Філософія - Пазенок В.С. - Соціальна функція філософії освіти

Проблема соціального набуває дедалі більшого визнання в суспільствознавстві. Особливість соціального підходу полягає в орієнтації на "людський вимір" явищ, які аналізуються, з'ясуванні їх ціннісного і практичного значення для суспільства. Поєднання соціального і морального - характерна ознака гуманістики "третього покоління" в її сучасній інтерпретації. Розуміння значущості соціального вектора освіти є важливою опорою прав людини, демократії, стійкого розвитку і миру.

Філософія освіти у своїй соціально-практичній функції визначає головні орієнтири формування сучасної соціальної культури, зміст усіх форм, пріоритетів і завдань суспільної та індивідуальної свідомості. їх з'ясування насамперед потребує врахування особливостей суспільного поступу і дає освіті соціальне знання (соціальна філософія). Це знання фіксує наявність в суспільній культурі могутнього творчого потенціалу, створеного засобами науки і техніки. Цей фрагмент знання живить такі цінності, як соціальний оптимізм, соціальна надія. Сучасне знання висвітлює загрози, небезпеки, спричинені нерозумним використанням наукових і техніко-технологічних досягнень, дією непередбачених і неконтрольованих стихійних чинників, що породжує настрої соціального песимізму. Освіта покликана дати людській спільноті уроки виваженого користування продуктивними можливостями цивілізації, навчити її вмінню нейтралізувати або мінімізувати загрози, які супроводжують суспільний поступ. У цьому аспекті особливо вирізняються новітні соціально-філософські концепції "суспільства ризику", "суспільства усталеного розвитку", "коеволюційної моделі" поступу тощо.

Концепція "суспільства ризику" наголошує на тому, що неприємні несподіванки є неминучим моментом суспільної, життєвої ситуації, породженої нестабільністю, непередбачуваністю об'єктивних процесів і подій. Ця концепція пропонує моделі поведінки індивіда за необхідності вибору у невизначених, несподіваних, перманентно конфліктних умовах існування. У ситуації посилення ризикованості соціального розвитку набуває актуальності підготовка людини до зустрічі з небажаним, навчання її вмінню долати з найменшими втратами небезпечну смугу свого життя. Усвідомлення, сприйняття ризику, готовність до нього, подолання ризикованої ситуації - необхідні якості адаптивної (лат. - пристосування) культури особистості - вміння жити і діяти відповідно до об'єктивних умов.

Адаптивна культура як основа нормального життя особистості не зводиться лише до вміння пристосовуватися до конкуренції, суперництва, конфронтації. Моральні переконання вимагають від особистості опору несприятливим тенденціям, уникнення конформізму, пасивного пристосуванства тощо. Навчити цьому покликана педагогіка опору - галузь педагогіки, яка спирається на філософські, етичні уявлення про честь і гідність особистості, вміння "зберегти власне обличчя" за будь-яких обставин, долати труднощі. Педагогіка опору повинна роз'яснити, як людина здатна впливати на події, насамперед у мікросередовищі, тобто умовах свого безпосереднього буття (родина, товариство, колеги по роботі тощо). Це означає, що адаптативна культура особистості полягає і в здатності змінювати життя на краще, що також живить оптимістичні сподівання. Оптимізм, як зазначав англійський філософ Б. Рассел, означає не просто любов до життя, а насамперед життєстійкість, яка допомагає людині за будь-яких несприятливих обставин бути реалістом, тверезо мислити, уникати красивих, але безплідних фантазій, облудливих обіцянок.

Навчити людину адаптативної культури має школа. Своїм потенціалом адаптивна культура здатна не лише забезпечити подолання гострих криз сучасності, а й усталений розвиток суспільства - модель поступального руху, за якої одне покоління досягає основних життєвих потреб без позбавлення таких можливостей майбутніх поколінь. Вирішальними чинниками усталеного розвитку є наука, освіта, культура і моральність. Цей тип поступу здатна забезпечити тільки особистість, яка може реалізовувати як короткотермінові, конкретні, так і стратегічні, перспективні завдання.

