Філософія - Щерба С.П. - 2. Філософія Давньої Греції

а) Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії

Грецька антична філософія сформувалася в VII - VI ст. до н. е. Характером і спрямованістю змісту, методом і стилем філософствування вона якісно відрізняється від давньосхідних вчень і є, власне, першою в історії спробою раціонального осмислення дійсності.

У розвитку античної філософії умовно виділяють чотири основні етапи: до сократівський (VII - IV ст. до н.е.), класичний (з середини V - IV ст. до н.е.), елліністичний (кінець IV - II ст. до н.е.) і так званий римський період (І ст. до н.е. - V - VI ст. н.е.).

Першою філософською школою Давньої Греції була Мілетська школа. її представники вперше свідомо поставили питання про першооснови сущого, про сутність світу. Ця школа тяжіла до матеріалізму, оскільки її представники інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним матеріалізмом вони виявили елементи діалектики, за допомогою яких прагнули осягнути світ у динаміці змін і розвитку.

Найбільш відомим серед них був Фалес (625 - 547 рр. до н.е.). Його різнобічні знання (в галузі астрономії, геометрії, арифметики) мали визначальний вплив на розвиток тогочасного філософського мислення. Основою всього сущого він вважав воду, однак, тлумачив її не як конкретну форму або персоніфікацію міфологічної сили, а як аморфне, плинне зосередження матерії.

Іншим видатним мілетським філософом був Анаксімандр (611 - 546 рр. до н.е.), він теж стихійно тяжів до матеріалізму й порушував питання про початок світу. Анаксімандр стверджував, що "першоосновою" й основою буття є алейрон (ареігоп), але не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше. Він учив, що частини змінюються, а ціле ж залишається незмінним. Його "алейрон" характеризується як щось безмежне, не визначене ніякою іншою необмеженою природністю, з якої виникають усі небесні зводи і світи.

Третім видатним мілетським філософом був Анакс Імен 585 - (524 рр. до н.е.). Він зміцнив і завершив тенденцію наївного давньогрецького матеріалізму в пошуках природних причин. Першоосновою світу вважав необмежене, нескінченне, безформне - повітря. На думку Анаксімена, розрідження повітря призводить до виникнення вогню, а згущення - до виникнення вітру - хмар - води - землі - каменів. При цьому "згущення й розрідження" розуміються як основні, взаємно протилежні процеси, що є складовими в утворенні різних станів матерії. Таке пояснення розвитку і виникнення світу поширюється Анаксіменом і на богів.

Він уперше вводить поняття взаємного відношення праматерії і руху. Повітря як праматерія, відповідно до його поглядів, "постійно коливається, тому, якби воно не рухалося, то й не змінювалося б настільки, наскільки змінюється".

Дещо пізніше існувала ще одна сильна філософська школа, яку пов'язували з ім'ям Геракліта з Ефеса (540 - 480 рр. до н. е.).

До сьогодні збереглося близько 130 фрагментів із його праці "Про природу".

Такі явища, як вітер, блискавки, грім, тощо, Геракліт пояснював природним шляхом. Основою всього сущого він вважав вогонь, який, з одного боку, подібний до праматерії, є першоосновою світу ("архе"), і основним елементом ("стойхейрон"). З іншого ж, - найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступальності, постійних змін. На його думку, світ "виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом всього віку; здійснюється це відповідно до долі".

Геракліт інтуїтивно розумів розвиток як єдність і боротьбу протилежностей. Він тлумачив абсолют як діалектичний процес, який трактується ним як єдність протилежностей у самому собі.

Арістотель вважав зіткнення і єдність протилежностей типовими для поглядів Геракліта. Головним у вченні Геракліта є принцип "усе тече, все змінюється". Він одним із перших звертає увагу на характер людської свідомості. Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність.

