Філософія - Щерба С.П. - 3. Давньоримська філософія

Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька - еклектизмом. її початок датується кінцем II - І ст. до н.е. Вона є вторинною стосовно грецької ("Рим був завойованим Грецією духовно"). Звідси, власне, й роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна суперечливість: складна внутрішня драма, прив'язаність до наслідування, тлумачення й коментування.

Це особливо є характерним для творчості Цицерона (106 - 43 рр. до н.е.), котрий в своїх історичних та соціально-політичних працях висловили ряд думок та ідей соціально-філософського змісту. Найбільш продуктивною була думка щодо походження держави, форм її правління та їх переродження. Досить цінною була й думка про необхідність поділу влад "через їх змішування". На його думку, успіх Риму полягав у поєднанні трьох влад: влади консулів (імператорська), влади сенаторів (аристократів) та влади демосу (народу). Визнавалося за необхідне "залишити трохи влади народові", - тільки за такої умови в суспільстві й державі можуть панувати мир і спокій.

Найвидатнішим філософом давньоримської доби був Лукрецій Кар (приблизно 99 - 55 рр. до н.е.), представник матеріалізму, атомістичного пантеїзму. К Маркс високо цінував філософію мислителя, а його працю "Про природу речей" назвав найвеличнішим документом матеріалістичної філософії всіх часів і народів.

Своє завдання Лукрецій вбачав у тому, аби дух людини звільнити від пут (тенет) марновірства. Він був переконаний у тому, що для того щоб прогнати із людських душ страх, достатньо показати природу лише такою, якою вона є, і вона "своїм виглядом, внутрішнім ладом прожене страх".

У ставленні до релігії Лукрецій постає як її головний ворог. Він свідомо відкидає релігію, вважає її причиною багатьох бід, що породжує страх, забобони, підлість. Кваліфікує її як "мерзотність". Заперечує те, що без релігії люди будуть аморальними, стануть на шлях злочинів тощо. Він був переконаний у тому, що "релігія породжувала багато злочинних дій", штовхала на цей шлях людину.

Лукрецій прагнув сформувати світогляд, котрий виходив би із самої природи, її законів. Він вважав, що все відбувається згідно із законами, "без допомоги зверху", і нічого не твориться з божої волі. Заперечував, що світ створений богами для людей. Визнавав, що він недосконалий, і природа існує сама по собі. Людина - частина світу, а не його господар і мета. І тому сама теж підпорядкована законам природи.

Мислитель визнавав безконечність Всесвіту, вважаючи, що ним (величезним і різноманітним) боги управляти не можуть. їм це не під силу, та й до того ж у них надто багато своїх справ і турбот. Заперечуючи релігію, Лукрецій все ж визнавав існування богів. На його думку, вони безсмертні, хоч і пасивні, а тому й не втручаються у справи людей і світу, всім володіють, ні в чому потреби не мають, благо чинність і гнів їм не відомі.

Безтурботним богам Лукрецій протиставляє Людину, звичайних людей, котрі шукають життєвий шлях і досить тяжко помиляються. Вони вічно перебувають у турботах, працюють вдень і вночі, щоб досягнути величі й бути власниками світу. Головна цінність людини - це розум. В ньому цілісна сила людини. Тільки розум у змозі розігнати марновірство і страх перед смертю. Людині потрібен здоровий глузд, розум, щоб пізнавати природу. Надаючи великого значення чуттям, він бачить їх обмеженість у процесі пізнання. Неповноту чуттєвого сприйняття може компенсувати лише думка. Всесвіт не може бути даний цілком у чуттєвому сприйнятті. Його безконечність може бути осягнута лише думкою (розумом).

Лукрецій критично аналізує філософську традицію Геракліта, з повагою ставиться до Емпедокла, обходить мовчанням софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, стоїків, скептиків. Він картає Анаксагора за термінологічну перенавантаженість, і надто хвалить Епікура - як наймудрішого, того хто знає істину й викликає "божественну радість".

Головна істина "із нічого не твориться нічого" лежить в основі світогляду Лукреція. Тобто у світобудові проявляється закон збереження буття. Він визнає вічність і нестворюваність матерії, її незнищуваність. Вважає, що коли б не було матерії, то кожна річ чи світ цілком і повністю загинули б. На його думку, навіть "смерть матерію не вбиває".

