Філософія - Щерба С.П. - Частина перша. Виникнення й розвиток філософії

Тема 1. Філософія та її основні функції

1. Філософія - світоглядне знання

Філософія (від грец. phileo - люблю і sophia - мудрість) - це загально-світоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення - буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини.

Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд - це сукупність гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої дійсності й самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж включаються до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінка людиною світу й самої себе.

Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений поєднанням у ньому інтелектуально-розумового компоненти з чуттєво-емоційною. Це вказує на наявність у його змісті постійних спонукань до дій, які й надають його формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню рис знання-переконання. Світогляд - це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву і свідомої переконаності. Інтегральний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність у ньому різноманітних шарів і рівнів, з-поміж яких, насамперед, вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) і пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння) рівні.

Іноді ще вирізняють такий рівень як, світосприйняття, до якого відносять досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів (сприйнять)1.

Можна сказати, що світогляд - це загалом систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини з її життєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спонукально-діяльну установки людини.

Всі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, класовий, національний, а також професійний та ін.) або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний тощо) чи ступеня теоретично! "зрілості" (стихійно-повсякденний, "життєвий", філософсько-теоретичний).

Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдосконалення. Теоретичною підставою для цього є визнання діалектичного взаємозв'язку абсолютної і відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принциповій можливості пізнання світу, а відносної - постійні сумніви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду і терпимість у ставленні до інших.

Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів

- міфології та релігії (докладно див. § 2). Вона має спільні риси з наукою - в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших

- менше. Водночас філософія як особливе явище духовної культури відмінна від спеціальних наук.

Спільною з наукою є її пізнавальна установка (прагнення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні загальними поняттями та категоріями в прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію в звертанні, головним чином, до розуму - а не до уяви (як міфологія) і не до віри (як релігія).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь "фрагмент" дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як наголошувалось, розглядає найзагальніші питання світорозуміння. її предмет - не окремі явища, а світ загалом (не в розумінні простої суми речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів розвитку).

Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є насправді, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивність, а для неї відношення "людина - світ", "суб'єкт - об'єкт" саме є її власною проблемою.

Філософія ставить і намагається розв'язати найзагальніші (а тому й найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Але для їх остаточного розв'язання ніколи не вистачає емпіричного (досвідного) матеріалу. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й певне світоставлення, вона спрямована не лише на осягнення об'єктивної істини, але й на формування системи цінностей, визначення того, що має для людини життєве значення. Внаслідок цього на змісті, характері філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості різних історичних епох, цивілізацій з їх певними "ментальностями" (способами мислення), специфічними рисами світорозуміння й життєсприйняттям. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної свідомості, вона несе на собі відбиток історичного і життєвого досвіду, позицій різних національних та соціальних спільнот і груп. На неї впливає сила традицій, вона взаємодіє з різними формами духовного життя.

Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що в філософії можливі принципово різні позиції, різні, зокрема альтернативні, відповіді на корінні питання світогляду, тобто їй властивий плюралізм (множинність) вчень і типів філософствування. Філософське знання за своєю природою діалогічне, воно вимагає повної свободи обговорення питань, вибору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претендувати на монопольне володіння істиною і нав'язуватись як загальнообов'язкове.

Важливе питання "Що є істина?" має більш регулятивне значення, бо головним чином спрямовує на обговорення, філософський пошук. У конкретних ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні "граничних" питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може впадати в парадокси. Звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на цьому рівні узагальнення не "спрацьовують". Питання залишаються, а відповідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.

В ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це, насамперед, проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, системи, відношення, процеси лише тому, що вони дійсно існують, наявні в світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж існують різні види буття - природа, людина, суспільство, то, відповідно, виділяються й філософія природи (раніше її називали натурфілософією), філософія людини (філософська антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія).

Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, ставлення людини до дійсності - практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis - діло, діяння), гносеологія (gnosis-знання), аксіологія (axios - цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й у мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).

Всі названі проблеми ґрунтуються навколо центральної, вузлової та світоглядної проблеми - "людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина - це щось відмінне від зовнішнього світу, який її оточує, і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Насамперед, в тому, шо їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення, насамперед, до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" виступає як питання про відношення мислення до буття, свідомості до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним і що вторинним, похідним? Чи може людина пізнати світ? (див. § 3).

Проте цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпується, а альтернативна (антиномія) "матеріалізм - ідеалізм" не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписується. В загально-світоглядному й смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологічна проблема - проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи) і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморалізм, у найзагальнішому виразі - добро і зло - необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму і толерантності не спрацьовує.