Філософія Емпедокла (близько 484 - 424 рр. до н.е.) є близькою до стихійного матеріалізму. На його погляди справили відчутний вплив елеати та іонійські філософи. Найважливіші його думки викладені у працях "Очищення" та "Про природу". Замість однієї праматерії він висував чотири вихідних принципи (корені всякого буття), з якими пов'язані імена чотирьох богів: Зевс - вогонь, Гера - повітря, Гадес - земля, Нестида - вода. Корені всякого буття пасивні. Тому він вводить дві рушійні сили - любов і ворожнечу, що шляхом змішування основних зазначених стихій сприяють виникненню всього розмаїття навколишнього світу. Рух, викликаний любов'ю і ворожнечею, не слід ототожнювати з притягуванням та відштовхуванням. Любов розділяє однорідне і з'єднує різнорідне: "з багато чого робить одне". Ворожнеча ж розділяє різнорідне і з'єднує однорідне: "з одного робить багато чого". При цьому, на думку Емпедокла, світ не створюваний і не знищуваний. Основні сили не можуть ні виникати, ні знищуватися, вони тільки з'єднуються і роз'єднуються, утворюючи стихії. Любов і ворожнеча і є основними причинами всіх змін, що відбуваються в світі.

Емпедокл відстоював тезу про те, що порожнечі самої по собі не існує. Усі речі змінюються місцями. Ці погляди проектувалися і на розуміння розвитку космосу.

Анаксагор (500 - 428 рр. до н.е.) вважав основою речей нескінченну безліч якісно різних матеріальних частинок, які називав "насінням речей". Матерія, за Анаксагором, вічна, не створювана й не знищувана, але якісно диференційована. Вирішення проблеми єдності й різноманіття сущого здійснюється через якісну визначеність насіння речей. З цих само позицій він намагався вирішити проблему виникнення й загибелі. Згідно з Анаксагором одні речі можуть переходити в інші, з'єднуватися й роз'єднуватися, проявляючись перед нами як виникнення або як загибель чи занепад.

У теорії пізнання вважав основою в одержанні знань чуттєвий ступінь. Розум тісно пов'язаний з чуттями й тільки при їх посередництві можна одержати необхідне знання про навколишній світ. Визнаючи за чуттєвим пізнанням провідну роль, він все ж не абсолютизував його а підкреслював необхідність його корекції.

Елейська школа складалася під впливом ідей Ксенофана з Колофона (565 - 470 рр. до н.е.). Він визнавав матеріальність світу, хоча й вважав його незмінним. Прагнув до натуралістичного пояснення природних явищ.

Ксенофан вважав світ Богом у всій його цілісності. Розумів Бога як суще, відмінне від людей. Бог, на його думку, стає поняттям, що символізувало необмеженість і нескінченність матеріального світу. Універсальне буття він розумів як вічне, безіменне і нерухоме. Поряд з абстрактною єдністю світу допускав і прояв його різноманітності.

Парменід з Елеї (біля 540 - 470 рр. до н.е.) був засновником: елейської школи. Основними для Парменіда були проблеми буття та сущого. Для нього поряд із сущим несуще є ніщо. Суще єдине і у світі немає нічого іншого. Парменід заперечує "створення" сущого, оскільки суще не лише вічне у своєму існуванні, але й незмінне. В бутті світу Парменід повністю виключав рух.

Зенон Блейський (близько 460 р. до н.е.) у своїх онтологічних поглядах відстоював позиції єдності, цілісності й незмінності сущого. Суще, за Зеноном, має матеріальний характер.

Мелісс Самоський (близько 440 р. до н.е.) як представник елейської школи також стверджував, що світ "не був створеним" і не має кінця. Буття є не тільки єдиним і необмеженим у просторі й часі, але й незмінним.

Як видно, філософія елеатів виявила ряд проблем, які істотно вплинули на подальший розвиток філософії.

Ще одним відомим філософом того періоду був Левкіпп (близько 500 - 440 рр. до н.е.). Він написав книги "Великий діакосмос" і "Про розум".

Левкіпп визнавав незліченні, постійно рухомі елементи - атоми, які мають безліч форм. Він бачив у речах постійні виникнення й зміни. Вважав, що суще не більше ніж несуще є рівнозначною причиною виникнення речей. Левкіпп учив, що атоми є суще, яке рухається у порожнечі; порожнечу називав несущим, стверджуючи, що вона є не меншим, ніж суще. Таким чином, основний принцип атомістичної філософії: "Єдине, що існує - атоми і порожнеча".

Атоми характеризуються формою, порядком і розташуванням. Вони є причиною речей, що виникають і зникають завдяки їх з'єднанню й роз'єднанню. Завдяки існуванню порожнечі, несущого вирішується проблема руху, стає можливим рух атомів.

