Філософія - Осічнюк Ю.В. - 5. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ І її СТРУКТУРА. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИ

Структура суспільної свідомості

Розкриття сутності людини, сутності світу її буття свідчить, що людина виступає як суб'єкт соціальної діяльності, який свідомо і цілеспрямовано впливаючи на світ і на самого себе, не просто пристосовується до умов життя, а активно змінює їх, перетворює природне і соціальне середовище відповідно до своїх потреб та інтересів. Людина є смислоутворюючим началом у цій складній системі взаємозв'язків "людина — світ". Вся історія постає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Соціально зумовлені цілі, вибір засобів і шляхів їх реалізації виступають важливим фактором суспільного розвитку. У цьому зв'язку істотно важливим стає питання про те, що ж таке свідомість як особливий феномен, яка її структура.

Питання про природу свідомості і її роль в життєдіяльності людини безпосередньо пов'язане з питанням про природу і сутність людини, про природу і сутність світу, про граничні основи їх буття. З вирішенням основного питання філософії, як зазначалося, пов'язаний поділ філософів на матеріалістів і ідеалістів. Якщо ідеалізм виходить з визнання ідеального як граничної основи буття світу і людини, то матеріалізм, виходячи з визнання первинності матерії, акцентує увагу на питанні про обумовленість свідомості буттям, про походження свідомості, про її сутність, про роль у життєдіяльності суспільства й особи.

В історії філософської думки питання про походження свідомості вирішувалося на різних етапах історії по-різному. Переважно зверталася увага на з'ясування специфіки свідомості як властивості матерії, на природні передумови її виникнення. Соціальна природа свідомості протягом тривалого часу залишалася нерозкритою. Розкриття соціальної природи свідомості стало можливим на основі розкриття соціально-діяльної сутності людини.

Як зазначалося, опосередкування задоволення життєвих потреб людини соціальними умовами зумовило потребу в якісно новому, порівняно з твариною, способі орієнтації. І цим способом виявилася суспільна свідомість.

Суспільна свідомість — це виражене в логічній, понятійній формі і закріплене в мові усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї сутності, свого місця у світі, ставлення до нього і до себе, можливостей його пізнання і перетворення. Свідомість як усвідомлення буття є, з однієї сторони, відображенням об'єктивної дійсності в голові людини і є об'єктивною за своїй змістом, а з другої сторони - містить у собі момент суб'єктивного ставлення людини до світу, оцінку людиною тих чи інших явищ дійсності. Усвідомлення, отже, виступає як виявлення активного відношення людини до дійсності. Це відношення реалізується насамперед через практичне освоєння людиною навколишнього світу і є відображенням форм людської діяльності і створюваного цією діяльністю предметного світу олюдненої природи. Воно містить у собі ставлення людини до природи, до системи соціальних зв'язків і відносин, які опосередковують її життєдіяльність і визначають її якісну відмінність від тварин, а також ставлення до своєї діяльності і її результатів. Усвідомлення — це єдність знань і переживань, єдність об'єктивного змісту свідомості і його оцінка.

Характер і спрямованість ставлення людини до умов свого буття зумовлюється насамперед характером і спрямованістю потреб і інтересів. Потреби, виникнувши як стан, що виражає суперечність між необхідністю існування, функціонування і обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення, відображаються в голові людини в почутті незадоволеності й зумовлюють необхідність пошуку об'єкта, засобів, умов для вирішення цієї суперечності.

Сам прояв і реалізація, задоволення життєвих потреб людини, їх відтворення здійснюється в її безпосередньому взаємозв'язку з умовами існування. Причому, цей зв'язок виявляється як щодо природи, так і щодо суспільного життя. Разом з тим, задоволення потреб зумовлюється не тільки безпосереднім зв'язком людини з дійсністю, але й опосередкуванням їх задоволення процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин. Залежність задоволення потреб від соціальних умов життя виражається в інтересі.

Можна сказати, що потреби й інтереси визначають характер і спрямованість ставлення людини до світу, і саме той кут зору, під яким людина сприймає його. Тому усвідомлення людиною свого відношення до світу проявляється, з одного боку, як усвідомлення своїх потреб і інтересів, а з іншого - як усвідомлення самої дійсності, її сутності, умов задоволення потреб, умов забезпечення життєдіяльності.

