Філософія - Пазенок В.С. - 2.1. Історія (генеалогія) філософії

Філософія, виконуючи свою місію, здійснюючи притаманні їй функції, нагромадила значний арсенал специфічного філософського знання, впорядкувала його, надала стрункого структурно-логічного оформлення. Масив цього знання настільки об'ємний і різноманітний, що будь-яка спроба його формалізувати завжди матиме умовний характер.

Найзагальніша, схематизована структура складається з таких розділів: історія (генеалогія) філософії, філософська теорія буття (онтологія), філософська теорія свідомості (феноменологія), філософська теорія пізнання (гносеологія), філософська теорія взаємозв'язків і розвитку (діалектика), філософська теорія суспільства (соціологія), філософія культури і культурологія, філософська теорія цінностей (аксіологія), філософська теорія людини (антропологія ), філософська теорія передбачення (прогнозологія), філософська теорія проблем(проблемологія). Особливим розділом філософи є прикладна філософія (філософія історії, філософія техніки, філософія культури тощо).

2.1. Історія (генеалогія) філософії

Теоретичною реконструкцією, інтерпретацією і критичним осмисленням філософського знання, з'ясуванням внутрішнього зв'язку і взаємозумовленості його складових, представлених різними філософськими течіями, напрямами і школами, а також виявленням їх своєрідності і соціокультурної зумовленості займається історія філософії.

Історія (грец. historia - дослідження; знання, наука) філософії - філософська дисципліна, предметом якої є процес виникнення І розвитку філософських поглядів і вчень.

Цей розділ найбільш розроблений у філософії, адже філософія є нічим іншим як її власною історією. Історія філософії охоплює всю множину ідей, положень, концепцій світової філософської думки. Новітня західна філософія (М. Хайдеггер, Ж. Дерріда) заперечує наявність в ній вічних (наскрізних) тем і проблем, переконує, що всі філософські вчення є оригінальними системами, непідвладними будь-якому історичному поступу, тобто незалежними одна від одної позачасовими духовними цінностями, які уособлюють творчу індивідуальність та оригінальність ідей їх авторів. Однак такий підхід руйнує загальнофілософський простір, ігнорує існування вічних (інваріантних) філософських питань, унеможливлює плідний діалог між філософами різних поколінь, шкіл і традицій.

Становлення філософської науки

Як специфічна форма духовної культури філософія виникла в давні часи і подолала складний шлях. Щодо того, коли і де виникли перші філософські вчення, деякі авторитети філософії дотримувалися західноцентричної точки зору. Так, Гегель вважав, що "філософія у власному сенсі започатковується на Заході". Саме тут в античну добу, за його словами, виявилася свобода самосвідомості, що і породило філософію. У східних народів мислення тоді перебувало на стадії спостереження, тобто на дофілософському рівні. Однак західноцентризм у поглядах на походження (генезис) філософського знання поступово був подоланий. Становлення філософської думки у країнах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилонія, Індія, Китай) почалося задовго до виникнення першоєвропейської - античної (давньогрецької) філософії.

У давньосхідній філософії поєднані міфологічні уявлення із зачатками наукових узагальнень про світ (космологія). Так, у Вавилонії, країні, яка існувала у VI-V ст. до н. е. (територія сучасного Іраку), виникає астральний (зоряний) світогляд, який ґрунтувався на вірі у здатність світил безпосередньо визначати долю людей і держав. Звідси пішла астрологія (грец. - зірка). У міфологічній символічній формі вавилонські мудреці вчили, що проблема світу і темряви, боротьби добра і зла зумовлюється й уособлюється природою і взаємодією Сонця і Місяця. У їх розумінні саме Місяць є джерелом світла ("батько батьків"), а Сонце - джерелом темряви, адже на його фоні блиск Місяця непомітний. Звичайно, не ці (міфологічні, космологічні за суттю) тлумачення визначають внесок вавилонян у світову науку і філософію (натурфілософія), а передусім започатковані на Давньому Сході геометрія, математика, алгебра, астрономія. Саме вавилоняни створили шістдесяти-кратну "позитивну систему" письмового числення (година дорівнює 60-ти хвилинам, одна хвилина - 60-ти секундам). Ще в VI ст. до н. е. в Халдеї (держава на узбережжі Персидської затоки, яка з часом була включена до Нововавилонського царства) почалися астрономічні спостереження, які супроводжувалися астрологічними пророцтвами і прогнозами. Пізніше словом "халдей" почали називати Кожного, хто займався астрономічними спостереженнями.