Демокріт (близько 460 - 370 рр. до н.е.) учень Левкшпа й Анаксагора. Цілком поділяв положення вчення Левкіппа про атоми й порожнечу, додаючи до характеристик атомів ще й їхню величину та вагу. Проте він не вважав вагу істотною властивістю атомів. На його думку величина не впливає на якісну характеристику атомів. Вони самі по собі незмінні. Атоми, за Демокрітом, нескінченні, коли мова йде про їхнє число. Нескінченні вони й щодо розмаїття форм. Як бачимо, в дусі того часу, тут виражена думка про нескінченність матеріального світу, а сама концепція атомізму містить у собі положення про незнищуваність і нестворюваність матерії. Інакше він вирішує питання про відношення матерії та руху. Гарантією руху, на його думку, є існування порожнечі. Тому рух притаманний атомам у природному стані і є основним способом їхнього існування.

Мислитель вважав, що атоми за своєю суттю нерухомі, рухаються лише під впливом ударів. Тобто рух передається шляхом зіткнення і тому є основним джерелом розвитку, оскільки в результаті всякого зіткнення атоми з'єднуються й виникає усе, що ми бачимо. У такий спосіб Демокріт переборює проблему дуалізму матерії і руху. Щоправда, варто зазначити, що в Демокріта йдеться лише про механічний рух як єдино можливу форму. Він є прихильником жорсткої необхідності На його думку, розвиток Всесвіту і весь порядок у світі визначені механічним, фаталістичним рухом атомів. Тому в його системі немає місця для об'єктивного існування "випадковості". Сама "випадковість" пояснюється ним як незнання причин певного визначеного явища.

Демокріт пояснював і виникнення богів: древні люди, спостерігаючи неземні явища (грім, блискавки, затемнення місяця), боялись і навіть думали, що боги - є причиною цих явищ.

У гносеології Демокріт відкидає негативне ставлення до чуттєвого пізнання. Таким чином, він думав, що істинно лише те, що нам являється. Тому він відводив чуттєвому пізнанню основну роль, вбачаючи в ньому першу передумову всякого пізнання, про що засвідчує концепція образів - ейдосів. Проте все це не заважало Демокріту розкрити значення й функції раціонального пізнання. Тому він розумів процес пізнання як двоступінчатий. Чуттєве - є нижчим ступенем пізнання і знайомить нас з навколишнім світом явищ. Підійти ж до пізнання "істинної сутності" (пізнання атомів), відкриття причинних зв'язків, на його думку, можливе лише за допомогою раціонального пізнання.

Демокріт прагнув "природним" шляхом пояснити й виникнення суспільства. Він вважав, що основним стимулом виникнення й розвитку суспільства була необхідність задоволення людських потреб. Саме суспільство - це сукупність індивідів. Проте суспільство і закони не є інструментами розвитку індивідуальності, а швидше обмежувальними засобами, що запобігають виникненню ворожнечі. Він не засуджує нагромадження багатств, проте засуджує придбання їх ганебним шляхом.

Етика Демокріта тісно пов'язана з його соціальними й політичними поглядами. Він намагався сформувати деякі "універсальні" моральні правила. Центральним у його етиці є "досягнення доброї думки". Шлях до неї - через життєву врівноваженість і помірність. Головним засобом досягнення чесноти він вважав переконання, виховання в дусі моральності.

Епікур (близько 342 - 270 рр. до н.е.) - представник атомістичного матеріалізму. Вважав філософію засобом досягнення щасливого життя. Рекомендував не відкладати заняття філософією в юності і не втомлюватися від неї у старості.

Прихильник поглядів Левкіппа, Демокріта. Визнавав об'єктивний характер існування природи, "буття речей поза свідомістю людини, незалежно від неї". Вірив, що "...ніщо не виникає із небуття". Вважав, шо окрім Всесвіту, немає нічого, що могло би втрутитися в нього і призвести до відповідних змін.

Вчення про атоми та їх рух складає ядро філософії Епікура. Мислитель вважав, що світ складається із атомів та порожнечі, і що, завдяки наявності буття і порожнечі, стає можливим рух. Характеризуючи атоми багато в чому погоджувався з Демокрітом, але, водночас, відмічав і деякі їх особливості, а саме: атоми не можуть перевищувати певної величини, число їх форм обмежене, атоми мають вагу тощо.