Таким чином, суспільна свідомість виникає як результат залежності життєдіяльності людини від соціальних умов життя, як реалізація потреби в новому типі орієнтації. Тобто свідомість — це породження, продукт суспільного буття.

Суспільне буття — це реальний процес життя, система соціальних зв'язків і відносин, що зумовлюють зміст, характер, спрямованість життєдіяльності людини, виникнення, функціонування, розвиток свідомості як особливого типу, способу її орієнтації в навколишній дійсності. Тут на перший план виступає зумовленість виникнення свідомості суспільним буттям. Але, виникнувши, свідомість перетворюється з результату на передумову людської життєдіяльності. Вона сама стає фактором, що зумовлює характер і спрямованість життєдіяльності людини. Тобто вона сама стає моментом, особливістю суспільного буття, його функціонування, розвитку. Тому питання про первинність суспільного буття і вторинність свідомості може бути вирішене тільки з погляду вирішення питання про граничні основи буття світу і людини: що лежить в основі світу? Надалі вони безупинно міняються місцями.

Усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності і до себе здійснюється на двох рівнях: емпіричному і раціональному, що включає в себе буденну і теоретичну свідомість. Способом існування свідомості є знання, яке є системою відображених у голові людини і закріплених пам'яттю відомостей про навколишній світ і про саму людину. Знання - це узагальнення людського досвіду, який передається від людини до людини, від епохи до епохи, результат індивідуального і суспільного життєвого досвіду. У той же час знання містять у собі оцінку людиною результатів відображення дійсності в її свідомості, визначення їх значимості в життєдіяльності. Знання є передумовою, що чинить вплив на характер ставлення людини до дійсності і до себе, на характер її діяльності. Без знань неможлива орієнтація людини у світі, вони є керівництвом до дії.

Емпіричний і раціональний рівні усвідомлення ставлення до дійсності взаємопов'язані, але, разом з тим, вони відносно самостійні. Емпіричне усвідомлення дійсності пов'язане з безпосередньою чуттєвою взаємодією людини зі світом. Особливу роль тут відіграє чуттєво-емоційне сприйняття дійсності. Почуття й емоції виступають як специфічні показники наявності тих чи інших потреб, необхідності їх задоволення, а також ступеня задоволення чи незадоволення потреб. Залежно від характеру реакції людини на її взаємодію з навколишньою дійсністю формуються дві основні групи емоцій - позитивні і негативні. Різноманіття потреб і форм зв'язків людини з зовнішнім світом знаходить свій прояв у безлічі конкретних форм емоцій. Емоції, як ланки, які опосередковують зв'язок людини з зовнішнім світом, виражають особистісне оцінне ставлення до дійсності. Вони виконують дуже важливу регулятивну функцію, спрямовану на забезпечення життєдіяльності.

З виникненням суспільства відбувається не тільки значне ускладнення системи емоцій і почуттів, але і піднесення їх на якісно новий рівень розвитку. У людини природні емоції, успадковані від тварини, набувають олюдненого характеру. Якісна зміна емоцій і почуттів у людини пов'язана з виникненням соціальних умов життя і нового, діяльно-перетворюючого ставлення людини до дійсності.

У чуттєво-емоційній взаємодії людини й умов її буття формується емпіричний рівень свідомості, що, виникнувши як результат безпосереднього, чуттєвого впливу предметів зовнішнього світу на органи чуття людини, чуттєвої взаємодії з навколишньою дійсністю, виступає як специфічний спосіб оцінки цієї взаємодії, її результатів, ролі цих результатів у її життєдіяльності. Емпіричному рівню усвідомлення відповідає чуттєво-образний спосіб мислення.

Раціональний рівень усвідомлення буття виступає у формі абстрактного, логічного мислення, вираженого в поняттях, категоріях, теоріях, системах ідей і закріпленого в мові. Логічне мислення набуває відносної самостійності стосовно предметів, явиш, процесів, відображенням яких воно є, об'єктивується, стає певним зовнішнім феноменом стосовно того чи іншого індивіда, може передаватися від людини до людини, від покоління до покоління, від однієї історичної епохи до іншої.

