Філософія - Пазенок В.С. - 1.7. Філософія як теорія

Для філософії характерний теоретичний світогляд. Поняття "теорія" запозичене із культової сфери, де воно означало "вершину релігійного досвіду", загострено-уважне духовне бачення світу. У цьому розумінні теоретик є людиною, яка перебуває у вищій точці спостереження і бачить те, що приховано від глядачів нижнього ряду - спостерігає "божественні ейдоси" (ідеї), що дає йому змогу розуміти перебіг подій. Тому Платон вважав, що саме філософи-мислителі, тобто "теоретики", мають керувати державними справами. Гегель також стверджував, що теорія має безсумнівний пріоритет над практикою: "Теоретична робота досягає у світі більшого, ніж практична; якщо революціонізується царина уявлень, дійсність уже не витримає". Із цими уявленнями певною мірою пов'язане сучасне розуміння теорії (грец. - розгляд, дослідження) як вищої форми організації наукового знання, яке дає цілісне уявлення про сутнісні властивості (атрибути) досліджуваних об'єктів, закономірні зв'язки між ними.

Універсальна функція теорії полягає у з'ясуванні смислового значення предмета наукового, раціонального аналізу. Вона є особливим способом, особливою логікою мислення, тобто логікою цілеспрямованої рефлексії на смисли, які утворюються предметним мисленням.

З виникненням філософського погляду на світ розуміння філософського світогляду і філософії, її предмета безперервно уточнювалося, доповнювалося, поглиблювалося. Цей процес супроводжувався частими полеміками, зіткненням різноманітних світоглядних позицій представників філософської науки, виникненням конфронтуючих філософських теорій. Філософська теорія як продукт свідомості (розуму) протистоїть практиці як предметній діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності.

Філософська теорія - системна сукупність ідей, концепцій, гіпотез, сформульованих засобами філософських понять-категорій.

Філософське розуміння світогляду характеризує його як духовно-практичне утворення, у якому співвідносяться, зіставляються наявне, суще й уявне, бажане. Він тлумачиться як система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, уявлень про сенс і мету життя, що визначають діяльність індивіда, соціальної групи, суспільства.

У структурі світогляду виокремлюють такі рівні:

а) світовідчуття (світобачення), яке засвідчує наявність у світогляді емоційно-психологічного елементу. Залежно від психічного стану людини, яка чуттєво сприймає світ, він може бути для неї "світлим" або "темним", радісним або сумним. Відчуття світу, дійсності залежить від таких характеристик суб'єкта світогляду, як вік, стан здоров'я, соціальне забезпечення, спосіб життя (екзистенціальні характеристики - свобода, гідність, справедливість). Тому світовідчуття може бути оптимістичним чи песимістичним;

б) світосприйняття (світорозуміння), яке є пізнавально-розумовим образом світу. Воно визначається культурою, професією, життєвим досвідом людини: в аграрія, художника, науковця, лікаря, промисловця, педагога, бізнесмена, юриста, військовослужбовця, священнослужителя цей образ має різне змістове забарвлення. Світорозуміння означає здатність створювати синтетично-інтелектуальну картину світу, основою якої є знання, в т. ч. професійне ("професійний світогляд"), сутності речей і процесів;

в) світоставлення (ставлення до світу), що постає як усвідомлено-діяльнісна життєва позиція: "На тому стою і не можу інакше" (М. Лютер). Основними типами світоставлення є споглядально-пізнавальне (гносеологічне), оцінювально-порівняльне (аксіологічне) і практично творче (креативне). Характер ставлення до світу значною мірою залежить від ідейних переконань, соціального статусу людини. Важливу роль у цьому компоненті світогляду відіграє така психологічна якість як воля, її загартованість, тренованість (сила духу). Завдяки цьому у світогляді своєрідно поєднуються ідеї знання, здорового глузду, життєво-практичного, повсякденного міркування, досвіду професії і досвіду життя, взаємодіють різні світоглядні принципи.