Згідно з Епіку ром атомам притаманний лише природній рух зверху до низу і рухаються вони з однаковою швидкістю. Зіткнення атомів відбувається внаслідок відхилення від прямої лінії, що призводить до виникнення вихрового руху. Мислитель визнає вічний і безперервний рух атомів. При цьому він вважає, що атоми змінюють напрям руху довільно, "згідно з волею випадку". Водночас, Епікур прагнув знайти внутрішні чинники (джерела) життя атомів, хотів пояснити зміни напрямку руху атомів, причинами, які знаходяться всередині самих атомів. Надання атомам "свободи волі" не лише посилювало матеріалістичну тенденцію його філософії, а й послаблювало її, відкриваючи "двері" волюнтаризму.

Епікур досить різко, негативно висловлювався стосовно релігії. В своїх працях (близько 300 праць) висловлював відкриту форму атеїзму. Відкидав вплив Богів на світ. Вони живуть у між світовому просторі (intermundia), знаходяться у блаженному спокої і не втручаються у розвиток природи, не проявляють турботу ні про людей, ні про світ загалом. Людина (люди) сама влаштовує своє життя відповідності до бажання жити щасливіше, краще, досконаліше.

б) Ідеалістичне тлумачення буття

Воно було здійснено Піфагорійською школою. Серед видатних філософів першого періоду слід виділити творчість Піфагора (584 - 500 рр. до н.е.).

З-поміж його праць варто назвати "Про виховання", "Про справи громадян" і "Про природу". Любов до математики, інтерес до чисел відбилися на його філософських поглядах. Це призвело до абсолютизації і містики чисел, котрі були проголошені самостійно існуючими об'єктами, піднятими на рівень реальних речей. Наприклад, одиниця означала початок усього, безперервність, позитивність, загальну сутність, а двійка - протилежність, розходження, особливе і таке інше. Піфагор вважав основними перші чотири числа арифметичного ряду, яким відповідають: крапка, пряма, квадрат (плоска фігура) і куб (просторова фігура). Сума цих чисел дає "десять", число яке піфагорійці вважали ідеальним і надавали йому майже божественну сутність. Десять, згідно піфагорійському вченню, - це число, на яке перевтілюються всі речі і явища світу з його протилежностями.

Релігію і мораль Піфагор вважав основними атрибутами упорядкування суспільства. Його вчення про безсмертя душі (і її перевтілення) ґрунтується на принципах повної підпорядкованості людини Богам: "Безсмертних - спочатку богів, як велить нам закон, почитай... їх шануючи, також віддавай повагу богорівним померлим".

Мораль у Піфагора була обґрунтуванням "соціальної гармонії", що спирається на абсолютне підпорядкування демосу аристократії.

Таким чином, піфагорійство є першою ланкою об'єктивно-ідеалістичного напряму в античній Греції. Його положення знайшли своє відображення в творчості інших філософів.

в) Проблеми людини, суспільства, держави

Вони знайшли своє відображення в поглядах Сократа (469 - 399 рр. до н.е.). Він вважав своїм покликанням "виховання людини", зміст якого виражав у дискусії та бесіді.

Головним завданням філософії вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Пізнання природи, натурфілософію вважав справою непотрібною і безбожною. Сократ - ворог вивчення природи, оскільки світ є творіння великого і всемогутнього "божества".

На його думку, природа - це щось не варте уваги філософа, важливішим є дух, свідомість. Постійні сумніви слугували Сократові передумовою для звернення до власного Я, до суб'єктивного духу, від якого подальший шлях вів до об'єктивного духу - божественного розуму. Ідеалістична етика Сократа переростала в теологію. Боги піклуються про те, щоб земля давала їжу для людини. Для цього існує відповідна пора року; більше того, рух Сонця відбувається на такій відстані від землі, аби люди не страждали від зайвого тепла чи надмірного холоду і таке ін.

Пошуку "загального" сприяв філософський метод. "Маєвтика" - мистецтво виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки - стала джерелом "Сократівської діалектики".

Істина і моральність для Сократа - спів мірні. Він визнавав людину і розумною, і моральною, якщо вона розуміє з чого складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи з чого складається морально-потворне, уникає його.

Сократ дав класифікацію державних форм правління. Серед монархії, тиранії, аристократії, плутократії і демократії виділяє і схвально ставиться до аристократії, називаючи її правильною і моральною.