Раціональний рівень свідомості, у свою чергу, містить у собі два рівні: буденну і теоретичну свідомість. Буденна свідомість є вираженим в логічній формі і закріпленим у мові усвідомленням найближчих потреб і інтересів, сферою безпосередніх життєвих взаємин між людьми і їх ставленням до дійсності. Теоретичний рівень — це результат пізнавальної і практично-перетворювальної діяльності, що характеризується проникненням у глибинні зв'язки і відносини, у сутність речей. Теоретичне мислення знаходить свій вираз в логічно обґрунтованих ідеях, гіпотезах, концепціях, теоріях, принципах. Буденна і теоретична свідомість розрізняються не об'єктом усвідомлення, а ступенем проникнення в сутність явищ, процесів. Буденне - на рівні явища, безпосереднього сприйняття, а теоретичне — на рівні сутності, на рівні розкриття закономірностей розвитку дійсності.

Раціональний рівень усвідомлення людиною свого ставлення до світу, до себе також пов'язаний з чуттєво-емоційним сприйняттям дійсності. Але якщо на емпіричному рівні взаємозв'язок виявляється як результат безпосередньої взаємодії органів чуття з предметами зовнішнього світу, то на раціональному - як результат впливу слова, думки. Слово може викликати навіть сильніше, гостріше, триваліше за впливом емоційне переживання, ніж вплив предмета. Недарма старе прислів'я говорить: "Рана від меча гоїться, а від слова ніколи. Меч ранить тіло, а слово — душу".

Емпіричний і раціональний рівні свідомості нерозривно пов'язані між собою, взаємозумовлюють і взаємодоповнюють один одного. Переломлення емпіричного і раціонального через чуттєво-емоційне знаходить свій вираз в суспільній психології. У багатьох працях суспільну психологію співвідносять тільки з повсякденною свідомістю, розглядають її як складову частину останньої. Але цього робити не можна. Повсякденна свідомість (як і теоретична) функціонує в логічній формі, закріпленій в мові.

Суспільна психологія — це система почуттів, настроїв, переживань, зумовлених ступенем емпіричного і раціонального освоєння дійсності, які є суб'єктивною оцінкою людиною результатів усвідомлення свого ставлення до дійсності і до себе. Отже, настрої, почуття, переживання, чекання бажаного, надії можуть бути викликані як емпіричним, так і раціональним рівнями суспільної свідомості, як чуттєво-образною формою усвідомлення, так і логічною, закріпленою в мові: на рівні повсякденної і теоретичної свідомості. Логічно обґрунтована і практично підтверджена гіпотеза, теорія, концепція можуть викликати глибоке почуття задоволення, радості, замилування чи розчарування, обурення, гніву. Емпірична, буденна і теоретична свідомість набувають для людини значення особистого ставлення до дійсності тільки тоді, коли знаходять своє вираження в почуттях, емоціях, тобто коли переживаються нею. Таким чином, суспільна психологія виражає не змістовну сторону свідомості, а зумовлений цією змістовною стороною стан (чуттєво-емоційний стан) духовного життя суспільства і духовного світу особи (суспільний настрій: підйом чи занепад, оптимізм чи пригніченість, впевненість, бадьорість чи непевність, розгубленість). Не саме, наприклад, безсилля є психологічним феноменом, а породжуваний ним стан психіки, усвідомлення цього безсилля: стан пригніченості, відчаю тощо.

Емпіричний і раціональний рівні свідомості охоплюють весь процес відображення дійсності у свідомості людини. Вони характеризують ступінь проникнення людини в сутність дійсності, а також виражають оцінне ставлення людини до світу і до себе. Однак емпіричний і раціональний рівні усвідомлення дійсності ще не розкривають змістовну сторону суспільної свідомості. Вони виражають ступінь освоєння дійсності.

Щоб розкрити змістовну сторону відображення дійсності у свідомості людини, необхідно насамперед з'ясувати, розкрити механізм його детермінації.

Як вказувалося раніше, задоволення потреб людини здійснюється в складному процесі її взаємодії з природою і соціальним середовищем. Залежність задоволення потреб від соціальних умов житі знаходить своє вираження в системі інтересів. Серед безлічі інтересів можна виділити кілька груп, що відіграють визначальну роль відносинах людини з дійсністю. Серед них особливе місце займають

1) інтереси, що виражають залежність життєдіяльності людей від ступеня усвідомлення властивостей, зв'язків, законів дійсності без знання яких неможливо створити знаряддя праці і перетворювати предмети природи на засоби задоволення потреб;

2) інтереси, що виражають залежність життєдіяльності людей від характеру їх ставлення до засобів виробництва, від усієї систем суспільних відносин, насамперед економічних;

