Філософія - Щерба С.П. - 2. Суб'єктивний ідеалізм та агностицизм І. Канта

І.Кант послідовно й продумано для свого часу піддав критиці онтологічне обґрунтування теорії пізнання, розглянувши його як діяльність, що здійснюється за власними законами. Суб'єкт пізнання тлумачився ним як активний, дієвий, що визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Такий підхід дав змогу І. Канту розкрити джерела заблуджень та вирішити питання, що являє собою істинне знання і що є істина.

Гносеологія підіймається І. Кантом у ранг основного й першого елемента теоретичної філософії, предметом якої є не вивчення речей, а дослідження пізнавальної діяльності, встановлення законів і меж людського розуму. Звідси й назва - трансцендентальна філософія, а метод її побудови - критичний (на відміну від догматичного, докритичного). Мислитель вважав, що, передусім, слід здійснити критичний аналіз наших пізнавальних здібностей, щоб виявити їх природу і можливості. Таким чином, Кант ставить теорію пізнання на місце онтології і здійснює перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта.

Згідно з Кантом трансцендентальна філософія мала дати відповідь на проблеми абстрагування, конструювання ідеального об'єкта, досягнення об'єктивності наукового знання. Обґрунтування мислительної діяльності, як аналогу дійсності (природи), дає змогу зрозуміти: як наше знання про об'єкт узгоджується з об'єктом. Якою має бути діяльність суб'єкта (характер, здібності того, хто пізнає), аби предмет пізнання узгоджувався з нашим знанням про нього. Пошук відповідей привів І. Канта до "коперніканського" перевороту в філософії. Виявляючи відмінності суб'єктивних і об'єктивних елементів знання, Кант розрізняв у суб'єкті два рівні (ступені) - емпіричний (індивідуально-психологічні особливості людини) і трансцендентальний - всезагальні означення, що визначають належність до людини як такої. Структура трансцендентального суб'єкта є над індивідуальним началом у людині і, згідно з Кантом, обумовлює об'єктивність знання. Для нього діяльність суб'єкта виступає основою (причина), а предмет дослідження - наслідком. Об'єктивність наших знань обумовлюється діяльністю суб'єкта, а об'єктивність істини визначається суб'єктивною діяльністю. Основу наукового пізнання Кант бачив у мисленому конструюванні, що породжує ідеальні (духовні) конструкції.

Кант змінює традиційне уявлення про співвідношення емпіричного (чуттєвого) і раціонального (теоретичного) у пізнанні. Мислитель стверджує, що чуттєвість і розсудок принципово відмінні, являють два стовбури (ступені, рівні) в людському знанні. Звідси наукове знання мислиться як синтез чуттєвості й розсудку, а відтак, стверджує Кант, відчуття без понять сліпі, а поняття без чуттів - пусті. Таким чином, обґрунтування необхідності всезагального (апріорного) знання зміщується в бік синтезу. Як можливі синтетичні і, водночас, до-досвідні (апріорні) судження? Як отримати синтетичні поняття, що не виводяться одне з одного логічно і щоб цей зв'язок мав всезагальний та необхідний характер.

Вирішення цієї проблеми привело Канта до перегляду уявлень про сутність людини. Чуттєвість забезпечує людині різноманітність відчуттів, але їх синтез, принципи єдності виходять із понять розуму. Чуття забезпечують нам багатоманіття відчуттів. Відчуття - це матерія чуттєвості, яка має додосвідні, апріорні форми і в які, від початку немовби "вкладаються" ці відчуття. За допомогою форм (простір і час) здійснюється упорядкування відчуттів (чуттєвого). Простір тлумачиться як апріорна форма зовнішніх чуттів (або зовнішнього споглядання), а час - апріорна форма чуттів внутрішнього (внутрішнього споглядання). Тому не чуттєві предмети, речі, явища, процеси тощо, а форми чуттєвості (простір, час) забезпечують можливість бути апріорним синтетичним судженням. І такими, заявляє Кант, - є судження математики (конструювання свого предмета здійснюється, опираючись на споглядання простору (геометрія) або часу (арифметика). Це означає, що із одних лише понять (розсудок), без інтуїції (споглядання простору і часу) - математика неможлива.

Звідси Кант розуміє пізнання як процес: невідоме впливає на чуття людини і породжує багатоманіття відчуттів (індивідуальних і суб'єктивних), які упорядковуються за допомогою простору й часу. Перетворення їх у досвід, щось загально-значиме, здійснює раціональне мислення (розсудок), оперуючи поняттями. Кант стверджував, що індивідуальне сприйняття (суб'єктивне) стає загально-значимим (об'єктивним), всезагальним досвідом, завдяки категоріям розсудку, який "підводить" розмаїття організованого і упорядкованого чуттєвого матеріалу під поняття. Розсудок сам конструює предмет пізнання відповідно до апріорних форм мислення (категорій), і в такий спосіб знімається проблема відповідності об'єктів світу нашим знанням про них. Відтак, "ми можемо пізнати лише те, що самі створили (сконструювали)".