У формування давньосхідної філософії значний внесок зробили давньоєгипетські мудреці. Вони одними з перших збагатили культуру мислення ідеєю єдиного в усьому - взаємопов'язаної роздвоєності цілого, в алегоричній формі виклали принцип першоджерела всього, що існує. Таким першопочатком для них було Сонце. Створюючи культ Сонця, якому притаманні такі властивості, як життя, світло і тепло, давні єгиптяни символічно пояснювали чотири стадії його вічного життя, природу чотирьох пір року і його поділ на 12 місяців (12 знаків Зодіаку), що деталізують етапи сонячного кругообігу. Плідними для наступних поколінь філософів виявилися і вчення єгипетських мудреців про існування трьох світів: духовного, матеріального та інтелектуального, які, на їх думку, зумовлені рухом трьох небесних сфер. Духовний світ, за їх вченням, породжує сферу причин, матеріальний - сферу наслідків і впливів, інтелектуальний (духовний) - сферу медитації (лат. - зосереджений роздум).

На становлення діалектичного погляду на природу і мислення вплинуло й уявлення давніх єгиптян про існування активного принципу всього сущого (ідея богині Ісіди - духовне начало) і пасивного принципу (ідея бога Осіріса - матеріальне, природне начало).

Характерною особливістю давньоєгипетської і всієї тогочасної східнофілософської думки було подання елементів астрономічних і Математичних спостережень у формі містерій (грец. - таємниця) - утаємничених знань та одкровень, доступних лише обраним, посвяченим (ініційованим) у ці таємниці. Згідно з легендами засновник єгипетської вченості Гермес Трисмегіст передавав жрицям і античним філософам ці таємниці у формі міфів, алегорій, емблематичних фігур. Герместична філософія істотно вплинула на філософські погляди Платона і Піфагора, а також позначилася на сучасних концепціях герменевтики та інших новітніх філософських вченнях. Отже, зачатки філософської думки, формування її першопонять розпочалося в країнах Давнього Сходу задовго до виникнення перших давньогрецьких філософських шкіл. Попри те, що деякі греки вважали себе творцями філософії, найосвіченіші з них визнавали, що філософська мудрість прийшла у Європу зі Сходу.

Процес формування філософських уявлень є ахронічним (різночасовим), він прокладав свою дорогу і в таких давніх цивілізаціях як мовноспоріднений народ Центральної Америки майя (виник 2600 р. до н. е.). Тому судження Гегеля щодо європейського походження філософії варто сприймати з певними застереженнями. Культура розвинутих міст Месопотамії (узбережжя Середземного моря, Палестини і Дворіччя) приблизно На три тисячі років передує античній грецькій культурі. Ці давні народи сприймали греків як "дитячий народ", що лише почав залучатися до культурного досвіду, здобутого прадавніми цивілізаціями. Однак світоглядні погляди мудреців цих цивілізацій ще не можна характеризувати як власне філософські - вони були передфілософськими, дофілософськими, із помітними елементами по-філософськи значущого знання.

Не були ще системно організованими і філософські погляди мислителів Давнього Китаю й Індії. Конфуціанство - вчення китайського філософа, творця однієї із перших зрілих філософських концепцій Кун-Фуцзи ("вчителя Кун") (прибл. 551-479 до н. е.) є етико-релігійним, оскільки позбавлене натурфілософської частини (основи філософії західного зразка як світоглядної теорії). Питання онтології, космології, логіки в конфуціанстві майже відсутні. Тільки у працях послідовників Кун-Фуцзи, насамперед Мен-цзи і Чжу Сі, конфуціанство набуває певних систематизованих ознак. Однак неоціненним є значення конфуціанської філософії в становленні таких важливих складових філософії, як етика і філософська педагогіка.

