Філософія - Губерський Л.В. - Генеалогія моралі

Фрідріх Вільгельм Ніцше - німецький філософ. Своє головне завдання він вбачав у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Ф. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

Генеалогія моралі

Трактат перший. "ДОБРО І ЗЛО". "ХОРОШЕ І ДУРНЕ"

...Судження "добро" веде свій початок не від тих, для кого робиться "добро"! Навпаки, самі "добрі", тобто знатні, могутні, високопоставлені й ті, що благородно мислять, вважали і виставляли себе самих і свої вчинки як добре, як щось вищого сорту, на противагу всьому низькому, тому, що низько мислить, вульгарному і плебейському. З цього відчуття відстані вони вперше перебрали на себе право створювати цінності, давати назви цінностям.

...Джерелом контрасту "гарного" та "поганого" є, як сказано, відчуття знатності і відстані, тривале і те, що переважає, загальне і основне відчуття вищого панівного роду стосовно нижчого роду, чогось "нижчого". ...Такого роду походження доводить, що слово "добро" спочатку не було зовсім з необхідністю пов'язане з "неегоїстичним" вчинком, як припускає марновірство деяких генеалогів моралі. Навпаки, саме при падінні аристократичних оцінок людської совісті поступово нав'язується весь цей контраст "егоїстичного" і "неегоїстичного" - цей, за моєю термінологією, стадний інстинкт, який набув тоді поширення. Але і тоді ще довгий час цей інстинкт не досягає ще такого панування, так що моральна оцінка безпосередньо залежить від цього контрасту.

...Крім історичної невиправданості такої гіпотези походження оцінки "добра", вона страждає психологічною внутрішньою суперечністю. Передбачається, що джерелом похвали неегоїстичного вчинку була його корисність і що це було забуто. Яке можливе подібне забуття? Можливо, у певний час припинилася корисність подібних вчинків? Спостерігається зовсім протилежне: корисність ця, навпаки, була завжди буденним спостереженням, тобто таким явищем, яке повторювалося безперервно знову; отже, воно не тільки не могло зникнути зі свідомості, не тільки не могло бути забуто, але повинно було все різкіше відображатися в свідомості.

Набагато розумнішою е протилежна теорія, що, втім, не робить її істинною, представником якої, наприклад, є Герберт Спенсер. Поняття "добро" він вважає по суті рівним поняттю "корисний", "доцільний", так що в думках "добро" і "зло" людство нібито підсумовує і санкціонує саме незабуті й незабутні пізнання про корисне - доцільне і шкідливе - недоцільне. Добро, згідно з цією теорією, - те, що споконвіку виявилося корисним, тому воно отримує значення як "цінне у вищому ступені", як "цінне саме по собі". І цей шлях пояснення, як сказано, помилковий, але принаймні саме пояснення розумне і психологічно прийнятне. На правильний шлях вивело мене питання, що, власне, позначають в етимологічному відношенні вирази "добро" різними мовами. Я знайшов, що всі вони вказують на однакове перетворення поняття, що всюди основним поняттям є "знатний", "благородний" у становому значенні, з якого з необхідністю розвивається поняття "добро" в розумінні "духовно-знатного", "благородного", "духовно-високопоставленного", "духовно-превілейованого"; розвиток цей іде завжди паралельно з іншим, який, отримавши назву "вульгарне", "плебейське", "низьке", врешті-решт перетворюється на поняття "зле". Яскравим прикладом останнього є саме німецьке слово "Schlecht" (зло), тотожне зі словом "schlecht (простий), яке спочатку позначало без жодного образливого сенсу просту людину, простолюдина, в протилежність знатному. Приблизно до часу Тридцятилітньої війни, отже, досить пізно, значення цього слова перетворюється на сучасне. Стосовно генеалогії моралі це здається мені істотною довідкою; таке пізнє відкриття пояснюється гальмівним впливом, який у сучасному світі справляє демократичний забобон на всі питання походження.

Щодо нашої проблеми, яка з великим правом може бути названа мовчазною і яка доступна тільки небагатьом вибраним, вельми цікаво встановити, що часто в тих словах і корінні, яке позначає "добро", ще просвічуються головні відтінки, на підставі яких знатні саме і вважали себе людьми вищого рангу. Хоча в більшості випадків вони назвою своєю вказують на свою перевагу, могутність (як "могутні", "панове, "повелителі") або на видимі ознаки цієї переваги, наприклад, як "багаті", такі, що "володіють" (таке, значення слова Агуа (первинний санскритський зміст: "благородний"): те саме і в іранських та слов'янських мовах). Але вони називали себе також і за типовими характерними рисами: цей випадок нас тут і цікавить. Вони називають себе, наприклад, "істинними"; перш за все грецька знать, співаком якої був мегерський поет Феогніс.