Платон (427 - 347 рр. до н.е.) - представник афінської аристократії, учень Сократа, заснував власну філософську школу - знамениту Академію. Діоген Лаертський вважав, що вчення Платона є синтезом вчень Геракліта, Піфагора і Сократа.

Філософія Платона - об'єктивний ідеалізм. Матеріальний світ є лише "тінню" і походить від світу ідей, тобто є вторинним. Усі явища й предмети матеріального світу минущі, виникають і гинуть, змінюються, і тому не можуть бути справді сущими. Ідеї - є незмінними, нерухомими й вічними. Платон називає їх справжнім, дійсним буттям і зводить до рангу єдиного предмета дійсного, широкого пізнання, відокремлює щире буття від небуття.

За Платоном душа - безтілесна, безсмертна. Вона не виникає одночасно з тілом, а існує вічно. Тіло підпорядковується душі.

Держава, на думку Платона, виникає тому, що людина як індивід не може забезпечити задоволення своїх головних потреб.

Вчення про суспільство і державу сформульовано ним головним чином у діалогах "Держава" і "Закони". У працях "Держава", "Політика" та "Закони" випрацював вчення про суспільство та модель "ідеальної" держави.

Головною причиною псування суспільства, а водночас, і державного ладу, є "панування корисливих інтересів", що зумовлюють вчинки та поведінку людей. Відповідно, Платон поділяє всі існуючі держави на: тімократію, олігархію, демократію, аристократію, в порядку наростання "корисливих інтересів" у їхньому ладі, дає їх детальний аналіз.

В історії суспільного й культурного розвитку він виділяє три основні стадії: "династія", "аристократія", і такий стан держави і суспільства, що може бути названий "ідеальним".

Зрозуміло, що Платон, по суті, визначав державу як особливу форму поселення людей, котра виникає з необхідності взаємодопомоги, задоволення потреб у їжі і житлі, захисту населення і його території, підтримки порядку всередині поселення. Держава і суспільство поки ще не розрізняються.

Платон беззастережно визнає пріоритет суспільних, загальних інтересів над інтересами особистими.

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) належить до когорти філософів, значення яких в європейській культурі воістину величезне. Учень платонівської Академії, вчитель Олександра Македонського, творець нової школи - Шкали-Ліцею.

Арістотель дослідив і описав 158 так званих Подітій, давньогрецьких полісів (міст-держав). На основі Подітій ним була підготовлена праця "Політика", в якій систематизовано матеріал про державу і форми державного устрою.

Арістотель вже відмічав різницю між суспільством та державою. На його думку, існують різні форми об'єднання людей: родина, поселення, держава. Основою держави є особливий тип соціальних відносин - відносини панування й підпорядкування, що визначаються Арістотелем як політичні. На думку Арістотеля, існувало три "правильних" форми правління (монархія, аристократія, демократія), недолік яких вбачав у тенденції вироджуватися в "неправильні" форми, де панують соціальні вади і зловживання. Монархія, наприклад, може виродитися в тиранію, аристократія - в олігархію, демократія - в охлократію, владу юрби, неосвіченої і темної. Він висував ідею "змішаної держави", що гармонійно поєднує гідність, багатство і розум демократії, аристократії та монархії, яку назвав - "Політеєю".

Цікавими є думки Арістотеля стосовно класифікації наук, котрі він поділяє на теоретичні, де знання добувається заради самого знання, практичні, які забезпечують керівні ідеї для поведінки людини; творчі, в яких пізнання здійснюється задля користі людини чи чогось прекрасного. Логіка, на думку мислителя, - це своєрідний інструмент пізнання, який є немовби вступом до філософії. В свою чергу, теоретичні науки він поділяє на "першу філософію", математику й фізику. Всі науки займаються дослідженням буття, мають справу з тим чи іншим спеціальним буттям, і, відводячи собі яку-небудь окрему галузь, вони займаються нею. У вирішенні цієї проблеми Арістотелем виявилися й недоліки, а саме: непослідовність, суперечливість, протиставлення "першої філософії" як науки про сутності іншим наукам, відсутність предметних зв'язків, недіалектичність та суб'єктивізм критерію "цінності" об'єкта пізнання.

