоловіче, а зіштовхнутися все одно прийдеться. Нікуди від неї не дінешся. Особливо у наш час. Питання тільки про те, чи буде ця філософія справжньою, розумною, або її поганий ерзац, зовнішньо на неї схожий, але гидкий своєю начинкою.

Філософія контролює у собі певний спосіб мислення, певну логіку мислення і розкриває її для людини, яка мислить. Тому з філософією не зіштовхується тільки той, хто взагалі не мислить, узагалі не думає про те, що він робить сам, а що його сусід, що робить усе його оточення - і далекі, і близькі люди. І якщо ти засвоюєш той чи інший спосіб мислення, той чи інший спосіб міркувань про речі, - знай, що ти (можливо, навіть несподівано для себе) засвоюєш цілковито визначену філософію. Або хорошу, або погану. А тому краще знати, що саме ти ковтаєш, щоб потім не пошкодувати. Адже бліда поганка буває дуже схожа на шампіньйон. Із філософією така сама справа...

Молодості властивий безхмарний оптимізм. І це дуже добре. Але все-таки краще, якщо цей оптимізм не бездумний. Адже бездумний оптимізм - у житті опора нетривка. Найчастіше його вистачає ненадовго - до першої серйозної життєвої невдачі, до першої біди, хоча й невеликої. І ось учорашній оптиміст стає похмурим нитиком - песимістом" якого вже ніщо не радує і ніщо не веселить, незважаючи на його паспортну молодість, здоровий шлунок і міцні зуби... Фігура - трагікомічна. Такий собі замолоду розчарований у житті - "той, що пізнав глибини життя" - доморощений Шопенгауер... Розлетівся назустріч усім вітрам і радощам, не дивлячись під ноги, і спіткнувся об перший, що трапився, булижник. Очікував законних задоволень, наївно вважаючи, що планета наша для його щастя вже повністю облаштована, - й отримав синець чи гулю на лобі, ще добре, що не поламав ноги. І зростає на цій гулі, як на фундаменті, цілісний світогляд, де все намальовано вже не сірим по сірому, а суцільним чорним по ще чорнішому. І синець, буває, зійде, а "світогляд", "нажитий ціною страждань", залишається і плодоносить...

Злий жарт може зіграти з людиною оптимізм, коли він бездумний. І стає тоді молодість легкою здобиччю для філософії... Таких філософій виготовлено дуже багато, різноманітних - на будь-який смак... І краще все-таки не чекати доти, доки яка-небудь із таких філософій, вибравши момент, по-хижацьки вчепиться своїми кігтями у твою засмучену невдачами голову, прикидаючись для початку доброю розрадою. Більш розумно попіклуватися про те, щоб вчасно... по-серйозному подружитися зі справжньою, хорошою філософією.

...Йдеться, звичайно, не про те, щоб терміново засаджувати молодість за філософію, перетворивши її на обов'язковий предмет для вивчення, не про те, щоб вмовити молодь занедбати всі інші справи і потонути в її безодні. Зовсім ні. Крім усього іншого, філософія давно встановила таку істину: реальне життя з його радощами і горем, все-таки більш важливе за будь-яку філософську теорію.

Однак філософія, і при цьому найбільш серйозна і глибока, цілковито може знайти собі місце в ряду природних радощів реального життя і стати такою самою нездоланною потребою для розуму, якою є спорт, фізична культура для молодого, повного сил тіла. Духовною потребою, яка в молодості ще часто знаходить собі хибний шлях, несправжній спосіб задоволення. Це - та сама потреба чимось зайняти розум, яка нерідко витрачається даремно у вільний від інших занять час...

Потреба задіяти розум, потреба думати, мислити, розуміти те, що бачиш... Навряд чи треба доводити, що розум не розкіш, а гігієна. Гігієна духовного здоров'я, яка так само необхідна для життя, як і фізичне здоров'я.