3) інтереси, що виражають залежність життєдіяльності людей від характеру їх взаємного ставлення один до одного і до суспільства у всіх сферах життя;

4) інтереси, що виражають залежність життєдіяльності людей від рівня розвитку, характеру естетичних потреб і ступеня естетичного освоєння дійсності;

5) інтереси, що виражають залежність життєдіяльності людей від стихійних сил природи і суспільства, що панують над ними в і повсякденному житті й чинять вплив на їх ставлення до дійсності один до одного, до себе;

6) інтереси, що виражають залежність життєдіяльності людей від ступеня усвідомлення людиною сутності світу і свої сутності їх взаємозв'язку.

Перша група інтересів орієнтує людину на необхідність пізнання, розкриття, дослідження властивостей, зв'язків, законі об'єктивного світу, на придбання достовірних знань про світ і про людину, використання яких забезпечує задоволення потреб людей Узагальнення, систематизація набутих людиною знань знаходить свій вираз в науці як формі суспільної свідомості.

Спочатку наука була переважно системою знань про природі Різні теоретичні побудови, соціологічні концепції, які намагались розкрити специфіку суспільства і тенденції його розвитку, сутність історичного процесу, носили ненауковий характер. Справа в том; що відношення до суспільства складніше опосередковано, ніж від ношення до природи. Якщо природа протистоїть людині як деяк дійсність поза людиною, то суспільство завжди виступає як система зв'язків, сукупність форм спілкування, у яких і за допомогою яких здійснюється життєдіяльність людей. Крім того, яким би не було суспільство, пізнання природи було найважливішою загальною потребою, без задоволення якої неможливо саме існування людини. Пізнання ж суспільства і його законів залежало значною мірою від орієнтації, спрямованості інтересів соціальних суб'єктів на збереження чи усунення існуючих суспільних відносин, суспільного ладу. Оскільки соціальні сили, що панують у сфері економіки, як правило, панують і в сфері духовного життя, то їх прагнення до збереження свого панування й існуючої системи суспільних відносин значною мірою ускладнювало чи навіть робило, в принципі, неможливим пізнання об'єктивних законів розвитку суспільства. Тому питання про природу природи і природу суспільства в історії суспільної думки тривалий час вирішувались неоднозначно і часто незалежно одне від одного. Питання про наукове пізнання соціальної дійсності порушувалися, як правило, прогресивними силами суспільства. Нові, прогресивні ідеї завжди змушені були пробивати собі шлях у протиборстві з ідеями, що обґрунтовували непорушність існуючого суспільного порядку.

Таким чином, наука як форма суспільної свідомості має об'єктом свого відображення об'єктивний світ, розглянутий з точки зору його властивостей, зв'язків, законів розвитку. її об'єктом є і сфера мислення, сфера усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності і до себе.

Важливо зазначити, що наука — це історично сформована форма діяльності, спрямована на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності. Вона — це і система знань, їх духовне виробництво, і практична діяльність. Основними методами наукового дослідження є: експеримент, індукція, дедукція, аналіз, синтез, системний та імовірний підходи і багато інших. У кожній науці є емпіричний рівень (накопичений фактичний матеріал, результати спостережень, експериментів) і теоретичний (узагальнення емпіричного матеріалу, втілене в гіпотезах, теоріях, концепціях, законах, принципах). Досягнення в галузі розвитку наукових знань відіграють важливу роль у забезпеченні виживання людства. У цьому зв'язку значно зростає роль суспільних наук. Але, на жаль, цим наукам останнім часом приділяється мало уваги, а кількість годин у навчальних курсах скорочується.

Критерієм науковості будь-яких теорій, концепцій є перевірена практикою відповідність змісту знань об'єктивній дійсності. Озброюючи людей знанням законів природи, суспільства, мислення, наука дозволяє людині свідомо їх використовувати з метою забезпечення умов свого існування, функціонування, розвитку.

За аналогією з першою групою інтересів можна визначити специфіку інших форм суспільної свідомості, обумовленість їх змісту. Так, друга група інтересів знаходить свій вираз в такій формі суспільної свідомості, як політична і правова свідомість.