Виникнення філософського світогляду (складна система поглядів на світ, сукупність різноманітних ідей щодо його походження, закономірностей розвитку вчень про людину та її місця у світі тощо) знаменувало появу філософії і як специфічної форми духовної культури, і як особливої науки, що, як і будь-яке наукове знання, має свій об'єкт і предмет, структуру, поняття, функції.

Філософія (грец. filed - люблю і sophia - мудрість) - особливий різновид світогляду; система теоретичних знань про фундаментальні ознаки буття - природи, соціального світу, духовної культури, людини.

У найширшому розумінні об'єктом науки є реальність (буття), що пізнається, осмислюється, відображається свідомістю науковця. Для філософії об'єктом є весь світ (Всесвіт), простір буття природи, суспільства, людини, її духовності. Але світ вивчають й інші науки. Це породжує необхідність з'ясувати специфіку філософського пізнання і розуміння світу, тобто з'ясувати предмет філософії: під яким кутом зору вона відображає навколишню дійсність, одержує знання про неї, створює картину світу. Сучасна філософія виходить з того, що це знання та його узагальнення ("картина") зумовлюються особливістю суб'єкта філософського знання, рівнем розвитку його культури і свідомості. Світоглядне знання завжди суб'єктивне, невипадково атеїстична і теїстична картини світу докорінно відмінні.

Специфіка предмета філософії обумовлена відношенням "людина - світ" (суб'єкт-об'єктна взаємодія). Тому філософія відображає світ опосередковано, суб'єктивно ("скільки філософів - стільки і філософій") і набуває характеру умоглядної рефлексії (сповненого сумнівами розмірковування) над суспільно-історичним досвідом людства в його прагненні пізнати навколишню дійсність. Оскільки філософські істини авторськи-суб'єктивно навантажені, багато вчених вважає, що філософія не має статусу науки, адже наукові істини мають бути об'єктивними, загальнообов'язковими. Не випадково англійський філософ, лауреат Нобелівської премії Бертран Рассел (1872-1970) стверджує, що філософія посідає проміжне місце між теологією (богослов'ям, систематизованим викладом віровчення) і наукою: "Подібно до теології вона містить розмисли щодо предметів, точне значення яких поки що не досягнуте і не піддається доведенню; проте подібно до науки вона апелює скоріше до людського розуму, ніж до авторитету...".

Упродовж століть філософи, які належали до різних культур, пропонували свої розуміння філософії, беручи за відправну точку певну світоглядну характеристику або одну із світоглядних проблем. При цьому своєрідною віссю, навколо якої обертаються різноманітні визначення філософії, є теоретично зафіксована роздвоєність (дуальність) світу: природа і людина (суспільство); реальне й ідеальне; буття і свідомість; об'єктивне і суб'єктивне; раціональне (розумове) й ірраціональне (почуттєве); матеріальне і духовне; вічне і тимчасове. Ця подвійність світу усвідомлювалася вже в дофілософських світоглядних системах, зокрема в міфології. Але тоді її трактували конкретніше: світ і темрява, день і ніч, життя і смерть, любов і ненависть.

Мислителі, діячі образотворчого мистецтва, літератори, письменники в усі часи осмислювали протилежності "війна" і "мир", "прекрасне" і "потворне", "добре" і "зле", "справедливе" і "несправедливе". Кожна із насущних для людини, людства і світу проблем здатна слугувати відправною тезою для формулювання відповіді на питання: що є предметом філософії з погляду філософа-творця філософського вчення. Багатогранність філософського знання відображає різноманітність реального, об'єктивного світу, що існує, і способів його суб'єктивного відображення, розуміння, логічного освоєння. Можливість розуму пізнати навколишню дійсність, способи, методи, форми цього пізнання також можуть слугувати підставою для визначення центральної "формули філософії". Усе це вказує на відсутність єдиного погляду на філософію. Витлумаченню її притаманні методологічний плюралізм, множинні підходи та інтерпретаційні пояснення. Про це свідчать вже перші дослідження історії зародження і розвитку філософії. Так, у Давній Греції, яку справедливо вважають колискою європейської філософії, були філософи, які надавали перевагу дослідженню природи (натурфілософія), їх називали фізиками, тобто природознавцями. Інших - етиками, оскільки головним вони вважали вивчення людських звичаїв (етосу), ще інших - діалектиками, за їх прагнення зрозуміти взаємозв'язки, дія яких все зумовлює. "Фізика, етика і діалектика - суть трьох частин філософії; фізика дає знання про світ і про все, що в ньому міститься; етика - про життя і про властивості людини; діалектика турбується про докази і для фізики, і для етики", - стверджував Діоген Лаертський.