Якщо не мати духовного здоров'я, то в наші дні легко захлинутися і втопитися у тому стрімкому потоці інформації, яка щодня і щогодини навалюється на людину з усіх сторін. Тим більше, що цей потік несе із собою не тільки зовсім доброякісну їжу. Так що турбота про духовне здоров'я має і прямий соціальний, життєво важливий для кожної людини смисл.

Кожен, звичайно, і без всякої філософії розуміє, що розумним бути набагато краще, ніж дурнем. Але далеко не кожна, навіть дуже освічена людина розуміє, що розум, уміння мислити, здатність уміло думати - не вроджені властивості, не дар природи, а таке вміння, яке кожна людина може і повинна виховати у самій собі, і що дарма воно не дається.

...Розумна людина - це людина, яка вміє думати, мислити, самостійно судити про речі, про людей, про події, про факти. Саме судити - точки зору найвищих норм і критеріїв людської духовної культури. Виявляти силу "судження", як називав колись цю здатність Іммануїл Кант.

Цьому начебто суперечить загальновідомий факт: ми часто зустрічаємо досить розумних людей, які не здобули не тільки вищої, а й середньої освіти. Також не рідкістю в усі часи, зокрема і в наш час, був і ще залишається "вчений дурень". Персонаж, кожному знайомий. Очевидне й те, що "багато знати" - не зовсім одне і те саме, що "вміти мислити". "Багатознайство розуму не навчає", - попереджав ще на зорі філософії Геракліт темний із давньогрецького міста Ефеса. І був, звичайно, абсолютно правий.

Правда, він сказав також інше: "Багато знати повинні мудрі мужі", і що без справжніх знань немає і не може бути мудрості.

"Розум" ("мудрість") - це не знання саме по собі, не сукупність повідомлень, що закладаються освітою у пам'ять, не інформація і не сукупність правил поєднання слів зі словами, термінів із термінами. Це - вміння правильно розпоряджатися словами, вміння співвідносити ці знання з фактами і подіями реального життя, об'єктивної реальності, і головне - самостійно ці знання здобувати, поповнювати - так споконвічно визначає "розум" будь-яка справді розумна філософія. Й обов'язково веде до утворення розуму, мислення. У перегонах з простого заучування відомостей найрозумніша людина не може змагатися з неживою і недосконалою електронно-обчислювальною машиною. Однак саме в цьому - її перевага над нею, перевага наявності розуму.

...Отже, що таке розум, мислення, інтелект? Що потрібно розуміти під цими словами? Звідки вони беруться?

...Будемо виходити з того, що розум - це факт. Проте такого твердження ніхто, очевидно, не заперечуватиме. В житті ми без труднощів розрізняємо розумну людину від дурня і робимо це на основі простого життєвого досвіду, на основі достатньо очевидних фактів. Від таких фактів і будемо відштовхуватися. Ми рідко тут помиляємось, але якщо й помиляємося, то, як правило, ненадовго. Навіть дурень дурня бачить здалеку. Навіть у тому випадку, коли він сам себе таким не вважає.

Однак розуміти факт - нехай найочевидніший - справа більш ніж складна, і тут ми відразу вступаємо на ґрунт філософії, на ґрунт науки про розум, про мислення.

Послухаємо, що говорить із цього приводу один філософ, який спробував дати собі чесний і тверезий звіт про те, що сам - як і всі люди - розумів і розуміє під цим зазвичай безвідповідально вживаним словом - "розум". Відповісти на питання, що таке розум, найлегше, мабуть, порівнявши факт беззаперечної наявності розуму з таким самим беззаперечним фактом його відсутності. Так цей філософ і зробив. І отримав загалом, нехай і попередньо приблизне, зате повністю беззаперечне визначення.

Розумна людина - на відміну від нерозумної - навіть за невеликого запасу знань, набутих у школі, вміє застосовувати їх для вирішення питань, які постають у житті перед кожною з них щохвилини і повсякчасно. Нехай навіть ці питання нескладні. І, навпаки, нерозумна людина, навіть за величезного запасу знань, що зберігаються в її пам'яті, раз у раз осоромлюється у найбільш нескладних життєвих ситуаціях, коли вимагається самостійне, раніше (тобто апріорі) не передбачуване, не продиктоване рішення.