Загальним завданням наукового дослідження, за Арістотелем, є досягнення об'єктивної істини, знання самих речей, самої природи. Ніякі суб'єктивні цілі, інтереси не повинні спотворювати цієї "правди речей". Все, що існує, вважав мислитель, існує лише як одиничне, індивідуальне й сприймається чуттями людини. Наука ж не обмежується вивченням одиничних ознак, властивостей буття. Світ, вчить Арістотель, слід розглядати в його єдності й необхідності. Інакше, замість "єдності буття", буде невизначена "незв'язана купа", "сира маса".

Для Арістотеля основні види буття є предметом вивчення, а звідси й - найбільш загальні логічні поняття, що виражають ці роди буття. Він вважав, що всі категорії буття вичерпуються десятьма видами й справедливо зазначав, що змістовність і життєвість філософські поняття черпають із розмаїття об'єктивного світу.

В центрі вчення Арістотеля лежить категорія сутності, яку він визначав як основу, котрій належать усі інші властивості. "Сутність є першою з усіх точок зору - і за поняттям, і за пізнанням, і за часом". Всі інші категорії, на думку мислителя, лише фіксують певні сторони сутності, розкривають лише "стан сутності" чи "проміжні ступені" до неї, коли мова йде про виникнення чи розвиток речі, або "знищення і відсутність її" чи "заперечення якихось властивостей або її самої". Ф.Енгельс відмічав, що вчення Арістотеля про категорії діалектичне, кожна категорія передбачає зв'язок з іншими, черпає свій зміст і своє значення із об'єктивного, вічно рухомого буття.

У вченні про матерію і форму проявилися не лише сильні, а й слабкі сторони філософа. Арістотель визнавав матерію вічною і незнищуваною. Для нього матерія - це "перший субстрат", те із чого виникають всі інші речі. Матерія це не щось конкретне, індивідуальне, - вона тільки субстрат. Без матерії немає буття, але й сама матерія не існує окремо, самостійно. До набуття певної форми вона знаходиться в стані небуття, заперечення, так званої "неявності". Форма надає матерії статус буття, вона єдино-активна сила, вона визначає, обумовлює рух матерії. Більше того, Арістотель вважав, що форма (логічно, а не в часі) передує усякій матерії. Але лише з'єднання матерії і форми дає певний результат. Рух, за Арістотелем, і є процесом перетворення потенційного в актуальне, виявлення активності форми в момент з'єднання з матерією. Таким чином, рух не зводиться ні до чистої форми, ні до чистої матерії, він є не тільки потенційне, не тільки актуальне, - він (рух) є переходом одного в інше. Арістотель мислить прагматично: ні сама по собі мідь, ні скульптура з якої вона вилита не є рухом, а лише процес перетворення міді у скульптуру, процес реалізації міді повинен (і може) бути названий рухом.

Досягнутий результат, мета руху, завершення руху чи якогось іншого процесу Арістотель називає ентелехією. Таким чином, мислитель робить спробу встановити зв'язок руху з тим результатом, до якого рух призвів, зв'язок енергії з її дією. Водночас, поняття ентелехії вносить у рух телеологічний момент, завдяки ентелехії буття спрямовується на досягнення цілі.

Вчення про матерію, форму, енергію і ентелехію лежить в основі арістотелірського вчення про причинність. Мислитель розрізняє чотири вили причин: матеріальну, формальну, діючу й цільову. Значний інтерес являє його вчення про форми руху матерії. Мислитель здійснив спробу вивчити і класифікувати існуючі в природі види руху. Він був переконаний, що їх існує обмежена кількість, ув'язуючи їх з проблемою категорій, а саме: виникнення, знищення, зростання, зменшення, зміна в просторі або якісні зміни. Досліджуючи рух тіл, Арістотель вивчав спокій. Поняття спокою допускає наявність у природі "деяких вічних і нерухомих речей... ". Як не дивно, але діалектика форм руху тіл і спокою призводить його до визнання необхідності "першопоштовху", що найповніше розкрито у вченні про "першодвигун", "вічний двигун" (perpetum mobile). Водночас, це вчення є ніби завершенням телеологічних ідей (пошуків) Арістотеля. "Вічний двигун" є нерухомим джерелом всякого руху. Він не потребує, для своєї діяльності, існування інших тіл, він сам є енергія, чиста діяльність, він рухає світом як "предмет кохання". Разом з тим, будучи енергією, "першодвигун" не володіє матерією, в ньому немає нічого примітивного, він є чиста форма, форма із форм, ціль (мета), Бог. Арістотелівський Бог - це розум, думка, яка "мислить саму себе".