Відома сентенція давньогрецьких мудреців "пізнай самого себе" правомірно стосується не лише людини, яка прагне пізнати світ, а й філософії, перед якою постає ця проблема. Цю особливість свого часу зауважив Ф.-В. Шеллінг: "Ідея філософії сама є результатом філософії, яка як нескінченна наука водночас є наукою про саму себе".

Багатоманітність філософії не є безмежною. Видатні філософи-класики вважали за потрібне з'ясувати серцевину філософського знання, виробити найзагальніше, універсальне його визначення, яке б логічно підпорядковувало собі всі інші. Такою серцевиною є бачення філософії як певної цілісності світоглядного знання, як стверджував древньогрецький філософ Геракліт(прибл. 544-483 до н. е.), єдиного в усьому: "Не до мене, а до Логосу прислуховуючись, мудро визнавати, що все єдине". На думку німецького філософа-культуролога Вільгельма Дільтея (1833-1911), філософія з'являється тоді, коли світогляд підноситься до раціонального цілого, коли воно "заявляє претензію на загальнозначимість". Ідеться про те, що філософія, виконуючи своє світоглядне призначення, має бути визначена в її цілісному, системному й універсальному вигляді. Саме таке визначення домінує в сучасній філософській культурі: "Філософія - особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття, найзагальніші сутнісні характеристики людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх його основних проявах", - стверджується в

"Новітньому філософському словнику". У цьому визначенні правомірно наголошується на системності філософського знання, фундаментальності його принципів, загальності сутнісних характеристик.

Для усвідомлення природи філософського знання важливо враховувати, що філософія є наукою про сутності (субстанції) речей і явищ, тому її характеризують як субстанціональну науку. Філософія з'ясовує смислові значення своїх світоглядних формул. Смислоутворювальні, ціннісно-ідеальні питання, їх формування й осмислення постійно цікавили мислителів. Вічні супутники філософського процесу - міркування про сутності, смисли, значення, цінності і оцінки. Тому типовою ознакою філософії є її універсальність, адже вона акумулює здобутки і питання універсального, вселюдського досвіду, що втілюється у найзагальніших законах і категоріях філософської культури. Філософія є не лише однією з форм духовної культури, а Й уособлює дух цієї культури, є її квінтесенцією.

Українські філософи В. Шинкарук і П. Йолон правомірно визначають філософію як "особливий різновид духовної культури, призначення якої полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності". Філософія, зауважують вони, формує у сфері суспільної свідомості систему "засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом".

У різних філософських працях представлені найрізноманітніші тлумачення філософії як: світогляду; методології пізнання; знання про світ; специфічної форми ідеології і культури; науки про найзагальніші закони природи, суспільства і мислення; нераціоналізованого осягнення життя; особливого стилю мислення - філософування.

Не раз у XX ст. стверджувалося, що філософія не є наукою, адже наука існує як самостійна форма культури. Однак філософія не лише пов'язана із становленням і розвитком науки, вона володіє особливим категоріальним апаратом, який допомагає їй обґрунтовувати власні позиції і з'ясовувати актуальні для неї проблеми. Якщо завдання науки полягає у продукуванні конкретного знання, то філософія покликана, спираючись на це знання, створювати цілісне уявлення про світ. Філософське знання відкриває картину Всесвіту, і тому людина, прагнучи зрозуміти його таємниці, отримує змогу підноситися над ним.