Основою виникнення політичної свідомості є насамперед економічні відносини. Саме відношення до засобів виробництва, виражені у формах власності, способі поєднання робочої сили зі знаряддями праці, формах обміну діяльністю, зумовлених суспільним поділом праці і різницею місця, положення осіб, груп, класів у системі виробництва, формах розподілу, обміну, споживання, -усе це зумовило виникнення складної соціальної структури суспільства, соціальних суб'єктів з різними інтересами. Залежність життєдіяльності соціальних суб'єктів від характеру економічних відносин знайшла свій вираз в необхідності регулювання взаєминами між соціальними суб'єктами, насамперед у сфері їх відношення до засобів виробництва і результатів праці. Крім того, економічні відносини впливають на всі інші сфери суспільних відносин. Тому актуальною стала потреба у виникненні спеціальних органів, що мали б засоби для забезпечення певного порядку в суспільстві і виконували б регулятивну функцію. Таким органом і стала держава. Тому життєдіяльність соціальних суб'єктів виявилася залежною не тільки від економічних відносин, але і від тих інститутів (насамперед держави), що покликані виконувати ці регулятивні функції. А це, у свою чергу, зумовило потребу в утвердженні особливих норм, законів як регуляторів взаємин між соціальними суб'єктами. Відносини між соціальними суб'єктами, засновані на їх взаємному відношенні до засобів виробництва, результатів праці, до держави стали політичними відносинами. А усвідомлення цих відносин знайшло свій вираз в політичній свідомості.

Серцевину політичної свідомості складає усвідомлення відношення до держави, до політичної влади. Це пояснюється тим, що держава за допомогою політичної влади регламентує відношення людей насамперед до засобів виробництва, до власності, до результатів праці. Саме ця сфера складає основу життєдіяльності суспільства.

Держава - це система установ (органи законодавчої і виконавчої влади, армія, суд, прокуратура, поліція, в'язниці...), які володіють різними засобами для здійснення управлінської, регулятивної функції в суспільстві. її діяльність спрямована на забезпечення дотримання норм, правил, законів, що регламентують поведінку людини, взаємини між соціальними суб'єктами.

Політична влада — це, заснований на системі норм, правил, законів і наявності відповідних засобів для забезпечення їх втілення в життя, певний спосіб регламентації, регулювання взаємин у суспільстві з метою захисту існуючих порядків, а також регулювання відносин між країнами. Визначальними ланками політичної влади є законодавча і виконавча влада.

Політична свідомість становить систему ідей, поглядів, теорій, які виражають ставлення соціальних суб'єктів до політичної влади, а через неї — один до одного, у всіх сферах життєдіяльності. У політичній свідомості важливе місце займають ідеї і погляди щодо устрою державної влади, її структури, функцій.

Політична свідомість знаходить свою реалізацію в політиці. Політика — від грецького "роШіке" означає мистецтво управління державою. Політика — це насамперед сфера життєдіяльності суспільства, у якій соціальні суб'єкти прагнуть реалізувати свої корінні інтереси.

У зв'язку з тим, що економічні відносини й інститути, покликані забезпечити їх функціонування, складають основу суспільного ладу, а суспільний лад визначає загальний для даного суспільства спосіб, ступінь і характер задоволення потреб людей, спосіб їх життєдіяльності, то серцевину політики складає ставлення соціальних суб'єктів до суспільного ладу. У кожного соціального суб'єкта формується своє уявлення про суспільний лад, який би відповідав його інтересам. Це уявлення набуває значення суспільного ідеалу, прагнення до реалізації якого, його встановлення стає сенсом їх життя. Центральне місце тут займає боротьба за владу.

Політика охоплює відносини не тільки між соціальними суб'єктами усередині суспільства, конкретної держави, але і відносини між державами, регіонами, - відносини, які регламентуються і регулюються засобами політичної влади.

Отже, політика — це не тільки сфера життєдіяльності соціальних суб'єктів, але і спосіб регулювання взаємин у суспільстві. Вона здійснюється як система усвідомлених відносин і свідомої діяльності соціальних суб'єктів, заснованих на їх взаємному відношенні до політичної влади.

З політичною свідомістю нерозривно пов'язана правосвідомість. Право — це система норм, правил, постанов, законів, санкціонованих державою і використовуваних для забезпечення функціонування існуючих у даному суспільстві економічних, соціальних, політичних відносин, для регулювання взаємин між соціальними суб'єктами (особа, група, клас, суспільство).