Залежно від функціонального змісту розрізняють два види освіти:

1) підтримувальну, завдяки якій відбувається передача, засвоєння знань і досвіду минулого, у т. ч. досвіду подолання суспільних криз. Такі знання відіграють роль стабілізатора суспільних подій;

2) розвивальну, покликану виробляти інноваційні знання, формувати здатність до пошуку нових алгоритмів розвитку, який не лише б не руйнував основ існування людської цивілізації, а й забезпечував прискорене розв'язання нагальних потреб людства. Такі знання виконують роль прискорювача суспільного поступу.

Сучасну адаптивну культуру істотно збагачує "революційна модель" поступу (концепція коеволюції). Відповідно до неї ідея узгодження всіх чинників буття людини (взаємодія природних, соціальних і культурних систем) є запорукою не існування, а повноцінного життя людства. Ідея коеволюції як необхідна умова успішної дії загально-цивілізаційного механізму поступово втілюється у шкільні і вузівські навчальні програми.

Із таких концепцій складається новітнє знання, яке визначає основні вектори інноваційного стилю мислення. Прищеплення такого мислення кожному суб'єкту освітнього процесу - одне з головних завдань сучасної школи на усіх її ланках. Філософський погляд на поняття "школа" значно глибший та об'ємніший, ніж традиційний. У найширшому сенсі школа означає всю систему освіти, навчання, набуття досвіду, диференційовано представлена навчально-виховними закладами, науковими установами (патонівська школа електрозварювання, педагогічна школа Сухомлинського, філософсько-антропологічна школа Шинкарука), напрямами в мистецтві і літературі. Тому вислови "прощавай, школо!", "типове школярство" поверхово, спрощено відображають сутність школи як постійно діючого інституту освіти і життя (школа життя). Система вищої освіти, крім коледжів, інститутів, університетів, охоплює такі вищі навчальні заклади, як "Нормальна школа" (Франція), "Вища школа економіки і політики" (Велика Британія). Тому школа потребує поваги, вона є не тимчасовим етапом життя людини, а її постійним супутником.

Інноваційне, творче мислення означає не лише новий або новітній спосіб міркування, який за певними критеріями переважає традиційний, адже нове часто виявляється незвичним лише на перший погляд. Далеко не завжди нове є кращим. Філософія з її багатовіковим досвідом мудрості, імунітетом критичної підозри до модних, поспіхом сформульованих концепцій і поглядів, наполягає на потребі виваженого, розсудливого культивування і впровадження всього нового. Адже термін "інновація" означає не так уміння мислити по-новому, як орієнтувати на нове, застосовувати його на практиці. Ціна втілених в життя хибних, сумнівних нововведень, проектів, здійснених реформ інколи непомірно висока. Те, що видається незаперечною новизною нерідко набагато гірше того, що є чи вже було. Тому необхідними елементами раціонального інноваційного мислення, яке формується сучасними освітніми технологіями, мають бути глибоке фахове знання, діалогічна філософська культура, що передбачає оцінювання різних суджень, які стосуються нової проблеми, врахування всіх плідних міркувань.

Існує думка, що у вік інформатики "комп'ютерне мислення" набуває властивості безстороннього арбітра дискусій з будь-яких проблем. Однак "незацікавленість" електронного порадника - явище відносне, адже програми для нього складають реальні люди (заангажовані замовники). Крім того, найдосконаліший технічний прилад, з його "штучним інтелектом", запрограмованою логікою аналізу різних варіантів, залишається машиною, позбавленою душі, пристрастей, емоцій. Аналітики новітньої комп'ютерної революції наголошують на деіндивідуалізації людини, що відбувається під впливом "штучного інтелекту". Штучний розум з його електронною раціональністю виявляє і передає лише інформацію інваріантну власній системі правил, унаслідок чого відбувається тиражування анонімних (грец. anonymos - безіменний), формально знеособлених логічних структур. Світові комп'ютерів, як зауважує шведський вчений Б. Геранзон, не властиві смислові виміри, притаманні майстрові. Потрапляючи до сфери штучного розуму, людський інтелект позбавляється "барв різноманітності", втрачає інтелектуальні обертони (особливі відтінки), які продукує "приховане", "тихе", "неявне" - інтуїтивне, асоціативне, "випадкове знання", якого потребує новітня некласична наука. Філософія освіти повинна застерегти людину, яка навчається, як від недовіри до науки та її новітніх досягнень (обскурантизм), так і від сліпої віри в її можливості (науковий фанатизм). Діалогічність, толерантність, виваженість - неодмінні ознаки сучасної інтелігентної, морально відповідальної людини-фахівця. Виховувати її - обов'язок освіти.