Створене для цього слово zoQkoc,; за своїм коренем позначає того, хто існує, хто володіє реальністю, хто дійсно існує, хто сутній; потім істинний у суб'єктивному розумінні, правдивий.

У цій фазі зміни поняття це слово стає гаслом дворянства і цілком переходить у значення "благородний", відрізняючи його від брехливого простолюдина, як його розуміє та описує Феогніс. Нарешті, з падінням дворянства слово це залишається для позначення духовного благородства і стає, так би мовити, доспілим і солодким. У грецькому слові "злий", як і "низький" (плебей на противагу "добрий"), підкреслена боязкість. Це дає, мабуть, вказівки, де потрібно шукати етимологічне походження, котре має багато значень, еовХос. У латинській мові malus (разом з яким я ставлю ueA.ocç) могло позначати простолюдина, як чорношкірого, перш за все як чорноволосого ("Ліс niger est"), як доарійського мешканця італійського ґрунту, який найяскравіше відрізнявся кольором від білявої, саме арійської раси завойовників, що здобула панування. Галльська мова дала мені принаймні точно відповідний випадок - слово fin (наприклад в імені Fin Gal), відмітне слово, що позначає дворянство, потім добре, благородне, чисте; означає спочатку білявого, у протилежність до темних, чорноволосих первісних жителів.

Виняток із того правила, що поняття про політичну перевагу завжди переходить у поняття про духовну перевагу, не справджується і в тому випадку (привід, що хоч і дає, для винятків), коли вища каста є водночас і жрецькою, й, отже, для свого загального позначення надає перевагу епітету котрий вказує на її жрецькі функції. Тут, наприклад, вперше як класова відмінність з'являються поняття "чистий" і "нечистий", і з цих понять також згодом розвивається поняття "хороший" і "поганий", вже не в класовому розумінні.

З іншого боку, звичайно, із самої сутності жрецької аристократії випливає, чому саме тут суперечності оцінок так рано могли набути небезпечного внутрішнього і гострого характеру. І справді, завдяки ним урешті-решт між людьми було створено провалля, через яке без тремтіння не переступить і Ахілл вільнодумства. У такій жрецькій аристократії із самого початку є щось хворе, у звичках, які панують у ній, огида до діяльності, у звичці до постійних роздумів, пароксизмом неприборканого відчуття, полягає причина майже неминучої у духівництва всіх часів хворобливості й неврастенії. Але чи не доводиться сказати, що винайдені ними самими проти цієї хворобливості цілющі засоби за своїми наслідками в сто разів небезпечніші, ніж хвороба, від якої вони повинні позбавити? Саме людство хворіє ще від наслідків цієї лікувальної наївності духівництва. Пригадаємо, наприклад, відомі форми дієти (утримується від м'яса), пости, статеву стриманість, втечу "в пустелю". До цього треба додати всю ворожу чуттєвість, згубну витончену метафізику духівництва, його самогіпноз на зразок факірів і брахманів і, врешті-решт, дуже зрозуміле перехрещення з його радикальним лікуванням - за допомогою "ніщо" (або бога: потреба в unio mystika з богом це прагнення буддиста до Ніщо, нірвани, - і лише).

У духівництва саме все небезпечніше; не тільки цілющі засоби і мистецтва, а й зарозумілість, помста, дотепність, розпуста, любов, владолюбство, чеснота, хвороба. З деякою справедливістю можна принаймні сказати, що на ґрунті цієї за самою суттю небезпечної форми існування людини, форми святенницької, людина взагалі стала більш цікавою твариною, що тільки тут людська душа у вищому сенсі досягла глибин і стала злою - а це ж дві основні форми переваги людини над рештою тварин!..

