Філософія - Губерський Л.В. - Дисертація (про єдиний, універсальний, безкінечний розум)

Людвіг Фоєрбах (1804-1872)

Німецький філософ, представник класичної німецької філософії. Головним завданням своєї філософії вважав відповідь на питання, якою є справжня природа людини, як визначити її шлях до щастя. Для розкриття природи людини застосовує поняття любові. Подальший прогрес людства Л. Фоєрбах вбачав в утвердженні нової філософії - релігії, що культивуватиме любов людини до людини, як до Бога. Безсмертя принципово заперечував, вважав його марнотною мрією.

Фрагменти до характеристики моєї філософської біографії

Сумніви

Як мислення відноситься до буття, як логіка відноситься до природи? Чи обґрунтований перехід від однієї до другої? У чому корінь неминучості, принципу цього переходу? У межах логіки ми вбачаємо, як прості визначення, наприклад, буття, ніщо, щось, інше, кінечне, безкінечне, сутність, явище, - переходять одне в одне та взаємно одне одного скасовують, але самі по собі вони - абстрактні, односторонні, заперечні визначення; разом із тим, як може ця ідея, що охоплює всі дані визначення в усій повноті, виявитися такою самою категорією, як усі ці кінцеві її визначення? Неминучість логічного процесу є заперечністю, властивою логічним визначенням. Але що таке заперечне в абсолютній, довершеній ідеї? Тільки те, що вона перебуває лише в стихії мислення? Але звідки тобі відомо, що існує інша стихія? З логіки? У жодному випадку; адже якраз логіка сама по собі знає лише про себе, лише про мислення. Отже, "інше" логіки дедукується не з логіки, не логічним, а алогічним шляхом, іншими словами, логіка лише тому переходить у природу, що мислячий суб'єкт поза логікою наштовхується на безпосереднє буття, на природу, змушений до визнання її завдяки безпосередній, тобто природній, позиції. Не було б природи, ніколи логіка, ця непорочна діва, не породила б її із себе. <...>

Яке ж відношення філософії до релігії? - Гегель вельми наполягав на порозумінні філософії з релігією, саме з ученням християнської релігії. При всьому тому він бере релігію лише як ступінь духу. В будь-якому випадку існуючі релігії містять нескінченно багато огидного та несумісного з істиною. Але чи не слід би саму релігію зрозуміти у більш загальному смислі? А порозуміння з філософією чи не повинно полягати лише у визнанні та виправданні певних учень? Чи немає якогось іншого виду порозуміння?

<...>

Яке ж відношення філософії Гегеля до сучасності та майбутнього? Як світ думки чи не є вона світом минулого? Чи не зводиться вона до спогаду людства про те, чим воно було, але чим воно більше не є?

<...>

Дисертація (про єдиний, універсальний, безкінечний розум)

Всі люди погоджуються з тим, що вони мислять; мислення не є чимось особливим, що притаманне одним і чого немає в інших; суттєвою рисою людини є те, що вона мислить; тому мислення є чимось суспільним, всезагальним; розум - це людськість людей, їх рід, тому що вони істоти мислячі. Але як рід тут відноситься до індивідуума, як відноситься сутність до існування, розум - до мислячих суб'єктів? Можливо, так, як узагалі загальне відноситься до індивідуального, наприклад, ніс - до носів, що окремо існують? Кожний ніс є чимось окремим та своєрідним. Сутність же носа не є чимось особливим, не є тим, що він короткий або довгий, гострий або тупий, не те, що він - це окремий ніс, а що він - просто ніс. Якщо не враховувати його особливих властивостей, його одиничності, цей ніс не відрізняється від носа іншої людини, сутність носа в усіх людей однакова. Але ніс як такий не існує; це - абстракція. Існує лише багато різноманітних носів; по собі тотожна сутність тут лише ідея, лише думка. Але чи володіє кожна людина окремим та особливим розумом1, подібно тому як має вона окремий, особливий ніс. Що ж, розум є простою абстракцією? Ні! Оскільки я мислю, оскільки я є мислячим суб'єктом, у мені дійсно існує наявне всезагальне, як всезагальне, розум безпосередньо, як розум. Тут неминуче сутність та існування утворюють щось нерозривно єдине, завдяки цьому я, як мисляча істота, в акті мислення як індивідуум ставлюся до розуму, як до моєї сутності не так, як я в полі чуттєвого індивідуума ставлюся до роду. Я - чиста сутність мислення, в мисленні, зникає відмінність між всезагальним та одиничним. Розум існує в індивідуумі, у собі самому. За інших обставин розум не був би більше розумом; він би потрапив до категорії чуттєвих сутностей. Від розуму не можна абстрагувати жодного всезагального поняття та закріпити його як рід; він невід'ємний від самого себе, він є родом самого себе, чистою єдність з самим собою; його сутністю є його буття, його буття є його сутністю. До розуму застосовне те, що Плотін казав про душу: "У неї не можна вирізнити душу взагалі та сутність душі; душа є лише чистою формою", - до нього застосовне те, що богослови говорять про Бога. Природа розуму не чуттєва; він існує не у формі чуттєвості, а у самому собі, у формі надчуттєвої суттєвості та всезагальності; він існує лише у тотожності з самим собою; його відношення до наявного буття є його відношенням до самого себе. Таким чином, у мисленні як в акті реалізації розуму, або як мисляче, я не той або цей, але й жодний із них, ніхто, не та чи інша людина, але просто людина; не поза іншими, не відрізняючись та відокремлюючись від них, - таким я буваю лише як чуттєва істота, - але в єдності з усіма, я - всі люди, якраз тому, що розум як єдність самого себе, або як абсолютна тотожність, є єдністю всіх, оскільки його сутність, як і його існування, становить єдність. Чуттєвий вияв нескінченної єдності та всезагальності розуму - це мова. Мова не перетворює думку на дещо всезагальне, вона лише вказує, вона лише реалізуєте, чим сама собою є думка, не моя, а всезагальна думка, принаймні потенційно. <...>