Індійська філософія, витоки якої сягають 2,5-тисячо-літньої давнини, також була специфічною, адже вона була переважно релігійно-ритуальною. Основні філософські тексти - Упанішади (VIII-VII ст. до н. е.), Веди (перша половина І тис. до н. е.) наголошують, що сенс людського існування полягає у шануванні Бога, до якого ведуть три шляхи: праведне життя відповідно до релігійних настанов; "правильне" пізнання Бога через розмірковування, роздуми; наближення до Бога через демонстрацію безмежної любові до нього. У давньокитайських і давньоіндійських текстах ще не вживали термінів "філософія", "філософ".

Термін "філософія" до наукового вжитку запровадив Піфагор, який разом із багатьма мудрецями Давньої Греції вперше в історії філософії перейшов від дофілософського (передфілософського) світогляду до власне філософської форми мислення. Особливо це помітно у філософії Платона й Арістотеля, в яких системно визначені основні філософські концепти, категорії і розділи філософського знання - онтологія, гносеологія, етика, соціологія, праксеологія, антропологія та аксіологія. Системність не була визначальним і винятковим критерієм "справжньої філософії", чинником, який відрізняв її від філософії несправжньої. Сучасний американський філософ Річард Рорті (1931- 2007) раціонально розподілив всі філософські вчення на систематичну філософію (таку, що пізнає, пояснює, репрезентує) і наставляючу (таку, що навчає, орієнтує людину і соціум, тобто є не науковою, а освітньою справою). Якщо такі філософи-класики, як Арістотель, Декарт, Кант, Гегель, Маркс, Рассел, у своїх працях намагалися пізнати істину про світ, здобути об'єктивне знання, створити і представити адекватну (точну) картину світу, то Епікур, Конфуцій, Монтень, Ніцше, Хайдеггер, Сартр, філософський авторитет яких не менш визнаний, вбачали своє завдання в тому, щоб пояснити мораль людини, з'ясувати мотиви її життєдіяльності, насамперед духовного життя.

Від часу свого виникнення філософія відчула на собі вплив двох тенденцій у прагненні обґрунтувати її призначення: чи повинна вона шукати істину і бути в цьому розумінні наукою; чи вона має шукати правду і в цьому сенсі бути моральною мудрістю. Пізнання і моральність - два вектори всіх філософських міркувань. Цим зумовлений поділ філософського знання на знання епісистемне (грец. - знання, наука) - результати наукового пізнання, яке історично розвивається, і знання софійне (грец. - мудрість) - розуміння смислового наповнення світу, сутність якого визначається моральними цінностями (благо).

Відповідно, і філософія тлумачилася як настановча - така, що орієнтується на розуміння мудрості, або освітня - що прагне одержати справжнє знання (істину). У сучасній філософії так чи інакше відтворюються ці лінії підходу до розуміння і визначення філософії. У цьому полягає суть дискусії щодо того, чи є філософія наукою (science), чи мистецтвом (art). Це є центральним пунктом декларованого Протиставлення природознавчого знання (точного, позитивного, логічного) і гуманітарного (етичного, емоційного, образно-умовного).

Огляд історії філософії потребує і з'ясування багатьох істотних питань: періодизації філософських вчень; визначення головних проблем, які перебувають в епіцентрі уваги філософа і зумовлюють зміст його концепції; усвідомлення етнонаціональних характеристик найпопулярніших філософських шкіл; персоніфікованість, уособлення філософських теорій тощо.

Найпоширенішим критерієм періодизації історико-філософського процесу є часовий (хронологічний). Виокремлюють такі періоди:

1) зародження перших філософських міркувань та узагальнень (прадавній період). Розпочався він майже 3,5 тис. років тому на Давньому Сході, у Вавилоні, Єгипті, Індії, Китаї. На цей час припадають перші світоглядно позначені думки представників інших, несхідних, народів, які існували до нової ери. У соціальному сенсі це була передфілософія докласового суспільства ("доколумбівська цивілізація" - майя, інки тощо);

2) античний період розвитку філософії, що розпочався 2,5 тис. років тому та тривав приблизно 1000 років. Соціальною і культурною основою філософії цього періоду слугувало перше в історії людства класове рабовласницьке суспільство Давньої Греції і Риму, розподіл основних видів праці на фізичну і духовну;