Досить загально, але достатньо беззаперечно. Є заперечення? Якщо ні - підемо далі за цим філософом.

Отже, розум - уміння співвідносити деякі загальні, засвоєні в процесі освіти, нехай найелементарнішої, нехай найвищої, "істини" з обставинами, що фактично утворюються у житті, а тому є кожного разу неповторними і кожного разу непередбачуваними.

Висловлюючись високим філософським стилем, уміння "опосередкувати загальне з одиничним, з індивідуальним, особливим". Уміння визначати, чи підходить цей неповторний випадок під задане тобі культурою "правило" чи не підходить? Чи стосується цього випадку все те, що відомо тобі з твого власного досвіду, зі школи, з науки, зі слів інших людей, чи не стосується? Або, можливо, ти зіштовхнувся тут із таким випадком, де недостатньо всього того, що ти знаєш, де не можна повторювати вже відоме, а змушений сам ламати голову, намагатися сам зрозуміти?

Така ситуація дає можливість достатньо строго констатувати наявність чи відсутність власного розуму. Або просто розуму, адже розум буває тільки власним - чужим розумом життя не проживеш, обов'язково, рано чи пізно, потрапиш в умови такого "експерименту", який і виявить - є в тебе розум чи його немає.

Звідси випливає такий висновок: розум можна визначати як здатність здійснювати судження про одиничний факт із вершини засвоєної тобою загальної культури. Само собою зрозуміло: чим вища культура (запас засвоєних тобою знань, загальних істин), тим краще, тим більше простору для виявлення розуму. Але коли немає здатності (вміння) самостійно співвідносити цей запас з індивідуально неповторною ситуацією - розуму немає взагалі. Є його відсутність - глупота. Навіть за величезного запасу знань.

Розум тому і резонно визначити як здатність мати судження. І цю здатність неможливо вкласти в голову в готовому вигляді - у вигляді суворого правила, у вигляді алгоритму, бо це було б "правилом застосування всіх можливих правил", і при цьому "до всіх можливих одиничних випадків".

А таке не пощастило сформулювати ще нікому, і є всі підстави вважати, що й ніколи не пощастить, бо ця витівка нездійсненна згідно з її природою. За це, до речі, ручається і сучасна математична логіка, яка довела, що в самій такій витівці прихована суперечність, яка не має розв'язку. Таке саме, як у понятті "нормальної множини всіх нормальних множин" або в "каталозі всіх каталогів". Чи повинен каталог каталогів включати у свій реєстр і сам себе? Якщо ні - він не може претендувати на повний перелік усіх, - одного в ньому не вистачатиме. Якщо так - то ще гірше: він змушений буде включати сам себе (тобто один із багатьох) у самого себе як частину всіх каталогів, і саме заради того, щоб цю частину подати як вичерпний перелік усіх частин...

Те саме й тут. Правило застосування всіх можливих правил до всіх можливих випадків їх застосування зобов'язане мати на увазі й само себе. А чи можна його застосувати до самого себе?

Елементарна логіка, що формулює саме такі - жорсткі - правила мислення, категорично відкидає саму можливість подібного правила, інакше виявляються "неправильними" всі її інші правила, відповідно до яких вона зобов'язує всіх (і себе в тому числі) мислити. Адже в самому понятті "відношення до самого себе" ховається парадокс, суперечність, антиномія. Не може бути такого безглуздого "відношення" - відношення може бути до іншого.

Іммануїл Кант (це він - автор наведених розмислів) і робить висновок: здатність до судження, як уміння застосовувати правила, неможливо задати у вигляді чергового правила і навіть у вигляді їх системи, якомога ширшої. Висновок абсолютно досконалий з погляду сучасної математичної логіки.