Але що ви говорите ще про благородніші ідеали! Підкоримося фактам: народ переміг - або перемогли "раби", або "плебеї", або "стадо", або як ви побажаєте назвати - якщо це відбулося завдяки євреям, - у такому разі ніколи жоден народ не мав більш всесвітньо-історичної місії. "Пани" знищені: перемогла мораль людини натовпу. Цю перемогу можна вважати водночас зараженням крові (вона перемішала народності) - я не заперечую; але отруєння це, поза сумнівом, вдалося. "Позбавлення" роду людського (саме від "панів") на кращому шляху; все видимо об'єдналось, охристиянилось або спаскудилось (справа тут не в словах!). Хід цієї отрути по всьому тілу людства, мабуть, нестримний, відтепер темп і рух: можуть бути навіть все повільніші, тонші, непомітніші, обдуманіші - адже час терпить... Чи має церква в цьому відношенні ще необхідні завдання, взагалі права на існування? Чи не можна обійтися без неї? Здається, що вона скоріше гальмує і затримує цей рух замість того щоб його прискорювати? Саме в цьому могла б бути її користь...

Поза сумнівом, що церква становить щось грубе, мужицьке, яке суперечить ніжнішому розуму, істинно сучасному смаку.

Не повинна хіба вона принаймні стати витонченішою?.. Нині церква більше відштовхує, ніж притягує... Хто б із нас був вільнодумним, якби не було церкви? Нам огидна не церква, а її отрута... Крім церкви і ми також любимо отруту. Це епілог "вільного духу" до моєї мови, чесного звіра, як він це неодноразово довів, і, крім того, демократа; він слухав мене досі і не витримав, чувши мене мовчазного. А мені на цьому місці доводиться багато мовчати.

Повстання рабів у моралі починається з того, що ressentiment1 стає творчою і породжує цінності: ressentiment таких істот, які насправді не здібні до справжньої реакції, які тому винагороджують себе уявною помстою. Тим часом, як благородна мораль виникає з переможного утвердження себе самого, рабська мораль із самого початку говорить "ні" "зовнішньому", "іншому", "не собі": і це "ні" і є її творчим діянням. Це перетворення навпаки погляду, що визначає цінності, це неминуче звернення до зовнішнього і рівняння на нього, замість звернення до самого і рівняння на себе - саме і характерний для ressentiment. Мораль рабів для творення свого завжди потребує спочатку ворожого і зовнішнього світу, вона має потребу, кажучи фізіологічно, в зовнішньому роздратуванні, щоб узагалі діяти - діяльність її в основі своїй є реакцією.

За оцінки благородних людей відбувається протилежне явище: вони діють і зростають незалежно, вони шукають свою протилежність, тільки для того, щоб ще вдячніше, ще радісніше сказати самим собі - так. їх негативне поняття "низьке", "вульгарне", "погане" є тільки подальшим, блідим зображенням контрасту відносно їх позитивного, наскрізь просоченого життям і пристрастю, основного поняття: "Ми благородні, ми добрі, ми прекрасні, ми щасливі!" Якщо спосіб оцінки благородних помилковий і не відповідає дійсності, то це стосується тієї галузі, яка їм недостатньо відома, дізнатися яку вони наполегливо противляться: іноді вони помиляються в оцінці середовища, яке зневажають, людини натовпу, народу. З іншого боку, можна бачити, що принаймні ефект презирства, погляду звисока, погляду переваги, - допустивши, що він перекручує образ того, що зневажається, - далеко поступається тому збоченню, яке дозволяє собі - звичайно тільки стосовно своїх супротивників - прихована ненависть, помста безсилого. Насправді до презирства домішуються надмірна недбалість, надмірна легковажність, надмірна неувага і нетерпіння, навіть надмірне власне радісне самопочуття, для того, щоб воно було в змозі перетворити свій об'єкт на предмет роздратування, на чудовисько. Варто тільки звернути увагу на майже доброзичливий відтінок, який, наприклад, грецьке дворянство вкладає в усі слова, якими відрізняє від себе нижчий народ; як постійно домішується певного роду жаль, поблажливість, до такого ступеня, що, врешті-решт, майже всі слова, що стосуються простої людини, стали висловлюванням "нещасного, гідного співчуття" (порівняй: ôeiAôç, ôeiXmoç, ясллюос, цохвтюбс - останні два слова визначають, власне кажучи, просту людину як робочого раба і в'ючну тварину) - і як, з іншого боку, "поганий", "низький", "нещасний" звучали завжди для грецького вуха відтінком, в якому переважало значення "нещасний": це спадок стародавнього, більш благородного, аристократичного способу оцінки, який не зникає навіть у презирстві.