3) середньовічний період. Він припадає на епоху феодального суспільства;

4) період Відродження. У цей час відбувається перехід від феодального суспільства (середньовіччя) до ранньобуржуазного (новочасного);

5) новочасний період. Основні ознаки цього періоду - буржуазні революції, становлення капіталістичного способу виробництва. Особлива роль належить Просвітництву (початок XVIII - початок XIX ст.) і класичній німецькій філософії (80-ті роки XVIII - 40-ві роки XIX ст.);

6) сучасний (новітній) період. Його соціальною базою є індустріальне (промислово розвинуте) суспільство, яке поступово набуває ознак постіндустріального, науково-інформаційного суспільства, соціуму знань.

Така періодизація історії філософії є умовною, дещо спрощеною, однолінійно передає динаміку поступу філософського знання, далеко не повністю відображає його.

Упродовж понад 3,5 тисячоліть виникали, розвивалися і зникали філософські ідеї, народжувалися філософські концепції, які ставили, осмислювали, розв'язували, підтверджували або спростовували найрізноманітніші філософські проблеми. Деякі з них ніколи не втрачали своєї актуальності. Новітня західна філософія нерідко заперечує наявність в історії філософії постійних тем і сюжетів, доводить, що всі філософські вчення є винятково оригінальними, не підвладними історичному принципу наступності, прогресу, незалежними позачасовими духовними цінностями, які репрезентують творчу індивідуальність та оригінальність ідей його авторів, тобто є "несумірними" (Т.-С. Кун).

Особливість філософії закорінена в предметі її інтересу. Цим предметом є світ загалом. Загальне поняття "світ" охоплює різні, конкретніші світи: світ космосу, природи, суспільний світ, світ культури і людської духовності, моральний світ добра й аморальний світ зла; естетичний світ прекрасного і протилежний йому світ огидливого; світ етносів і держав; світ людини і міжлюдських взаємин. Це зумовлює існування неоднакових за світоспрямованістю філософських вчень. "Існують різні філософії, оскільки в полі зору філософів перебуває не один і той самий світ" (А. Гуйє). Однак це не дає підстав заперечувати можливості розглядати філософію як певне систематизоване, цілісне знання. Діалогічний аспект історико-філософського процесу є особливо значущим, адже кожна "помітна філософія" завжди має етнонаціональне забарвлення, на якій позначається національна культура, історія, традиція свого народу. Різна ментальність носіїв цієї думки зумовлює відмінні уявлення про одну і ту саму епоху, по-різному схоплює її сутність. Прикладом такої нетотожності філософських рефлексій загальної об'єктивної реальності є дискусія, що супроводжує осмислення загальнолюдських цінностей, пошук універсальної формули, яка б концентровано відображала ставлення людства до найгостріших проблем сьогодення. Так, деякі східні теоретики заперечують загальнообов'язковість "Декларації прав людини" на тій підставі, що вона ґрунтується на соціальних і моральних поняттях, дотримання яких характерне для європейської цивілізації.

Більшість філософських систем визнає існування "законодавця" всіх причин, певне первоначало - Логос (західна культура). Це зумовлює пошук зовнішніх щодо людини і людського духу чинників її поведінки (породжує екстравертний тип мислення). Визнання за таким джерелом Брахмана або Дао (східна культура) акцентує увагу на внутрішніх, духовних чинниках (інтровертний мислительний стереотип). Європоцентристська схильність до індивідуалізму, підкреслення значущості особистості визначає основну шкалу західних цінностей, елементами якої є демократія, рівність, справедливість, права людини тощо. Східноцентристська (афроцентристська) модель людини ґрунтується на колективістській солідарності й обов'язковій відповідальності. Сентенція знавця традиційної європейської і східної культур Джозефа-Редьярда Кіплінга (1865-1936) про те, що Захід залишається Заходом, а Схід - Сходом, відлунює сьогодні попередженням про можливість зіткнення цивілізацій, однією із причин чого є принципова несумісність їх систем культури, зокрема релігійної. Тому важливого значення набуває кроскультурна діалогіка - бажання і вміння країн, народів домовлятися, шукати точки дотику, уникати загроз конфронтації. В останні роки спостерігається посилення діалогічного спілкування філософів, культурологів західної та східної традицій. У Західній Європі набувають популярності концепції дзен-буддизму з їх настановами самовиховання і морального самоконтролю, на Сході (у Китаї, Японії) посилюється інтерес до концепцій екзистенціалізму, неопрагматизму, розроблених-європейськими вченими. Взаємовплив і взаємостимулювання у творчому процесі пошуку істини забезпечують певну єдність історико-філософського процесу.