Із сократівських часів наукове знання, його "концептуальний горизонт" обумовлювалися філософським мисленням. На думку українського мислителя Володимира Вернадського (1863-1945), наука здійснює саморозуміння тільки за допомогою філософії: "...Я дивлюсь на значення філософії в розвитку знання зовсім інакше, ніж більшість натуралістів, і надаю їй величезного, плодотворного значення. Філософія завжди містить в собі зародки, інколи навіть передбачає цілі галузі майбутнього розвитку науки... В історії розвитку наукової думки можна ясно і точно прослідкувати таке значення філософії, як коріння і життєвої атмосфери наукового пошуку".

Філософія і наука слугують для здобуття, осмислення і використання знання. Для давніх філософів воно було нерозчленованим, цілісним, його спеціалізованість відбулася значно пізніше (філософські знання і наукові теорії). Філософські знання не завжди узгоджувалися з науковими. Якщо, на думку Гегеля, філософія є "королевою наук", то сучасні філософи-позитивісти рішуче це заперечують: "Ніде не написано, що королева наук сама має бути наукою" (М. Шлик). Однак не можна заперечувати, що філософія і наука опікуються однією і тією самою проблемою - пошуком правильної і переконливої відповіді на нагальні питання, що постають перед людським розумом (істина). Це знання може виступати у побутовій формі (знання правильного домогосподарства), спеціалізованій науковій (фізичне знання про рух електронів), універсальній, сутнісній (невід'ємні властивості матерії - рух, простір, час).

Філософії як особливій формі знання притаманні всі ознаки (атрибути) науковості: орієнтація на істинне, "справжнє" знання; власний науковий апарат - категорії, закони, принципи, критерії; процедури перевірки здобутого знання тощо. Однак, як зауважив російський філософ Михайло Бахтін (1895-1975), філософія - це "інако-науковість", специфічна наука, особливі знання. Вона є світоглядним, універсальним знанням. Як світоглядна дисципліна філософія живиться даними конкретних наук, інтегрує їх здобутки. Зі свого боку вона посилає їм імпульси і запити світоглядного значення. Співвідношення філософії і науки ілюструє міркування сучасного російського науковця В. Фрідмена, за яким світ фізика "нескінчено вужчий і менший від світу - Всесвіту філософа".

Філософія і наука тісно взаємодіють: наука утворює фундамент філософії, філософія є "її універсально-проективним підсумком" і не лише ним. "Філософська рефлексія в усі часи виходила із образу науки, що складалася історично, і переосмислювала її в контексті внутрідисциплінарної логіки. Водночас образ і поняття науки значною мірою зобов'язані саме філософському погляду на науку" (І. Касавін).

Філософія з її багатим методологічним і евристичним (грец. - знаходжу, відкриваю) потенціалом сприяє пошуку й обґрунтуванню нових парадигм науково-природничих досліджень, зокрема формуванню інноваційного типу раціональності (неораціоналізм). Наприклад, у наш час творчу перспективу, пізнавальну можливість надає науці синергетична (грец. - той, що діє разом) методологія, яка ґрунтується на виявленні тонких взаємозв'язків складних систем, здатних до самоорганізації. Тобто співіснування різних моделей описів світу, світоглядів потребує і розвитку міждисциплінарної методології, передбачає його. Це забезпечує збагачення традиційного системного підходу новими філософсько-методологічними категоріями, серед яких особлива роль належить синергетиці.

В усі часи філософія осмислювала й переосмислювала феномен науки, філософський погляд на науку істотно впливав на наукову самосвідомість. Як зауважив німецький фізик Вернер Гейзенберг (1901-1976), відповідь природознавця багато в чому залежить від постановки питання, що найкраще здатна зробити філософія. Нерідко стверджують, що наука без філософії взагалі не здатна забезпечити саморозуміння. При цьому, що також є особливістю філософського знання, філософія формулює свої проблемні питання.

Найвідоміші світові філософські школи, як і світові релігії, виникли майже одночасно на Сході і Заході (у трьох світових культурах) - у Китаї, Індії та Греції. Німецький історик філософії Карл Ясперс (1883-1969) влучно назвав цей період (800-200 рр. до н. е.) "осьовим часом", "віссю світової історії": "У цей час в Китаї виникли всі основні напрями китайської філософії (Конфуцій та Лао-цзи). В Індії побачили світ "Упанішади, з'явилась філософія буддизму. У давньокитайській і давньоіндійський філософії були порушені всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики і нігілізму; в Ірані Заратуштра повчав про світ, боротьбу добра і зла; у Палестині виступали пророки..., у Греції - це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона... Усе, пов'язане з цими іменами, виникло майже одночасно протягом декількох століть у Китаї, Індії й на Заході незалежно одне від одного" ("Смисл і призначення історії").