Люди "благородного походження" відчували себе "щасливими"; їм не потрібно було будувати штучно своє щастя, дивлячись на своїх ворогів, не потрібно було при нагоді переконувати себе в цьому, обдурювати себе, як це звичайно доводиться робити людям ressentiment. Вони вміли так само, як люди, в повному розумінні, сповнені сил, отже, неминуче активні люди, не відокремлювати щастя від діяльності; діяльність із необхідністю відносять вони до поняття щастя. Це є повною протилежністю поняттю "щастя" на рівні безсилих, пригноблюваних, переповнених отруйними і ворожими відчуттями, в яких поняття "щастя" виступає у своїх істотних рисах як наркоз, оглушення, спокій, тиша, "шабаш", заспокоєння духу, відпочинок органів тіла, одним словом, пасивно.

Тоді як людина благородна живе з довірою і відверто - людина ressentiment не відверта, не наївна, і не чесна, і не відверта сама з собою. Душа в неї нещира; розум її любить закутки, таємні дороги і задні двері, все приховане подобається їй, як її світ, її безпека, її втіха; вона вміє мовчати, не забувати, чекати, заздалегідь принижуватися і підкорюватися. Раса таких людей ressentiment неминуче стає врешті-решт розумнішою, ніж яка-небудь благородна раса, і буде зовсім по-іншому цінувати розум; вона цінує розум як першу умову існування, тоді як розум благородних рас має тонкий відтінок розкоші, витонченості: він не має тут того істотного значення, яке має повна впевненість у функціях регулюючих несвідомих інстинктів або навіть певна безрозсудність, сміливе настання, чи буде це стосовно небезпеки або ворога, або мрійливий вибух гніву, любові, шанобливості, подяки і помсти, що в усі часи відрізняло благородні душі. Навіть сама спрага помсти благородних людей, коли вона ними опановує, відбувається і вичерпується в негайній реакції і тому не отруює; з іншого боку, вона зовсім не має місця в незліченних випадках, коли це неминуче у всіх слабких і безсилих. Невміння тривалий час серйозно ставитися до своїх ворогів, своїх невдач, навіть до своїх поганих вчинків - це ознака сильної, довершеної натури, в якій надлишок є пластичним, освітнім, таким, що зціляє і дозволяє забути сили (хороший приклад цього в сучасному світі становить Мірабо, котрий не пам'ятав образи і підлоти, які стосовно його чинили і котрий не міг прощати тільки тому, що він забував).

Так само людина одним рухом скидає з себе багато гадів, які впиваються в іншого; тільки в цьому випадку і можлива - припустивши, що це можливо взагалі, - справжня "любов до своїх ворогів". Як багато шани виявляє благородна людина стосовно своїх ворогів! - а така пошана вже є мостом до любові... Він вимагає свого ворога як відмінності, він не виносить іншого ворога, крім такого, в якому немає нічого гідного презирства і дуже багато що гідне пошани!

Зате уявіть собі "ворога" в тому вигляді, як його уявляє собі людина ressentiment! - саме тут це його справа, його творчість: він створив "злого ворога", "злого" саме як основне поняття, зважаючи на яке, як його віддзеркалення і протилежність, він вигадує і "хорошого" - себе самого!

Отже, відбувається це, абсолютно протилежно тому, як у благородного, який створює основне поняття "добрий" первинно і незалежно, виходячи саме з себе, і тільки тоді створює уявлення про "поганий"! Це "погане" благородного походження і те "зле" з бродильного казана ненаситної ненависті - перше, створене згодом, побічне, додатковий колір; друге, навпаки, оригінал, початок, справжнє діяння в концепції моральності рабів, - як протилежні ці обидва поняття "поганого" і "злого", які, мабуть, протиставляються одному і тому самому поняттю "хороший"! Але це не одне і те саме поняття "хороший". Навпаки, потрібно запитати себе, хто, власне, є злим згідно з мораллю ressentiment. Суворо кажучи, це і є саме "хороший", з погляду іншої моралі, саме благородний, могутній, панівний, такий, що тільки отримав інше забарвлення, інше значення, протилежне зображення в отруйному оці.

Ці носії пригнічених і спраглих відплати інстинктів, нащадки всього європейського і неєвропейського рабства, зокрема всього доарійського населення, представляють регрес людства! Ці "знаряддя культури" - ганьба людини і скоріше порушують підозру проти "культури" е документом проти неї. Остерігаються білявої бестії, яка таїться у всіх благородних расах; але багато хто скоріше вважатиме за краще боятися, за умови, що можна водночас захоплюватися, ніж узагалі не мати страху, але разом із тим бути не в змозі позбавитися від огидного видовища невдачі, здрібніння, звироднілості, отруєння.