Правосвідомість формується як система уявлень, ідей, поглядів про законне і незаконне, про належне й обов'язкове у відносинах між соціальними суб'єктами, між державами, народами. Це усвідомлення людьми того, які юридичні норми, закони, правові акти необхідні для забезпечення нормальної життєдіяльності в суспільстві.

Норми права, юридичні закони мають, як правило, примусовий характер, є обов'язковими для виконання.

Право і правосвідомість виникли з розкладом первісного суспільства і з переходом до цивілізації. Основою для їх виникнення стало соціальне розшарування суспільства, виникнення нерівності. Суспільний поділ праці, виникнення істотних відмінностей у місці, становищі осіб, груп, класів у суспільному виробництві, у їх відношенні до результатів праці (власність, розподіл, обмін, споживання) зумовили потребу в системі нормативних актів, юридичних законів, що регулюють і регламентують ці відносини.

У суспільстві, де існує визначене, санкціоноване державою право, єдина система законів, правосвідомість може бути різною, тому що відношення різних соціальних суб'єктів до існуючих законів, норм може бути різним і навіть протилежним. Тому правосвідомість виражає усвідомлення соціальними суб'єктами свого відношення до існуючого права і спрямована на утвердження, захист одних норм, законів чи на заміну їх іншими.

Правосвідомість знаходить свій вираз в правових відносинах, що виступають як усвідомлені відносини, регламентовані нормами права.

Третя група інтересів реалізується в моральній свідомості. Ця форма суспільної свідомості виникає як усвідомлення залежності життєдіяльності людей від характеру їх взаємин у всіх сферах життя, у всіх формах спілкування. Моральна свідомість знаходить свій вираз в моралі. Мораль — це система правил, норм, принципів, що визначають і регламентують характер поведінки людей, характер їх ставлення один до одного, до суспільства, до себе. Більшість правил, норм моралі носять характер заборони (не кради, не груби старшим тощо). На відміну від правових норм, принципів, що як юридичні закони виступають примусовими заходами держави, мораль базується на силі громадської думки. У реалізації правил, норм, принципів моралі величезну роль відіграють історично сформовані традиції, звичаї, установки.

По своїй суті принципи моралі носять загальнолюдський характер, що знайшло вираження, наприклад, у заповідях християнства (не убий, люби ближнього як самого себе й ін.). У дійсності ж розуміння, визнання норм, принципів моралі залежить від характеру інтересів соціальних суб'єктів. Тому те, що для одного є моральним, для іншого - навпаки. Це стосується і таких норм, як справедливість, чесність, добро, зло. Правила, норми, принципи моралі в історичному процесі перетерпіли і перетерплюють змін, вони не залишаються незмінними.

У первісному суспільстві ще не було абстрактних понять, що позначають добро, зло, справедливість. Норми моралі закріплювалися в системі заборон, табу. У той же час, необхідність спільних дій для забезпечення виживання общини й індивіда зумовила формування обов'язків. Спільна праця, спільна власність на засоби виробництва, безпосередній зв'язок виробника зі знаряддями праці породжували уявлення про рівність членів общини в їхніх правах і обов'язках. Правила і норми поведінки виражали спільність інтересів особи і суспільства, тому що окрема людина могла існувати і задовольняти свої потреби тільки як член общини, родового колективу. Диференціація трудової діяльності (суспільний поділ праці), посилення соціальної неоднорідності, виникнення нерівності призвели до диференціації обов'язків, покладених общиною на одноплемінників. Питання про права й обов'язки набуло специфічного вираження. Склалася ситуація, коли одна частина суспільства (привілейована) одержала право покладати обов'язки на іншу частину (більшість). Силою, що контролює цю ситуацію, стала держава. Тому склалося уявлення, що в суспільстві особисті інтереси повинні бути підпорядковані державним. Але держава, влада знаходилися в руках економічно панівних сил. Отже, і підпорядкування особистих інтересів державним виявлялося фактично підпорядкуванням інтересів більшості (і кожного) інтересам меншості. На цій основі загальнолюдські норми моралі почали розглядатися, витлумачуватися, розумітися відповідно до інтересів соціальних суб'єктів. Мораль стає сферою протиборства соціальних сил у їх прагненні до досягнення свободи, рівності, справедливості. В історичному процесі всі поняття сфери моральної свідомості наповнялися конкретним змістом, по-різному сприймалися і розумілися різними соціальними силами. Проте в абстрактній формі, як загальнолюдські норми моралі, вони продовжували і зараз продовжують відігравати дуже важливу роль у життєдіяльності суспільства й особи. На завершення необхідно підкреслити, що для кожної окремої людини правила, норми, принципи моралі, набувають реального значення тільки тоді, коли вони стають керівництвом до дії. Знати норми моралі ще не означає бути моральним.