Людина прагне до абсолютного безумовного знання, такого, із якого як із деякої першопричини випливає цілий ряд явищ і пояснюється відразу вся їх сукупність. Розсудок, стверджує Кант, не забезпечує такого знання. Це під силу лише розуму, який забезпечує безумовне (абсолютне) знання у вигляді ідей. Кант розуміє ідеї як уявлення про мету, ціль, до якої прагне наше пізнання та завдання, котре воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулятивну функцію в пізнанні, спонукаючи розсудок до діяльності. Проте досягнути абсолютного знання розсудок, у межах наявного досвіду, не може. Це завдання вирішувалося ним за межами досвіду, в полі нелеіітимності (незаконності). При цьому розсудок впадає в ілюзію заблудження, передбачаючи, що за допомогою категорій можна пізнати позадосвідні речі самі по собі. Обґрунтовуючи, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, Кант виходив на суперечливість суджень (антиномії). Виявлення антиномії - це підстава вважати, що предмет є непізнаваним, а саме діалектичне протиріччя засвідчує неправомірне застосування наших пізнавальних здібностей.

Стверджуючи, що суб'єкт знає лише те, що сам конструює (творить), І. Кант поділяє світ на світ явищ і світ "речей в собі", між якими існує відношення причини і наслідку. Без "речей в собі" не може бути світу явищ. Оскільки світ "речей в собі" закритий для чуттєвості то, згідно з Кантом, він недоступний для теоретичного розуміння (науки). Водночас, світ "речей у собі" як причина засвідчує про себе людині (суб'єкту), відкривається практичному розуму (розумній волі). Практичний розум керує (управляє) вчинками людини, встановлює принципи моральної дії, а воля дозволяє людині визначати свої дії цілями розуму. Істоту ж, котра спроможна діяти відповідно до загальних, а не тільки з власне егоїстичних цілей, Кант називає вільною (свободною) істотою. Звідси свобода розуміється як незалежність від визначальних причин чуттєво-сприйнятого світу. Оскільки людина одночасно є жителем чуттєво-сприйнятого і осягненого розумом світів, її природа роздвоюється. З одного боку, вона як чуттєва істота підпорядковується дії законів природи, а з іншого - вільно підкорює себе закону розуму, який ставить над собою, називаючи його вищим, внутрішнім моральним законом. У світі природи жодне явище не може бути причиною для самого себе, воно завжди має причину в чомусь іншому (другому). Розумні ж істоти діють у світі свободи. Людина не є засобом для чогось іншого, вона є ціллю сама для себе, самоціллю. Таким чином, світ мислиться Кантом як сукупність "розумних істот, як речей самих по собі", як світ цільових причин, самосущих автономних монад. "Тільки людина, а з нею кожна розумна істота, - є ціль сама по собі". Звідси знання, що відкривається практичному розуму - це, згідно з Кантом, особливе "знання-заклик", "знання-вимога", що визначає всі наші вчинки.

Філософія практичного розуму Канта знайшла своє завершення в теорії моралі (етиці). Він противник етичного евдемонізму, оскільки вважав, що принципи моралі несумісні (суперечать) з досягненням щастя через задоволення. Категоричний імператив вимагає виконання морального обов'язку і нейтралізації (заперечення, відкидання) нахилів до чуттєвих насолод тощо. Звідси випливає, що послідовно дотримуючись категоричного імперативу людина не досягає щастя. Більше того, Кант переконаний, що щастя і доброчинність - дві несумісні речі.

Спробу переглянути кантівську філософію з метою її очищення від суперечностей здійснив Й.Г.Фіхте. Він вважав, що із "чистого Я" може бути виведена не лише форма, а й весь зміст знання. Таким чином, трансцендентальний суб'єкт Канта перетворюється у начало всього сущого - "абсолютне Я", із діяльності котрого повинна бути пояснена вся повнота реальності, весь об'єктивний світ, який Фіхте називає "не-Я".

Мислитель з позицій суб'єктивного ідеалізму і діалектики розглядає не лише одне "Я", а й взаємодію (взаємовплив) "Я" і "не-Я". З одного боку, "Я" у Фіхте, - це доступне кожній людині індивідуальне "Я", а з іншого - божественне, "абсолютне Я", яке породжує весь універсум і ніколи повністю недоступне нашій свідомості. Індивідуальне й "абсолютне Я" у Фіхте то співпадають і ототожнюються, то розпадаються і розрізняються. Ця "пульсація" складає ядро діалектики, рушійний принцип системи "науковчення". Самосвідомість "Я" покладає протилежність - "не-Я". Вона є одночасно актом дії і продуктом цієї дії. Мислитель розглядає її як єдність протилежностей, співпадання об'єктивного і суб'єктивного, об'єкта і суб'єкта, де "Я" саме себе породжує і саме себе покладає. Існування цих протилежностей в одному "Я" можливе, згідно з Фіхте, тільки шляхом обмеження ними один одного, часткового взаємознищення. Звідси діалектичний процес спрямовується на досягнення такого пункту, в якому протиріччя було б вирішене і протилежності співпадали б. Проте, як вважає мислитель, - це ідеал, якого не можна досягнути, а історія людства є лише безконечне наближення до нього.

Фіхте довів, що свідомість активна, володіє творчим потенціалом, а головне - розглядається ним діалектично. Його дослідження духовного, свідомості були підхоплені й використані та ґрунтовно розвинуті у "Феноменології духу" та "Філософії духу" Г. В. Ф. Гегеля.