Вирішуючи проблему будови матерії, Лукрецій утверджує думку про безконечність світобудови. Він називає першопочатком "родові тіла", "сім'я речей", "початкові тіла", "першородове начало", "первинне начало". Вони неподільні, тому їх можна кваліфікувати як атоми. Водночас, вони вічні і незмінні, елементарні й тверді. Поряд з атомами є порожнеча, яка дає змогу їм рухатися, а її примішування до твердих атомів породжує м'ягке (речі, предмети тощо). Всі атоми відрізняються один від одного своїм рухом, вагою, ударами, поєднаннями, положенням, проміжками між собою. їх різні поєднання утворюють речі. Вказує на те, що час не існує "поза рухом тіл і спокоєм". Тіла рухаються тому, що джерелом їх руху є атоми, котрі "перебувають у вічному русі". Причина руху пояснюється безконечністю простору. Рухаються атоми (тіла) під впливом ваги, але швидкість їх однакова, незалежно від ваги тіла. У своєму русі атоми можуть відхилятися від траєкторії.

Лукрецій спростовує думку про переселення душ, прагне розглянути будову душі, досліджує співвідношення душі, духу і розуму тощо. Відкидає страх смерті, оскільки остання є природним явищем.

Сенека Луцій Аней (4 р. до н.е. - 65 р. н.е.) був широко ерудованим філософом. У філософських вченнях попередників його цікавила їх практична (моральна) сторона, менше - їх уявлення про думки, й ще менше - про світ. У філософії Сенека розрізняє споглядальну й прикладну частини, оскільки філософія "і споглядає, і діє". Вся філософія Сенеки - прикладна наука, оскільки, на його думку, знання заважають мудрості, тому й слід обмежувати себе в знанні. Для мудрості необхідно мати багато вільного простору в голові, а знання забиває голову дурницями. Ніяка наука, окрім філософії, не досліджує добро і зло. Водорозділ між мудрістю й знанням полягає в тому, шо знання роблять людину розумнішою, але не кращою. "Бути розумнішим, - вважав він, не означає - бути кращим". Тому мудрість є засобом не для того щоб потрапити в рай, а щоб уціліти в цьому світі.

Мислитель вважав, що соромно вчитися із підручників... "Добудь, що-небудь із себе", оскільки "одна справа пам'ятати, а інша справа знати". Істина відкрита для всіх, але ніхто нею не оволодів. Пам'ятати, для Сенеки, - це зберігати в пам'яті те, що тобі доручили, а знати - означає робити і діяти по-своєму, не звертаючи уваги на взірець, і не озираючись на вчителя. Філософія, на його думку, формує характер і здатність протистояти всім ударам долі, "виховує і загартовує душу, підкоряє життя порядку, управляє вчинками і вказує, що слід робити...".

Роздуми Сенеки про знання (науки) і мудрість є досить актуальними. Він поділяв філософію на етику, логіку, фізику, розрізняючи в якості її предметного змісту мораль, розум і природу. Природа (матерія) інертна, нерухома. Вона до всього готова, але залишається інертною до тих пір, доки її не приведе у рух розум. "Розум повертає (крутить) матерію як хоче, надає їй форму і ліпить усякі предмети". Однак перше (матерія) і друге (розум) є тілесними. У Сенеки - все тілесне: і боги, і душі, і водночас - все одушевлене, розумне й божественне.

Сенека пантеїст, коли стверджує, що "не може бути природи без Бога і Бога без природи". Бог тлумачиться ним як внутрішня сила, що цілеспрямовує всі процеси природи, "світовий розум" як гармонія і краса природи. Хочеш, назви його долею і не помилишся. Він причина всіх причин, він - провидіння. Хочеш назви Бога природою, і це не буде помилкою.

Водночас, він стверджує, що Бог управляє світом (Всесвітом). Негативно ставиться до тих, хто закликає шанувати богів, здійснюючи їм жертвоприношення. Боги, на думку Сенеки, добродіяльні, творять добро за своєю природою. Звідси - істинна релігія - культ добродійництва. "Бог не якісно, а кількісно добродійніший ніж людина, оскільки він вільний, а тому довше добродійний". Сенека у вченні про тілесність душі тлумачить ЇЇ як щось "тонкіше ніж вогонь". Він вважав, що головним прагненням розумної душі є швидше звільнення від тіла. Мислитель постійно говорить про боротьбу тіла і душі, про безсмертя останньої. Є в нього й думки про, можливість "переселення" душ до богів, що буцімто життя - неважлива справа, наводиться аргументація на користь смерті. "Життя як п'єса, і не важливо, довга вона чи ні, а важливо те, чи хороше вона зіграна". Він визнає можливість добровільного припинення життя, якщо тіло не годиться для служби.