Філософія є вченням (наукою) про смисли. Це означає, що кожен видатний мислитель наповнює своє вчення особливим смислом. У зв'язку з цим окремі сучасні дослідники філософської культури заперечують існування світової філософії як певного цілісного теоретичного утворення. "Чи існує "західна" (тим паче світова) філософія як певне цілісне утворення, а не як конгломерат, складений з німецької, датської, італійської, грецької та інших національних не лише за належністю, але, так би мовити, і за глибинною сутністю своєю філософських концепцій?" - запитує російський філософ А. Зотов. Подібне запитання може бути правомірним щодо тверджень про існування світової економіки, загальної теорії права, моралі. Ці форми людської культури також завжди існують в конкретно-соціальній, національно або державно визначеній формі. Аналогічному сумніву можна піддати й існування загальнолюдських цінностей, гуманістичних ідеалів. Саме такі заперечення містять в собі постмодерністські філософські концепції.

Великі філософські системи мають складну, нелінійну історію: вони спираються не на одне, а кілька джерел, мають багато продовжень. Історія філософії сповнена рішучих заяв про духовний, теоретичний розрив того чи іншого філософа зі своїми попередниками чи сучасниками. Звертаючись до колег, німецький філософ Йоган-Готліб Фіхте (1762-1814) наголошував: "Між вами і мною немає жодного спільного пункту, стосовно якого ми могли б домовитися і, виходячи з якого, ми могли б дійти згоди" ("Ясне, як сонце, повідомлення широкій публіці про справжню сутність новітньої філософії"). Утім у своїх міркуваннях Фіхте відштовхувався від ідей Канта, неокантіанців. Його філософія вплинула на розвиток німецької класичної філософії, зокрема філософської системи Ф.-В. Шеллінга. Це означає, що навіть оригінальні й екстравагантні філософські доктрини не виникають на пустому місці. Так чи інакше, безпосередньо чи опосередковано вони опираються на ідеї і положення попередніх мислителів. Навіть спростовуючи своїх попередників, трактуючи, їх як " мертву собаку", тобто ставлячись зверхньо, з презирством, філософ має враховувати наявні філософські набутий. Можна бути прихильником Канта, Гегеля, Маркса, Фройда або їх принциповим противником, але ніяк не обійтися без висловлених ними ідей і сформульованих гіпотез. Перед створенням свого вчення Шфагор, наприклад, тривалий час знайомився із вченнями давньосхідних мудреців, сучасні постмодерністи багато в чому розвивають проблематику німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900), який перебував під впливом філософських поглядів А. Шопенгауера. Теорії Маркса ґрунтувалися на ідеях Гегеля, Фейєрбаха, відомих французьких і англійських мислителів.

В історії філософії, уособленої видатними особистостями, спостерігаються і безпосередні творчі контакти за принципом "вчитель - учень". Учнем Сократа був Платон, а Сократа вважають учнем атоміста, давньогрецького філософа Демокріта (прибл. 460-371 до н. е.). Академія Платона дала світові такого мислителя як Арістотель. Англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679) тривалий час працював секретарем засновника новочасового матеріалізму Ф. Бекона. Англійський філософ Джон Локк (1632- 1704) кілька років був помічником шотландського вченого Б.-К. Шефтсбері, товаришував з І. Ньютоном. Один із перших творців соціально-філософської і соціологічної науки, французький вчений Опост Конт (1798-1857) був секретарем і співавтором французького філософа Клода-Анрі де Ровруа Сен-Сімона (1760-1825). Німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938) був учнем німецького мислителя Франца Брентано (1838-1917), а Ганс-Георг Гадамер (1900-2001) - М. Хайдеггера. Г. Сковорода (хоча сам нікого і ніколи не цитував) зазнав впливу платонізму і стоїцизму, поділяв думки Коперника, Лейбніца, високо цінував Сократа, зауваживши, що задумав розумом і захотів волею бути Сократом на Русі. Перелік подібних прикладів можна значно продовжити.

