Філософія - Щерба С.П. - 1. Філософська пропедевтика

Класична німецька філософія представлена такими всесвітньо відомими мислителями як Іммануїл Кант (1724- 1804 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762- 1814рр.),Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775- 1854рр.),и Георг Вільгельм Фрідріх Ге гель (1770 - 1831 рр.) та Л ю д ві г Андреас Фейєрбах (1804 - 1872 рр.). Спадок залишений ними для майбутніх поколінь - це величезний пласт не тільки німецької філософської, а й загально-цивілізаційної культури. Це теоретичне джерело, попередник філософії марксизму. Багатство проблематики, глибина і стиль філософствування та вирішення проблем якісно вирізняють її серед філософського загалу.

1. Філософська пропедевтика

Тодішня німецька дійсність була досить суперечливою. З одного боку, тривав процес відтворення традиційних феодальних відносин, освячувалися і "консервувалися" феодальна роздрібненість (близько 300 удільних князівств), авторитаризм і сваволя у соціально-політичній, економічній та духовній сфері. А з іншого боку, - на цьому ґрунті і крізь товщу феодалізму пробивали дорогу до життя капіталістичні відносини, новий спосіб виробництва. Життєдіяльність німецького суспільства в цілому, бюргера зокрема, ніби роздвоювалася і протікала у двох аспектах. Вони були змушені одночасно існувати й функціонувати в феодальному та капіталістичному суспільстві.

Ці реалії детермінували духовну діяльність та мислення представників філософії, культури та мистецтва. Спроби зрозуміти, осягнути їх теоретично та вирішити практично засвідчують маргінальність німецького духу, суперництво й компроміс між новим і старим, балансування на їх межі або "перенесення", "вживлення" рудиментів старого у нове, де нове перепліталося зі старим тощо. Осмислення цих реалій засвідчило як немічність старого, так і слабкість нового. Загалом це притаманне всій класичній німецькій філософії.

Класична німецька філософія розмаїта: Кант і Фіхте - суб'єктивні ідеалісти, а перший ще й агностик. Шеллінг і Гегель - об'єктивні ідеалісти, а Фейєрбах - матеріаліст. Вони сформували уявлення про людину як "практичного суб'єкта" (Кант), діяльне "Я" (Фіхте). З позицій практики, діяльності здійснили спробу пояснити хід історичного процесу, розкрити специфіку людських здібностей, зокрема пізнавальних. Вони дослідили зв'язок теоретичного й практичного розуму, розкрили їх внутрішню єдність та відмінність, надаючи переваги практичному. Пізніше, на цьому ґрунті відбулось формування діалектичного методу (Ге гель).

Утвердження та розвиток капіталістичних відносин і виробництва викликали до життя постановку й вирішення цілого ряду проблем, зокрема й тих, що людину слід розуміти як суб'єкта історії, поставили питання про необхідність формування нової позитивної науки тощо. Тому названа філософія стала своєрідною теорією, зорієнтованою на науку, а відтак, розвивалась у вигляді різноманітних систем "науко-вчень".

Це був період засилля у філософії та природознавстві метафізики. Вперше І. Кант - родоначальник німецької класичної філософії - поставив під сумнів прагматичну й теоретичну доцільність метафізичного способу мислення та побудови філософських систем. Він висловлював й сміливі здогадки стосовно виникнення, розвитку та загибелі планет, неба, Землі. Піддав сумніву деякі положення формальної логіки, висунуті вимоги дослідження утворення понять. В центрі уваги постала проблема єдності протилежностей, а спроба зазирнути в таємниці людської душі призвела до набуття діалектичного мислення.

Інтерес до ідеї розвитку, прагнення уникнути крайнощів засвідчували, що слабкість людини, водночас, ставала джерелом її сили. Безперервне вдосконалення від інстинктивності до мислення - особливість людини. Без суспільства людина залишилася б твариною, зоологічною істотою. Ставилось питання про спадковість у розвитку культури. Світ розглядався як єдиний, неперервний, закономірний процес розвитку. Було зроблено важливий крок у розвитку соціального історизму. Обґрунтовувалась необхідність суспільного розвитку, причини якого вбачали у взаємодії внутрішніх та зовнішніх факторів, де головними є внутрішні сили і ресурси.

Прослідковувалось безкомпромісне прагнення до істини, а водночас - схильність до розумних компромісів. Дві крайні (полярні) тенденції переслідували всю класичну німецьку філософію від І. Канта до Л.Фейєрбаха. Філософський критицизм у сфері духу і смиренне споглядання дійсності, зокрема невтручання у соціальну (суспільну) сферу. Культ розуму поєднувався з пієтетом перед християнською вірою, раціональне тлумачення християнства з розвитком антиклерикальних тенденцій тощо.

Теоретичне усвідомлення й осмислення наявних проблем засвідчує, що всі без винятку представники цієї філософії не уникнули маргінальності. їх вчення - це теорії становлення людського духу, від рудиментів старого вони відійшли, а до нового ще не підійшли, з метафізикою розпрощалися, але повністю розтатися з нею не змогли - це драма класичної німецької філософії. Навіть видатний діалектик Гегель не всі проблеми вирішував діалектично (абсолютизував "тріадичність" у розвитку, прусську монархію як "дійсно розумну", як вінець суспільного розвитку); або коливання Канта між матеріалізмом і ідеалізмом та спроба їх примирення у вірі; непослідовність Фейербаха щодо метафізики й діалектики і таке інше.