Рабство як соціальне явище не засуджується Сенекою. Він вважав, що рабом стає той, у кого немає мужності вмерти. Розрізняє рабство добровільне й недобровільне. Засуджує добровільне рабство: похіть, жадібність, боягузтво, честолюбство тощо. Стосовно соціального рабства він стверджував, що рабовласникові належить лише тіло раба, а не його душа. Проповідує терпиме ставлення до рабів, гуманність, заявляючи, що й раби теж люди, і вони вимагають доброго ставлення до себе. Він висловлював думку, що всі люди, за своєю суттю, рівні, тому й вказував на випадковість рабства. Апелював до взаємозамінності раба й рабовласника, оскільки раб міг народитися рабовласником, і навпаки.

В етиці Сенека проповідував песимізм, закликав героїчно і стійко долати всі труднощі життя, оскільки в ньому нічого не можна змінити. Людина пасивна, а доля активна. Слід спрямовувати свої бажання, а не бути у них у рабстві. Краще залишити все так як є, перетерпіти те, чого не можеш змінити, і "не скиглячи" слідувати богу. Прослідковується у нього і очевидний фаталізм, але не абсолютна бездіяльність. Схвалюється здоровий глузд і розум, мужність і енергійний дух, витривалість і готовність до будь-якого повороту долі. По суті - це песимістично-оптимістичний фаталізм. Життя стає щасливим, коли воно узгоджується із природою, коли досягається "мир і гармонія духу", "велич поєднується з покірністю". Цьому повинна навчати філософія, мудрість. Це її головне і єдине призначення.

Епіктет (приблизно 50 - 135 рр. н.е.) послідовник стоїцизму, відкрив у Нікополісі власну філософсько-виховну школу.

Головне питання його філософії: як стати внутрішньо вільним при зовнішньому рабстві Здійснює свідому підміну соціального рабства -моральним. В його філософії прослідковується близькість, а можливо й тотожність з позицією Сенеки.

Головне теоретичне положення Епіктета полягає в тому, що існуючий порядок речей змінити неможливо, оскільки він не залежить від людей. Із усіх речей світу одні підвладні нам, інші - ні. Страх смерті, хвороби чи голоду приносить людині неспокій і неволю, а звідси - "бажай того, що від тебе залежить". Хочеш бути вільним - не бажай "того, що від інших залежить",

Епіктет порівнює життя з театром, а людей з акторами, котрі змушені грати ту чи іншу роль. Дає настанови філософу, застерігає його розповідати про правила й філософські закони невігласам. "Ніколи не розмовляй з невігласами про мудрість (філософію)". Подібно до стоїцизму, поділяв філософію на фізику, логіку й етику. Вважав, що логіка повинна слугувати фізиці й етиці. Логіка допомагає відрізнити істину від заблудження, але не може відрізнити правду від брехні. Люди, знаючи логіку, - брешуть, вивчивши її - продовжують брехати. Логіка неспроможна відучити людей від брехні. Тому для людини, суспільства важливіша не логіка, а етика.

Стосовно природи (фізики) Епіктет виходив із принципу користі. Для нього не мало значення з чого складається матерія: з атомів, гомеомерій чи землі. Для філософії, а власне і для нього, корисним є дослідження фізики (природи) у сенсі узгодження своїх бажань із ходом речей. Для того щоб отримати необхідні "знання" про богів і природу необхідні знання фізики. Він схиляється до думки, що світ, природа розумні, пронизані світовим розумом (логосом), який вносить у них порядок і закономірність.

Епіктет вважає людину розумною істотою. її сутність полягає в її розумі, котрий є частиною світового (космічного). Розум від людини він не відчужує. На його думку, відняти розум означає знищити людину. Людина не лише розумна, а й наділена свободою думки і свободою волі. Ці якості від неї невідчужувані, і ніхто їх не в змозі відняти, навіть забравши власність, сім'ю й саме тіло. Це, по суті, фаталістичний, примирливий із дійсністю світогляд.

Марк Аврелій (121 - 180 рр.) - стоїк. У творі ,До самого себе" або "Наодинці з собою" виклав свої філософські думки.

Світогляд Марка Аврелія суперечливий - поєднує усвідомлення, минувщини, тлінності й млявості життя з проповіддю бути діяльним, активним та справедливим державним правителем. У ньому проявляється гостра суперечність між філософськими роздумами про світ і самими реаліями дійсності, невідповідність одного одному, між філософською надчасовістю і практичним зануренням у цю часовість.

Він гостро відчуває плин часу, миттєвість мирського життя й смертність людини у безконечному часовому потоці. Вважає час безмірним і безмежним, і перед цією безмежністю однаково незначні і найдовше, і найкоротше життя.