А розумна людина, наділена здатністю до судження - на кожному кроці робить саме це - їй вдається "правильно" (тобто відповідно до якогось таємного правила) застосовувати будь-яке окреме "правило".

Факт (з погляду строгої логіки) абсолютно неможливий. Проте - факт, відсутність якого є глупотою.

"Хибою здатності до судження є, власне, те, що називається глупотою; проти такого недоліку немає ліків". Золоті слова.

Будь-який, навіть "тупий і обмежений розум, - продовжує Кант, - ... зможе, однак, за допомогою навчання досягнути навіть ученості..."

Отже, розум - хоча б тупий і обмежений, потрібно мати, за Кантом, до, поза і незалежно від будь-якого навчання, від будь-якої освіти, і ця хиба не може бути відшкодований ніякою школою, оскільки школа може тільки донести до обмеженого розсудку добуті чужим розумінням правила і вдовбати їх у нього, але здатність правильного користування ними повинна належати самому вихованцю, й у випадку нестачі цього природного дару жодні правила, які були б приписані йому з цією метою, не застрахують його від їх помилкового застосування".

У цих словах справедливо, мабуть, все, за винятком, можливо, однієї деталі - підкреслених нами двох слів з приводу того, що це - "природний дар". Але Кант і сам сумнівався в їх справедливості... Природа подарувала їй (людині) тільки природні передумови виникнення розуму, але аж ніяк не сам розум. Вона подарувала ЇЙ мозок, але не подарувала здатність використати цей мозок як орган мислення, орган специфічно людської психіки - інтелекту, уяви, свідомості волі, самосвідомості. І людина зобов'язана їх наявністю виключно собі, своїй власній праці, своїй власній діяльності, своїй історії.

Ці дивовижні, не властиві жодній тварині, психічні функції не тільки "тренуються" у суспільстві (як вважав Кант), а й розвиваються впритул до найвищих рівнів такого розвитку - до фази особистості, до фази таланту.

А чи досягає той чи інший індивідуум того чи іншого рівня розвитку цих здібностей - це вже залежить справді від мільярдів взаємно перехрещених і таких, що координують один одного, чинників і "врахувальних" впливів. Але - і в цьому радикальна відмінність марксистської концепції від концепції Гельвеція - ці "випадковості", завдяки збігу яких один індивід виростає розумним, а інший - тугодумом, тільки на перший погляд становлять картину чистого хаосу. Якщо придивитися до сукупності руху цих "випадкових обставин" уважніше, то такий рух виявляє деякі тенденції, деякі спільні течії, які примушують ці "випадковості" досить нерівномірно об'єднуватися у межах відомих соціальних зон. В одних зонах соціального організму утворюються більш сприятливі для розвитку людини "збіги випадкових обставин", а в інші зони "стікаються" значно менш сприятливі обставини.

При цьому не потрібно думати, що найбільш сприятливі для розвитку розуму умови концентруються там само, де і матеріальні блага... Стосовно умов здобуття освіти, то в забезпечених сім'ях і верствах суспільства вони, зрозуміло, більш сприятливі. Не так просто стоять справи з умовами виникнення розуму і таланту. Вони, як правило, утворюються у тих верствах суспільства, які більш сильно і більш гостро відчувають тиск історично дозрілих потреб розвитку, тиск суперечностей цього розвитку, який і примушує їх думати, провадити розмисли, "ламати голову" більш напружено, ніж людей багатих і "благополучних".

"Випадковість народження" відразу - з перших днів життя - визначає, впливу яких саме "випадкових" обставин буде головним чином піддаватися народжений для духовного життя індивід, які саме "випадковості" будуть збігатися у зоні його виховання, які саме в ній будуть домінуючими, стануть визначальними.

Сила необхідності, що примушує "випадковості виховання" збігатися досить нерівномірно і в одних верствах суспільства концентрує випадковості більш сприятливі, а в інших - менш сприятливі для розвитку і розквіту розуму, - це могутня соціальна сила суспільного поділу праці.