Четверта група інтересів послужила основою формування естетичної свідомості. Виникнення естетичної свідомості пов'язане з особливостями сприйняття людиною навколишнього світу. Людина ставиться до світу як суб'єкт, і це ставлення знаходить свій вираз в системі переживань. Усе проходить крізь призму емоційної оцінки і виявляється в позитивних і негативних емоціях. Людина, як правило, прагне до одержання позитивних емоцій, що викликають почуття задоволення, одержання насолоди. У цій емоційній оцінці, що виявляється в хвилюванні, переживанні, на її основі формується естетичне почуття. Воно зародилося в процесі практичного освоєння людиною навколишньої дійсності. Це почуття може бути викликане не тільки предметами, явищами, але й образами, створеними на основі сприйняття навколишнього світу. Естетичне почуття виражає взаємозв'язок між об'єктивною значимістю предмета, явища чи образу і характером емоційної реакції на дію цих предметів. Воно є суб'єктивним ставленням людини до дійсності, що виявляється в уявленнях про прекрасне і потворне, красиве і некрасиве, комічне і трагічне, героїчне і низинне. Прояв естетичних емоцій, почуттів, переживань фокусується в естетичному смаку. Це здатність відчувати естетичні насолоду, задоволення, одержувані в процесі сприйняття, переживання, оцінки тих чи інших явищ дійсності чи творів мистецтва. Реальним втіленням естетичної свідомості є мистецтво. Специфічною формою реалізації естетичної свідомості в мистецтві є художній образ, у якому в узагальненій формі виражаються істотні, типові особливості предметів, явищ, процесів. Тому мистецтво виконує пізнавальну функцію. За допомогою чуттєво сприйманих образів воно дозволяє розкрити складні явища, процеси, визначити своє ставлення до них. Художня література, театр, кіно, танці, пісні тощо сприяють більш глибокому освоєнню дійсності. Способом реалізації естетичної свідомості є художня творчість.

Мистецтво — не тільки спосіб відображення дійсності, сфера духовного виробництва, але і вид духовного спілкування людей. Часто естетичну свідомість ототожнюють з мистецтвом. Але цього робити не слід. Звичайно, вони тісно взаємозалежні. Стосовно естетичної свідомості мистецтво виступає як одна з найважливіших форм її прояву. Але воно не вичерпує всього багатства естетичної свідомості. Естетична свідомість притаманна (більшою чи меншою мірою) кожній людині, але не кожна людина займається художньою творчістю. Мистецтво - це сфера людської діяльності, це процес створення художніх цінностей (матеріальних і духовних). Воно виконує виховну функцію, є чинником розвитку у кожної окремої людини естетичного чуття, естетичної свідомості. В узагальненому вигляді можна сказати, що естетична свідомість це одна з форм усвідомлення людиною світу свого буття, свого ставлення до світу і до себе.

П'ята група інтересів знайшла своє втілення в релігійній свідомості. Релігія виникла в далеку давнину. Як свідчать дослідження, на ранніх етапах становлення людини (перші ступені палеоліту - древнього кам'яного віку) релігії не було.

Виникнення релігії — це дуже складний і багатогранний процес. Передумовами виникнення релігії постала залежність людини від стихійних сил природи і суспільства, її безсилля перед ними. Однак не сама залежність автоматично породила релігію. Щоб залежність і безсилля (а вони є і у тварин) зумовили виникнення релігії, повинні були відбутися істотні зміни в життєдіяльності людини, у ній самій.

Насамперед слід зазначити, що в міру виходу людини з тваринного світу, у міру становлення і розвитку її свідомості у неї сформувалися уявлення про душу як самостійну силу, що може залишати тіло і повертатися до нього. Вона розглядалася як активне начало. Сама смерть розглядається як факт, коли душа остаточно покидає тіло.

За аналогією із собою людина почала наділяти предмети, явища, сили природи свідомістю, здатністю діяти на свій розсуд. Важливим є і ще один аспект цієї проблеми, тісно пов'язаний з попереднім. У своєму практичному житті, на безпосередньому життєвому досвіді, людина переконувалася, що будь-якому результату її свідомої діяльності завжди передує ідеальний, створений у свідомості образ бажаного результату. Прагнення до втілення цього образу в реальний результат стає метою.