Мислитель песимістично усвідомлював реальну дійсність, життя кожного. На його думку, все скороминуще, а тому марна справа залишитися у пам'яті нащадків: найдовша слава про померлого зберігається лише кілька поколінь. Вічна слава - суща метушня. У плині життя не має нічого нового ("наші нащадки не побачать нічого нового"). Як в минулому, так і в нинішньому, а тим більше в майбутньому немає якісних змін, історій досить однорідна.

Песимізм Марка Аврелія - це не відчай розчарованих людей, а причина звернення (актуалізації) до моральних цінностей. Імператор говорить, що ліпшим у житті є "справедливість, істина, мужність, здоровий глузд" тощо. Водночас, визнає існування богів, котрі здійснюють "турботу про людей". Думки про свободу людини і волю богів вирішуються компромісно. Виникає проблема узгодження свободи особи (людини) і промислу божого. "Від самої людини залежить, впасти чи не впасти в істинне зло". Але ні Марк Аврелій, ні імператор не закликають до активної боротьби зі злом, а пропонують приймати життя і смерть такими, якими вони є. Жити необхідно так, як буцімто це останній день чи остання справа. А це означає провести цю мить часу у згоді із природою, дотримуватися правди в усіх поступках. Такий шлях може допомогти відшукати лише філософія.

Л у к і а н (120 - 180 рр.). Ф.Енгельс "охрестив" його "Вольтером класичної давнини", і вважав, що він вістря своєї критики спрямував проти релігії і богів. Висміював і філософів: епікурійці "падкі до задоволень", перипатетики користолюбні й великі "сперечальники", платоніки "пихаті й честолюбиві", а стоїки - "скупі та злі". Висміював Арістотеля, зображуючи його як блазня, комедіанта, що тільки й думає про подарунки. Різко й негативно ставився до Сократа, висміював його "як плаксу". На його думку, у пеклі всім, окрім філософів-кініків, погано. Для того щоб стати таким, яким був на землі, необхідно бути грубим, різким, лаяти всіх (і царів, і простих людей). Тоді вони будуть дивитися на тебе з повагою, вважати тебе мужнім. На закінчення Лукіан говорить, що філософи люблять не лише філософію, а й ту популярність, яку вона їм дає, і до того ж жадобу прибутку.

Філон Олександрійський (25 р. до н.е. - 50 р. н.е.) прагнув з ідеалістичних позицій переосмислити іудейський монотеїзм. При цьому опирався на грецьку філософію, зокрема, платонізм і скептицизм. З цією метою застосовував метод алегорії, вводячи до своєї філософії явний і прихований термінологічний смисл. Бог Ягве, переосмислюється ним у вище духовне, абстрактне начало, в якого відсутні антропоморфні риси.

Філон тлумачить Бога, як безтілесного, єдиного, завжди рівного й подібного собі. Бог простий, у ньому відсутнє змішання. Ягве самодостатній - це чистий розум, благо і краса. Для буденної людини, 2 почуттів і розуму, він - є недоступний, оскільки його не можна виразити ні в почуттях, ні в поняттях. Людина знає лише те, що Бог (Ягве) існує. Якщо хто й пізнає Ягве, то це він сам. Будучи поза Світом, бог Ягве створює цей світ, тому є Богом-творцем. Бог - благий, він створює світ вільно й згідно плану. Трансцендентність Ягве у творінні світу вимагає відповідного посередництва. Такими є Логос та ідеї. Логос, як атрибут Бога та ідеї існує одвічно в богові. Самі ідеї не лише прообрази, але й те, що власне творить речі Світ чистого Логосу й чистих ідей є вторинним, і залежним від Бога. Вони є ніби прообразами чуттєвого світу, де ідеї - сутності речей, а Логос - вічний закон, але такий, що не обмежує самого Ягве. Бог вищий ніж Логос, тому може порушувати закони природи й здійснювати чудеса.

Логос теологічно переосмислюється як "первородний син" Бога, "учитель" людей - "пораклет". Він - слово Бога, і це слово у Бога і саме є Бог. Водночас, Філон вводить у свою філософську концепцію дещо безформне, хаотичне, пасивне й бездіяльне - невідомо: створене воно чи існує вічно - джерело світового зла (рід матерії), принципово протилежний Богові. Слід зазначити, творення Богом світу не тимчасовий акт, не те що відбулося у часі, - а від віку, створений Богом світ існує з часу існування Бога.