За всю свою історію філософія подолала великий шлях. Зародившись на Давньому Сході (Китай, Індія), вона формувалася в цьому регіоні кілька століть (І-V ст. до н. е., а в V-IV ст. до н. е. вона розвивалася в Давній Греції). Майже тисячоліття філософія існувала як середньовічна. Наступними етапами були філософія Відродження (XV- XVII ст.), філософія Нового часу (XVII - початок XIX ст.), сучасна, або новітня філософія (XIX-XXI ст.). Такими є найважливіші етапи формування філософської проблематики, виникнення і розвитку філософського знання, яке уособлюють конкретні філософські напрями, школи, імена найвідоміших мислителів.

У центрі уваги видатних мислителів-філософів постійно перебували основні, інваріантні (незмінні) за своєю суттю філософські питання - істина, сутність людини, природа законів Всесвіту, світ морального та прекрасного тощо. Кожне філософське вчення було концентрованим відображенням свого часу - "епоха, осягнена думкою" (Г.-В.-Ф. Гегель). У ці часи великі філософи порушували такі проблеми, які, творчо переосмислюючись їхніми послідовниками, зберігали свою загальнофілософську значущість. Як і в давні часи, філософів хвилюють епікурівські роздуми щодо людського щастя, макіавеллівські - щодо співвідношення політики і моралі, беконівська засторога від загрози "примар" у пізнавальному процесі, декартівські міркування про всесилля людського розуму, сковородинські думки щодо існування "трьох світів". Нині посилюється інтерес до давно забутих міркувань видатних філософів. Це означає, що поступ філософського знання водночас є процесом актуалізації непересічних суджень його видатних представників.

Історія філософії не є однозначним поступальним рухом. З великими застереженнями для характеристики історико-філософського процесу вживають поняття "прогрес". При цьому наголошують на глибинній індивідуалізації й оригінальності учень видатних філософів. їхні інтелектуальні якості визначають сутність, неповторність створених ними шкіл, пронизують структуру їхніх думок. Наприклад, Платон і Арістотель жили в одну епоху, однак їхні вчення є якісно різними системами. Принципово відрізняються філософські погляди німецьких мислителів XIX-XX ст. Карла Маркса (1818-1883) і Макса Вебера

(1864-1920). Є відчутною дистанція між концепціями трагічного, негативного екзистенціалізму і вченнями позитивного екзистенціалізму. І все-таки формування філософського знання відбувалося як безперервний теоретико-концептуальний відкритий процес. Будучи своєрідним "історичним простором", у якому існує безліч, здавалося б, нічим не пов'язаних філософських систем і безсистемних вчень, історія філософії є і духовним біографом світоглядних уявлень минулого. Крім того, вона завжди адекватно реагує на світоглядні, смислоутворювальні виклики часу.

Як і мистецтво, філософія ніколи не виголосить свого останнього слова. А теоретики історії філософії впорядковуватимуть накопичені філософські напрацювання, з'ясовуватимуть безпосередні й опосередковані зв'язки між різноманітними філософськими теоріями, пов'язуватимуть їх у єдиний ланцюг філософського знання. Це впорядкування відбувається за різними критеріями: історико-часовим, етнонаціональним, персональним, сюжетно-предметним тощо.

Філософія є водночас історією філософії, тобто історією постановки, осмислення і розв'язання основних філософських проблем, а також теоретичною реконструкцією, інтерпретацією (тлумаченням) і критичним осмисленням знання, яке накопичили різні філософські школи протягом свого існування. "Об'єктом дослідження історії філософії є тексти, що містять відображення філософсько значущих ідей, наявних у культурі" (В. Горський, Я. Стратій).