А хіба ми не в таких умовах? Що нині порушує нашу огиду до людства? Адже ми страждаємо побачивши людину, в цьому немає сумніву. Не від страху. Скоріше тому, що нам нічого боятися людини. Ми страждаємо, що плазуюча "людина" зайняла авансцену й аж кишить на ній, що "ручна людина", безнадійно посередня, осоружна, навчилася вважати себе метою і вершиною, сенсом історії, "вищою людиною"; вона відчуває навіть, що вона має на це право, а також вона відчуває свою відмінність від того надлишку невдалості, хворобливості, втоми, чим починає смердіти теперішня Європа, він відчуває себе чимось принаймні порівняно вдалим, принаймні порівняно життєздатним, принаймні таким, що не заперечує життя.

Але час від часу - припустивши, що по той бік добра і зла існують небесні небожителі, - дайте мені поглянути, тільки поглянути на що-небудь здійснене, що до кінця вдалося, щасливе, могутнє: тріумфальне, чого ще можна було б боятися! Покажіть мені людину, яка виправдовувала б назву людини, додатковий спокутуючий щасливий зразок людини, щоб завдяки йому можна було б зберегти віру в людину!... Тому що справа стоїть так: у здрібнінні й зрівнянні європейської людини таїться наша найбільша небезпека, оскільки видовище це стомлює... Ми не бачимо тепер нічого, що прагнуло б стати більше, можна припускати, що падіння буде все нижче і нижче, до більш рідкого, добродушного, розумнішого, затишнішого, помірнішого, байдужішого, китайського, християнського, - людина, без сумніву, стає все "кращою"...

У цьому-то і полягає небезпека Європи - разом зі страхом перед людиною ми втратили і любов, пошану до неї, надію на неї, навіть бажання її. Вид людини стомлює - що ж інше сучасний нігілізм, якщо не це?.. Нам набридла людина...

Але повернемося до попереднього; потрібно покінчити з проблемою щодо іншого джерела "добра", добра в тому вигляді, як його вигадали люди злопам'ятства і спраги помсти (ressentiment).

Що ягнята не люблять великих хижих птахів - це зрозуміти неважко, але це не є ще причиною ставити в докір великим хижим птахам, що вони хапають маленьких ягнят. І якщо ягнята говорять між собою: "Ці хижі птахи злі, і той, хто найменше подібний до хижого птаха, хто, навпаки, є їх протилежністю - ягням, хіба той не хороший?", то нічого не можна заперечити на таку побудову ідеалу, хоча хижі птахи подивляться на це з насмішкою і скажуть: "Ми нічого не маємо проти цих добрих ягнят, ми їх навіть любимо, що може бути смачніше за ніжне ягня".

Вимагати від сили, щоб вона не виявляла себе силою, щоб вона не була бажанням здолати, скинути, бажанням панування, жаданням ворогів, опорів і торжества, це так само безглуздо, як вимагати від слабкості, щоб вона виявлялася у вигляді сили. Певну кількість сили представляє така сама кількість прагнення, воля, діяльності - більше того, це не що інше, як сама ця діяльність, хотіння, діяння.

Пригноблювані, пригнічені, ті що піддалися насиллю, у мстивому лукавстві безсилля говорять: "Будемо іншими, ніж злі, тобто добрими. А добрий кожний, хто не чинить насильства, нікого не ображає, не нападає, не відповідає злом за зло, хто помсту надає богові, хто, подібно нам, ховається, поступається дорогою всьому злому і взагалі небагато чого вимагає від життя, подібний до нас, терплячим, скромним, справедливим". Якщо розглянути це холодно і неупереджено, це означає, власне кажучи, тільки одне: "Ми слабкі-слабкі: добре, якщо ми не будемо нічого такого робити, на що у нас не вистачає сили", але це нав'язливе визнання факту, цей розум нижчого порядку, властивий навіть комахам (які прикидаються мертвими, щоб не робити дуже багато у разі великої небезпеки).

Ця порода людей потребує віри в байдужий, обдарований вільним вибором суб'єкт, унаслідок інстинкту самозбереження, самоствердження, заради чого освячується всяка брехня. Суб'єкт (або, кажучи популярніше, душа), можливо, був досі на землі кращим пунктом віри тому, що давав більшості смертних, слабким і пригноблюваним усіх видів можливість звеличеного самообману, давав можливість саму слабкість пояснювати свободою, свою поведінку - заслугою.