Бог створив безтілесні розумні душі різного ступеня чистоти. Найчистіші душі з явилися з найтоншими тілами і стали ангелами, менш чисті стали душами людей. Душі активні в чуттєвому пізнанні та в мисленні. Вони володіють деякою свободою волі, яку можуть протиставити Богові. Душа безсмертна й після смерті тіла може піднятися у вищу сферу й насолоджуватись спокоєм в оточенні ангелів. Вона (душа) може увійти в світ Логосу, а також і самого Бога. Досягнути Бога можна і в земних умовах, у момент релігійного екстазу, на вершині фанатичної віри, коли відбувається звільнення від прив'язаності до всього земного. В цьому ціль (мета) світу ~ звільнення Логосу - від низького (матеріального) початку і до повернення Лотоса до Бога. Це досягається не стільки матеріальними жертвоприношеннями, скільки досягненням особливого стану душі - стану каяття і екстатичного переживання, віри й набожності, святості й молитви.

Давньоримська філософія - цікавий, в якійсь мірі оригінальний, а водночас, складний і багатющий пласт античної культури, що органічно поєднала традицію й кращі зразки грецької духовності та випрацювала власне свій стиль прочитування грецької філософії та філософування. Ця епохальна культура, яка є, і підвела підсумок греко римської цивілізації, стала своєрідним містком духовності, що поєднав античну і західноєвропейську культури і таким чином здійснила плавний перехід в епоху християнського Середньовіччя.

Контрольні запитання:

1. Місце і роль релігії та міфології у філософії Давнього Сходу.

2. Назвіть основні школи давньоіндійської філософії.

3. Охарактеризуйте філософські школи ідеалізму в Давній Індії.

4. Буддизм - це філософія чи релігія?

5. Які ви знаєте філософські школи Давнього Китаю, охарактеризуйте їх?

6. Назвіть представників давньокитайської філософії, що дотримувалися матеріалістичної позиції.

7. Яка з філософських шкіл висунула здогадку про договірне походження держави?

8. Кого ви знаєте із представників мілетської школи? Охарактеризуйте їх погляди.

9. Кого ви знаєте із представників атомістичної філософії?

10. Хто з античних філософів розробляв проблеми формальної логіки? Охарактеризуйте його здобуток.

11. Яку роль відіграє число у філософії Піфагора?

12. В чому сутність концепції "ідеальної держави" Платона?

13. Які основні школи (напрями) давньоримської філософії ви знаєте? Охарактеризуйте їх.

Теми рефератів:

1. Принципи періодизації історико-філософського процесу.

2. Особливості філософії Давньої Індії.

3. Особливості філософії Давнього Китаю.

4. Буддизм: філософія чи релігія?

5. Проблеми моралі в давньокитайський філософії.

6. Об'єктивний ідеалізм Давньої Греції.

7. Атомістичний матеріалізм Давньої Греції і Риму.

8. Проблема діалектики у філософії Стародавньої Греції.

9. Політико-правові ідеї у Давньогрецькій філософії.

10. Філософські досягнення Арістотеля.

Рекомендована література:

1. Антачные Философы- Свидетельства, фрагменты, тексты. -

2. Антология мировой философии: В 4-х т. - М 1969 - Т 1

3. Аристотель. Соч.: В 4-х т. - М., 1973 - 1983 '

4. Асмус В. Ф. Античная философия. - М 1976

5. БлинниковЛ.В. Великие философы. -М 1998

6. Богомолов АС. Аттншфтософия.-М. 1985

8. Богомолов A.C., Ойзерман Т.И. Основы теории историко-философского процесса. - М., 1983.

9. Дао и даосизм в Китае. - М., 1982.

10. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях великих философов. - М., 1979.

11. Древнекитайская философия. Собрание текстов: В 2-х т. - М., 1972 - 1973.

12. Конфуций. Уроки мудрости. - М. - Харьков, 2002.

13. Костюченко B.C. Классическая веданта и неоведантизм. - М.,1983.

14. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.

15. Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. - М., 1955.

16. Мифологический словарь. - М., 1990.

17. Павленко Ю.В. Зародження філософії (історико-культурний нарис) // Філософська і соціологічна думка. - 1989. - №11.

18. Платон. Соч.: В 3-х т. - М., 1968 - 1972.

19. Проблема человека в традиционных Китайских учениях. - М., 1988.

20. Татаркевич В. Історія філософії. - Т. 1. - Львів, 1997.

21. Чаттерджи С.,Датта Д. Индийская философия. - М., 1994.

22. Щербатский Ф.И. Избранные труды по буддизму. - М., 1988.