Але результатом цілепокладальної діяльності є не просто окремі предмети, явища, а світ олюдненої природи і соціальні умови. Людина сприймається як творець цього світу. Природно, що перед нею постає питання: "Якщо все, чим людина користується, це результат її цілеспрямованої діяльності, то відкіля взявся весь природний світ і сама людина? Хто її створив?". Не знаючи закономірностей розвитку природи і суспільства, людина доходить висновку, що повинні бути якісь могутніші сили, порівняно з людиною, результатом цілепокладальної діяльності яких з'явився весь природний світ і сама людина. Такий висновок робився не просто шляхом логічного міркування. Шлях до нього складніший і суперечливіший. Справа в тім, що людина у своєму повсякденному житті виявляється залежною від реальних сил природи і суспільства, що стосовно неї виступають могутнішими і перед якими вона виявляється безсильною (землетруси, урагани, повені, посухи, епідемії). На цій підставі склалися уявлення, що ці могутні сили, як і людина, можуть злитися чи бути добрими.

Так поступово, крок за кроком, сили природи почали розглядатися як надприродні, як першопричина всього сущого.

Залежність людини від зовнішніх сил, безсилля перед ними породжували, з однієї сторони, почуття страху і безвихідності, а з другої - надію на можливість позитивного вирішення тих проблем, що життя ставило перед нею. Тому люди прагнули схильності до себе надприродних сил, вони почали звертатися до них із проханнями, приносити жертви, щоб їх супроводжував успіх на полюванні, у вирощуванні врожаю і щоб відвернути від себе нещастя і направити їх на ворогів...

Але ставлення людини до зовнішніх сил виявлялося не тільки в страху і безвихідності. За сприятливого збігу обставин і досягнення бажаних результатів, людина схильна визнати, що в досягненні успіху їй сприяли самі обставини, зовнішні фактори. На цій основі виникає почуття задоволеності, радості і подяки цим зовнішнім могутнім силам.

Таким чином, перетворення сил земних у неземні, надприродні, залежність від них і безсилля перед ними, страх перед можливими діями іноплемінників, а також жагуче бажання досягти бажаних успіхів, задоволеність і радість від досягнення бажаного, -усе це породжувало складну систему взаємин людини із силами природи і суспільства, перетвореними в надприродні.

Ці взаємини і знайшли свій вираз в релігійній свідомості. Релігійна свідомість - це система ідей, поглядів, уявлень, згідно з якими світ і людина створені надприродною силою (Богом, богами) і усе, що відбувається у світі, здійснюється з волі цих надприродних сил ..Тому людина безсильна перед ними, вона змушена коритися і виконувати волю цих сил (Бога).

Таким чином, світ виявився роздвоєним на світ реальний, у якому живе людина, і світ ілюзорний, створений фантазією людини. Причому, звівши стихійні сили природи і суспільства в ранг надприродних, людина наділила їх усіма своїми якостями: вони можуть чинити добро і зло, карати і заохочувати, сердитися і радіти тощо. Тому не Бог створив людину по своєму образу і подобі, а людина — Бога, наділивши його своїми рисами, особливостями. Релігійна свідомість у своєму розвитку пройшла складний, довгий, суперечливий шлях: від уособлення окремих предметів і явищ, від наділення їх свідомістю, до створення богів, що відають окремими сферами природи і сферами життя людини, а потім і до визнання існування єдиного Бога, тобто — до виникнення монотеїстичних релігій (християнство, мусульманство, буддизм, іудаїзм).

Якщо усе створено Богом, то він повинен і встановити певні норми, правила, закони, яким повинні підкорятися люди. На цій основі виникла складна ситуація. Потреба в загальних нормах, правилах виявилася необхідною не тільки для регулювання взаємин людини і Бога. Ці норми виявилися необхідними як обов'язкові норми, що регламентують поведінку людей, їх відносини одного з одним, ставлення до природи, до себе.

Отже, Бог став мовби гарантом перемоги добра над злом, справедливості над несправедливістю, моральності над уседозволеністю. Не випадково Л.Фейєрбах писав, що християнство з Моралі створило Бога, Морального Бога.

Можна сказати, що релігія виникає