Інноваційність у філософсько-педагогічному аспекті передбачає запровадження в освітній процес якісно нових парадигмальних технологій, навчальних моделей, "авангардистських" просвітницьких засобів. У дискусіях щодо можливостей традиційних освітніх технологій забезпечити освіту особистості XXI ст. висловлюють протилежні, часто взаємовиключні думки. Наприклад, немало вчителів відверто критикують традиційну, "наставляючу" (профанну) педагогіку. Багато студентів педвузів, для яких педагогіка - предмет, що забезпечує професійну підготовку, відверто зізнаються у своїй нелюбові до неї як до "застарілої", соціально неефективної дисципліни. Однак філософсько-освітня думка і практика, що досліджують проблему співвідношення традиційних і новітніх педагогічних систем, застерігають від крайнощів надто запопадливих борців із традиційною освітньою культурою. "Теперішнє - порожнє і беззмістовне, якщо воно різко відокремлюється від минулого, - розмірковував К. Ясперс. - До чого я належу, в ім'я чого живу - все це я бачу в дзеркалі історії". Тому, віддаючи належне новітній педагогіці (педагогічній антропології, гуманістичній педагогіці, суб'єкт-суб'єктній дидактиці, педагогіці співробітництва, педагогіці саморозвитку), наділеній філософським мисленням, освітянин має творчо поєднувати педагогічну класику і неопедагогіку, використовуючи їх можливості не просто заради осучаснення освітнього простору, а й для збагачення його соціально і морально значущими елементами справжньої "живої" культури. Завдяки цьому стратегічне завдання філософської педагогіки (готувати особистість сучасного типу) отримає успішне розв'язання.

Філософська антропологія, соціальна і загальна психологія чимало зробили для розшифрування не лише гену (сукупності генів) людської тілесності, а й коду її психіки. Ініційована працями Фройда та його однодумцями психоаналітична педагогіка як спеціальна галузь педагогіки робить свій вклад у споконвічне філософське завдання: "Пізнай самого себе". А це відкриває не завжди приємну інформацію про себе, наприклад про наявність таких людських почуттів, як злість, заздрість, залежність, пиха, агресивність тощо. Для усвідомлення цього потрібні мужність, здатність до діалектичного мислення. Такі відкриття про себе люди сприймають по-різному. Однак без них не обійтися у виховній практиці, яка за будь-яких умов покликана забезпечити формування особистості. У цьому полягає головна мета філософії освіти і педагогіки. "Історія освіти є історією перетворення людини в особистість" (В. Кремін).

Сучасна особистість - "лицар багатьох якостей". Як моральний, відповідальний, культурний суспільний індивід вона має не просто відповідати за свої вчинки, а й бути відповідальною в широкому соціальному сенсі, тобто бути гідним громадянином. Людина реалізує свій статус громадянина у двох суспільних площинах, представлених державою і громадянським суспільством. Якщо в державному просторі її поведінка і права регламентуються, а її законослухняність багато в чому примусова, то в громадянському житті діяльність особистості вільна, невимушена. Зріла громадянська позиція, прихильність до демократичних цінностей - одна із головних умов збереження суспільної злагоди, подолання конфліктів у політичному і соціальному житті. Система громадянської освіти покликана сформувати у молоді усвідомлення межі між демократією й анархією, свободою і свавіллям, без чого неможливе формування демократичної ментальності як важливої умови інтеграції до європейської спільноти. Своїми специфічними засобами освіта гармонізує усвідомлення національної ідентичності, почуття національної гідності з повагою до вселюдських цінностей, потреб світового глобалізаційного процесу. "Мислити глобально, діяти локально" - ця максима сучасної філософської культурології є важливою потребою і завданням філософського осмислення призначення сучасної освіти.