Акумуляція осягнутих істин, висловлених ідей, сформульованих положень, збагачення завдяки цьому філософського знання, розширення його обсягу і поглиблення змісту - одна з осьових ліній історії філософії. В історико-філософських дослідженнях виділяють дві тенденції:

1) прагнення виявити напрями розвитку філософських вчень, їх прив'язаність до одних і тих самих проблем. Унаслідок цього цілком логічно порушується питання щодо наступності і прогресу у філософії;

2) наполягання на неспівмірності наукових інтересів різних філософів, заперечення ідеї розвитку, наступності у філософії.

Ці, на перший погляд, протилежні тенденції переплітаються, взаємодіють. Конвергенція (зближення) і дивергенція (розходження), перманентна конфронтація і запозичення окремих елементів (проблем, сюжетів, положень) в історії філософії є різними проявами єдиного історико-філософського процесу, їх наявність зумовлює внутрішній ритм поступу, еволюції численних філософських напрямів і шкіл. Тому обов'язковою умовою опанування філософською культурою в повному обсязі є знання основних філософських положень, напрацьованих мислителями, кожний з яких зробив свій внесок у спільне надбання людського духу, яким є філософія.

У ставленні до філософської спадщини важливо, щоб учень пройнявся духом попередніх мислителів, а не заучував їх настанови, не боявся забути, звідки запозичив ці погляди, щоб спромігся перетворити їх на свою власність, як стверджував французький філософ Мішель-Ейкем де Мовтень (1533-1592).

Філософ не обов'язково має бути педагогом, але завжди повинен бути вчителем. Сократ не був би Сократом, якщо б не мав учнів. Його стиль філософування (діалогіка) передбачав обов'язкову наявність учнів. У давніх греків цей стиль мав назву маєвтика (букв, повивальне мистецтво) - мистецтво допомагати співбесіднику народити думку, власне судження. У Конфуція було три тисячі учнів, Христос мав 12 апостолів і 70 учнів.

Попри відмінності, які відрізняють конкретні філософські погляди і вчення, у своїй основі вони мають певні спільні намагання - пізнати фундаментальні засади буття, зрозуміти сутність людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх їх проявах. Так само, як певна національна культура є складовою всієї культури людської цивілізації, кожна національна філософія належить до загального філософського знання. Виокремлення конкретного філософського знання відбувається одночасно з усвідомленням об'єднання філософських досягнень у сфері природознавства, історії, суспільствознавства, духовної культури. Саме це забезпечує наступність функціонування і розвитку філософії, зумовлює можливість взаєморозуміння і діалогу філософів різних епох, напрямів, шкіл.

Філософія є історією виникнення і розв'язання загальних філософських проблем. Серед них особливе місце посідає основне питання філософії. Деякі дослідники вважають, що воно є осьовим, центральним для історії філософії, оскільки утворює фокус філософської проблематики, об'єднує філософські ідеї, порушуючи фундаментальну для філософської традиції проблему співвідношення свідомості і буття. Класичне визначення основного питання філософії вперше запропонував німецький філософ Фрідріх Шлегель (1772-1829). Матеріалізм, писав він, все пояснює, виходячи із матерії, яка є чимось первинним, джерелом всіх речей. Ідеалізм все виводить із одного - духу, пояснює виникнення матерії із духу або підпорядковує йому матерію. "Вся історія філософії обертається навколо питання про відношення духовного до матеріального", - вважав німецький філософ Людвіг-Андреас Фейєрбах (1804-1872). Це питання визнають основним (переважно матеріалісти і "систематики"), оскільки відповідь на нього зумовлює спрямованість сенсу всієї конкретної філософської теорії.