Як особливу "першу ентелехію" реального буття розглядає Арістотель діяльність душі, свідомості. Він визнавав, що душі "не буває без матерії", "що душа не може існувати без тіла". Вона те, що належить тілу і перебуває у "певному визначеному тілі". Таким чином, Арістотель, по суті, відкидає безсмертя "індивідуальної душі". А з іншого боку, пояснює життя активністю душі. "Душа є первинне (закінчене) здійснення природного органічного тіла". Душа - початок і кінець живих істот, і в момент, коли душа зникає, "тіло розсіюється і згниває". Душа визначається як форма і ентелехія тіла. Він розрізняв рослинну і тваринну душу та "розумну душу", де останню визначає як таку, що пізнає і мислить. "Розумна душа" існує незалежно від тіла, розуму, вважає Арістотель, "ліпше не бути пов'язаним із тілом", тоді як рослинна і тваринна душі нерозривно пов'язані з тілом.

Пізнання Арістотель розглядає як процес руху від тіла до мислення. В цьому процесі виділяє: зовнішнє подразнення, відчуття, сприйняття, мислення, які кваліфікує як ступені. Вважає, що жодний подальший ступінь неможливий без попереднього, навіть "мислення не може існувати без тіла".

Об'єктивний світ, реальне буття є об'єктом пізнання. Мислитель вважає, що природа, буття є первинними і визначають наше знання про них, яке є вторинним, залежним. Розпочинається пізнання з відчуттів і сприйняттів. Поряд з ними, виділяє: уявлення, досвід, мистецтво й науки. При частому повторенні вражень уявлення помножуються і виникає досвід, який є джерелом для виникнення мистецтв, а розвиток мистецтв може призвести до виникнення науки. Завдання пізнання полягає у сходженні від простого чуттєвого сприйняття до вершин абстракції. Він розумів, що загальне не існує поза окремим, а в чуттєвому знанні потенційно закладені основи для виникнення понять. Поняття, абстракції - є конструкції наукового знання, до якого повинна прагнути людина, як найбільш достовірного, логічно послідовного й доказового.

Мислення, як ступінь пізнання, стає в Арістотеля предметом спеціального вивчення, що в кінцевому рахунку виявилося у логіці. Завданням логіки, вважає Арістотель, є прослідковування відношення між поняттями, котрі відповідали відношенням між предметами, співпадання форм абстрактного мислення із основними формами буття. Іншими словами, в мислителя досить часто відбувається змішування об'єктивної та суб'єктивної логіки, і таким чином, що "скрізь видно об'єктивну".

Логіка Арістотеля - це природно-історичне описування форм мислення, які уже практично склалися. Водночас, він очистив форми мислення від несуттєвого, другорядного й зафіксував основні форми мислення та методи дослідження. Намагаючись віднайти принципи наукового мислення, що прагне до точного, адекватного відображення об'єктивного буття в поняттях, він вважав, що всі поняття є результатом діяльності душі, але частина з них існує у вигляді вищих принципів і не потребує доказовості. Поняття існує в душі як можливість, а для своєї реалізації потребує взаємодії "душі", що пізнає, з зовнішнім світом. Без впливу предметного світу, на думку Арістотеля, неможливо утворення понять. Мислитель визнає, що порядок речей у природі - верховний закон для поєднання понять в судження. Він вбачав, що істинність і хибність суджень визначається суб'єктивістським впливом на процес поєднання понять, що суперечить реаліям буття. В цьому сенсі Арістотель зазначав, що для наукового мислення недостатньо одних здібностей поєднання понять. їх необхідно вміти поєднувати, жорстко притримуючись логіки поєднання самих речей. Звідси істина має місце тоді, коли судження (думка) адекватно відображає буття.

Величезною заслугою Арістотеля також є розробка вчення про силогізми (фігури умовисновків).

Отже, Давньогрецька філософія відіграла важливу роль в культурному розвитку людства. Ці прогресивні ідеї спричиняли позитивний вплив на розвиток науки і філософії протягом тисячоліть, оскільки проблеми поставлені древніми греками хвилювали й хвилюють не одне покоління філософів і науковців.