Ці слабкі - де-небудь, коли-небудь хочуть також бути сильними, це безперечно; коли-небудь повинно настати і їх "царство" - як сказано, вони називають це "царством божим": адже вони у всьому такі покірливі! Щоб дожити до цього, необхідно жити довго, пережити смерть, - необхідне вічне життя, щоб вічно винагороджувати себе в царстві божому за це земне життя "у вірі, в любові, в надії". Винагороджувати за що? І чим ?..,

Данте, як мені здається, жорстоко помилився, коли зі страхітливою геніальністю поставив на втратах пекла такий напис: "І мене створила вічна любов". Над брамами християнського раю з його "вічним блаженством", принаймні з великим правом міг би стояти напис - "і мене створила вічна ненависть" - припустивши, що на воротах до брехні могла б стояти правда! Оскільки, що таке блаженство того раю?.. Ми могли б вгадати це; але краще, якщо нам пояснить це високошанований авторитет у таких речах, Фома Аквінський, великий вчитель і святий. "Блаженні в царстві божому - говорить він ніжно, як агнець, - побачать покарання засуджених, щоб блаженство їх було їм приємніше".

Зробимо висновки. Обидві ці протилежні цінності "добре і погане", "добро і зло" протягом тисячоліть вели довгу страшну боротьбу на землі; і хоча поза сумнівом, що друга оцінка давно вже здобула перевагу, але і тепер ще немає нестачі в місцях, де боротьба триває ще з невизначеним результатом. Можна було б навіть сказати, що боротьба ця піднімається все вище і тим самим стає все глибшою, все духовнішою: отже, нині, можливо, немає рішучішої ознаки "вищої натури", більш духовної натури, як бути у розладі в цьому відношенні та уявляти арену боротьби цих протилежностей.

Символ цієї боротьби, написаний рисами, які, переживши всі покоління людські, читаються дотепер, свідчить: "Рим проти Іудеї, Іудея проти Риму": не бувало до цих пір події важливішої, ніж ця боротьба, ця постановка питання, ця смертельна суперечність. У євреєві Рим відчув як би саму протиприродність, свого жахливого антипода. У Римі єврея вважали "перенасиченим ненавистю до всього роду людського", і з повним правом, оскільки можна з правом сполучати благо і майбуття роду людського з безумовним пануванням аристократичних достоїнств, римських достоїнств.

Ще більш навіть рішуче і в більш глибокому розумінні, ніж тоді, Іудея перемогла класичний ідеал ще раз із Французькою революцією: остання політична знать, така, що існувала в Європі, знать XVII і XVIII французького століття лягла під натиском народних інстинктів ressentiment. Ніколи на землі не було більшого тріумфування, галасливішого піднесення духу! При цьому трапилося, правда, щось найбільш жахливо-несподіване: перед очима і совістю людства виступив сам втілений античний ідеал у нечуваній пишності. Ще раз, сильніше, простіше, глибше, ніж коли-небудь, пролунав у відповідь на старе гасло брехні ressentiment про право більшості, у відповідь на волю до падіння, приниженню, рівнянню, занепаду і присмерку людини, - жахливе і чарівливе протилежне гасло права меншості! Як остання вказівка іншого шляху з'явився Наполеон, ця єдина і найпізніше народжена людина з тих, що жили у всі часи, і в нім утілилася проблема благородного ідеалу самого в собі: достойна роздумів, яка ця проблема - Наполеон, цей синтез нелюдяності і надлюдини...

- Чи пройшло це? Чи була ця найбільша суперечність ідеалів відкладеною тим самим назавжди, ad actal Або тільки відстрочена, надовго відстрочена? Чи не повинна коли-небудь знову спалахнути набагато жахливіша, краще підготовлена стара пожежа? Більше того: чи не потрібно бажати цього всіма силами? Навіть хотіти? Навіть сприяти?... Хто почне на цьому місці, подібно до моїх читачів, замислюватися роздумувати далі, той навряд чи скоро покінчить із цим, - це достатня підстава для мене самого, покінчити з цим, припускаючи, що давно вже достатньо з'ясувалося, чого я хочу, саме, що хочу я сказати тим небезпечним гаслом, котре написано на моїй останній книзі: "По той бік добра і зла"... Це, щонайменше, не означає "по той бік хорошого і поганого".