У змісті основного питання філософії, як правило, виокремлюють такі аспекти:

а) генетичний аспект співвідношення свідомості і матерії (що з них первинне);

б) функціональний аспект (можливість пізнання світу). Філософів, які виходять з положення про первинність мислення (духу, свідомості, ідеї) щодо буття, природи, прийнято називати ідеалістами (об'єктивний або суб'єктивний ідеалізм); тих, хто визнає за основу буття, тобто матерію, природу, - матеріалістами. Ідеалізм і матеріалізм є двома концептуальними парадигмами, які визначають головні характеристики різноманітних багаточисленних філософських шкіл, доктрин, напрямів. Крім них, існує і третя парадигма, тобто дуалізм (лат. dualis - двоїстий, подвійний) - визнання одночасного існування за власними законами духовної і матеріальної субстанцій. Представниками онтологічних концепцій дуалізму були Р. Декарт, Н. Мальбранш, гносеологічних - Д. Юм, І. Кант, етичних - послідовники орфізму, зороастризму, маніхейства. Основне філософське питання має три особливості: 1) первинність і вторинність складових у системі "ідея - матерія", "дух - природа";

2)здатність мислення пізнати матерію, буття, спроможність свідомості зрозуміти природу, навколишній світ, себе. В історії філософії проблема пізнання світу розв'язується подвійно (дуально): одні філософи визнають можливість пізнання його, інші, яких називають агностиками (грец. а - заперечення, gnosis - знання), заперечують це;

3) визначення головного методу пізнання і пояснення (інтерпретації) речей, явищ та процесів навколишнього світу.

У філософії сформувалися два основні методи пізнання. Один із них ґрунтується на визнанні взаємозв'язку всіх явищ і процесів світу, постійного руху, розвитку всього сущого. Джерелом цього руху є наявність, взаємодія, боротьба суперечностей. Такий метод одержав назву діалектика. Вона є філософською концептуалізацією системи взаємозв'язків та процесу розвитку як в його онтологічному, так і в логіко-понятійному вимірах. Протилежний йому метод, який заснований на визнанні положення про незалежне існування реальних речей, їх об'єктивну стійкість, незмінність, називається метафізика. Діалектичний і метафізичний методи є двома основними формами пізнавальної теоретичної діяльності, метою якої є одержання знання про світ - проблема істини. У філософській практиці поняття "діалектика" і "метафізика" використовуються і в інших значеннях. Спершу діалектика означала мистецтво ведення діалогу, бесіди, суперечки. Сократ застосовував термін "діалектика" для визначення плідного і взаємозацікавленого з'ясування істини через зіткнення і співставлення протилежних суджень (діалогіка). Розуміння діалектики як вчення про рух, розвиток, його причини, напрями започаткували давньогрецькі філософи Геракліт і Платон, концептуально розгорнуто представив Гегель. Метафізика виникла як філософське вчення про засади будь-якого буття або про сутність світу. І лише в Новий час метафізику почали сприймати як своєрідний метод розуміння існування речей та їх розвитку, що перебуває в опозиції до діалектики.

Проблеми, пов'язані з тим, що є первинним у світі; як свідомість здатна отримувати знання про навколишню дійсність і про себе; що в цих знаннях правильне, а що - ні, зумовлюють головні лінії, навколо яких вибудовуються основні філософські концепції упродовж усієї історії існування філософії. При цьому філософія як "людська наука" не просто задовольняє пізнавальну цікавість людини, але й з'ясовує її призначення, місце у світі. Тому філософи постійно зверталися до оцінювання значення здобутого знання, проблеми сенсу людського життя в усіх його вимірах - пізнавальному, соціальному, моральному, естетичному тощо.

Від появи перших філософських вчень до сьогодення філософське знання формувалося як безперервний філософський процес. Теоретики історії філософії впорядковують його за різними критеріями: історичним (доантична, антична, середньовічна, новочасова, новітня тощо); етнонаціональним (індійська, грецька, українська, німецька, французька тощо); персональним (філософія Платона, Де-карта, Гегеля, Сковороди, Маркса, Хайдеггера тощо); сюжетно-предметним (філософія природи, історії, культури, техніки, економіки, права, туризму тощо).

Думки, інтелектуальні надбання філософів минулого не втратили актуальності, не перетворилися на філософський антикваріат.