Загальна сукупна необхідність і тут, як і всюди, діє і виявляє свою верховну владу саме через рух "випадковостей", які на перший погляд здаються цілком хаотичними, позбавленими будь-якої загальної закономірності. Однак поступово через цей хаотичний рух "випадкових обставин" явно вимальовуються контури класової структури суспільства з його своєрідним поділом праці між людьми і з відповідним розподілом здібностей між ними. Здатності розподіляються у підсумку саме так і в таких пропорціях, яких вимагав система поділу суспільної праці, що склалася історично.

Саме тому кожна система поділу суспільної праці завжди і створює, і формує відповідну своїм потребам систему виховання, систему освіти, яка й виробляє загалом і в цілому саме таких людей, які потрібні саме цьому суспільству, і саме в таких пропорціях, які встановлюються у процесі сукупного виробництва.

Зрозуміло, що більш-менш узгоджене функціонування виробництва речей... і виробництва людей (тобто сфери виховання й освіти) завжди досягається не відразу й не автоматично. Ці сфери виробництва лише поступово "притираються" одна до одної, і між їх жорнами перемелюються багато життів і доль окремих індивідів.

Але коли, рано чи пізно, система суспільного виробництва потрапляє у кризове становище, що загрожує крахом цього суспільного ладу, - визріває революційна ситуація, - то це обов'язково виявляється також і в гострому розладі між системою виховання і життям. Узгодженість між ними порушується, виховання і життя починають "суперечити" одне одному, зіштовхуватися у найгостріших конфліктах, - і завжди найбільш болісно відчуває це молодь...

Саме таку кризову епоху переживає нині світ... Скільки пишуть на Заході про кризу школи, про кризу всієї системи виховання і освітні Яких тільки рецептів порятунку не пропонують! Впритул до закликів узагалі розвалити школу, впритул до анархістського гасла: "Рятуйся, хто може!" - зверненого до дезорієнтованої такою ситуацією молоді.

А жорна життя і виховання продовжують крутитися зі скрипом, скреготом і гуркотом, ламаючи молоді життя, калічачи долі, владно примушуючи молодь думати, провадити розмисли і шукати вихід із трагічної ситуації.

...Розум, інтелект узагалі формуються тільки в процесі індивідуального засвоєння культури мислення, створеної працею всіх попередніх людських поколінь. Розум, власне кажучи, і є не що інше як така культура, мислення, що, історично розвиваючись, перетворюється завдяки освіті в особисте надбання, у приватну власність індивіда. Нічого іншого у складі "розуму" немає.

Тому першою умовою виховання розуму є відкритий - для кожного доступ до всіх скарбниць духовної культури. Для всіх і кожного, а не тільки для обраних щасливців, як це було за рабовласницького ладу, і за станово-феодальних порядків, і за капіталізму.

...Та й цим багатством потрібно дійсно оволодіти, тобто навчитися користуватись ним так, щоб воно зростало, а не тануло, не іржавіло у підвалинах пам'яті, на полицях бібліотек, у залах музеїв, тоді як формальний власник витанцьовує твіст чи п'є портвейн...

А таке трапляється, на жаль, нерідко.

Чому?

На це питання ми постараємося відповісти пізніше... А поки що тільки зауважимо, що в наших умовах... справа частіше за все гальмується відсутністю особистої потреби розширення духовного багажу - нашим невмінням таку потребу прищепити кожній молодій людині і зробити її первинною, домінуючою, як говорять психологи, потребою особистості, її основним життєвим інтересом.

Якщо таке завдання ми зможемо виконати - розумними стануть усі.

Правда, декому така перспектива здається утопічною. Всіх і кожного розумним не зробиш, як не старайся. Однак, мовляв, одні від природи наділені здібністю (і потребою) оволодіння тим багатством, яке накопичило людство, а інші - також від природи - приречені на існування як "бездарні репродуктиви".