Філософія - Щерба С.П. - 1. Соціальне, йот природа, сфера і структура

1. Соціальне, йот природа, сфера і структура

Розглядуване питання завжди викликало великий інтерес у вчених і мислителів. Проте було й залишається одним із найскладніших, мало досліджених і дискусійних. По-перше, "соціальне'9 часто ототожнюють з суспільним, що недопустимо, по-друге, соціальна сфера суспільства постійно перебуває в історичній динаміці, і в-третіх, люди - не лише матеріал історичного процесу, а й реальні творці історії, і характеризуються як індивідуальними, такі загальними ознаками.

В науковому аспекті цей процес розглядався насамперед як історія людської життєдіяльності, якою людство рухається від стародавніх часів.

Як говорилось соціальна сфера дуже широке поняття, а тому його часто вживають у розумінні "суспільне". Проте останнє ще ширше, бо включає в себе ще й економічну, політичну, духовну та інші сфери. Звідси, "соціальне" слід вживати у своєму власному розумінні, і кваліфікувати як відносно стійку систему зв'язків між різними елементами суспільства: окремими індивідами й соціальними спільнотами (рід, плем'я, народність, нація, сім'я), класами та іншими соціальними групами. Ключовими для розуміння соціальної сфери виступають поняття: суспільно-економічна формація, спосіб виробництва матеріальних благ, розподіл праці, врахування відмінностей між містом і селом (спосіб життя, суспільне буття, суспільна свідомість та ін.). Кожному історичному способу виробництва відповідає свій тип соціальної сфери. Зміна суспільно-економічних формацій призводить до змін у соціальній сфері. Хоча й остання теж має відносну самостійність.

Сучасні дослідники відносять до соціального буття ще й сукупність штучної (вторинної) природи, а також - реалії житгєзабезпечуючої діяльності людей. Інакше кажучи, соціальна реальність - це вся сукупність об'єктів (предметів, речей, умов) суспільного буття, ЯКІ виступають перед членами суспільства як надіндивілуальні, об'єктивно дані обставини їх життя і діяльності. Соціальна реальність складається із безлічі явищ, які мають міспе лише в суспільстві, у його житті. Вони відрізняються від явиш природи тим, що утримують в собі якусь вихідну від людини духовну складову, яка не існує у природних явищах. Соціальні явища з їх поза індивідуальною. об'єктивною даністю відрізняються і від фактів свідомості, суб'єктивних "станів душі" індивіда тощо. Соціальний факт відрізняється від психічного своїм зовнішнім існуванням, по відношенню до індивідуальних свідомостей - об'єктивним впливом, який він справляє.

Соціальні явища на відміну від природних речей, заключають як матеріальну визначеність, так і духовну ("смисл", "значення" тощо). Вона з'являється завдяки тому, що людина "oпpeдмeчyє" в них свої уявлення, бажання тощо. Тобто люди не лише фізично, а й духовно обробляють предмети своєї діяльності, надаючи їм "надприродних" властивостей, які здатні захлюпати в собі людський смисл, "сліди'' духу. Цей смисл - у їх призначенні, ролі, функціях, що проявляються у їх відношенні до людини. Матеріальна й духовна визначеність є необхідними атрибутами будь-якого явища соціальної реальності. Якщо духовний зміст не втілюється в матеріальну оболонку, то об'єкт не ввійде в соціальну реальність і не справить на людину необхідного впливу, оскільки не нестиме потрібного змісту.

Соціальне буття багатомірне, внутрішньо розшароване. Його якості докорінно відрізняються від природно-тваринного світу. Головна їхня відмінність ~ це різниця у способах життєдіяльності. Якщо у тварин він здійснюється природним шляхом, як існування, то в людини - соціальним (як життєдіяльність).

Найважливішим для життєдіяльності є осмислений підхід до соціального буття й пізнання. Здатність розмірковувати над зовнішніми обставинами, своїми зв'язками з ними й іншими людьми, над собою, заглиблюватися в себе з метою усвідомлення суті природно-соціального й власного сенсу буття, є надбанням лише соціального.

Властивість самозаглиблення теж має діяльніший характер і власне джерело виникнення. Людська життєдіяльність бере свої витоки з виготовлення людиноподібною істотою знарядь праці, що й стало передумовою її виділення з природно-тваринного світу, вихідним пунктом розбудови соціального світу. Зміст і характер людського життя визначився способом людської діяльності, що стала головним чуттєво-практичним і духовно-абстрактним усвідомленням відмінності людини від природного світу. Другим чинником було спілкування людей за допомогою засобів мови та інших символічних форм.

Завдяки діяльності людина поборола свою колишню тотожність з природою і набула надприродного статусу. Це стало основою формування соціальності. Перетворюючи природу, вона створює світ культури, своє культурне середовище, яке стало засобом, що виконує соціокультурну функцію (творить соціум).

Людській діяльності притаманна й така властивість, як інституціольність, яка забезпечує стабільність зв'язків та відносин між людьми в межах певної соціальної організації. Наявність певних інститутів відповідає соціальній структурі суспільства. Це дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних стосунків між людьми, як систему суспільних відносин, які виникають між людьми в процесі їхньої діяльності й закріплюються певними соціальними інститутами, виступають як нормативні системи, у відповідності з якими здійснюється вся діяльність.

Соціальні відносини завжди пов'язані між собою. їх цілісність позначається категорією "спосіб життя", яка систематизує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної основи - людини як самоцілі суспільного процесу. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства і реалізується через діяльність. Він, перш за все, відображає пріоритетність виробництва, хоча й не вичерпується ним. Вказує ще й на рівень розвитку духовної культури, наявні типи світогляду, ціннісні орієнтації, моральні норми, що реалізуються в житті людей тощо.

У процесі життєдіяльності люди вступають у різні стосунки, спілкуються, що є необхідною умовою формування й розвитку соціальності. Тому соціум виступає як діяльнісне спілкування. Воно вплетене в людську діяльність, відповідає її різноманітним видам і постає як її передумова. Завдяки спілкуванню налагоджуються й осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін думками, набутим досвідом і передача його майбутнім поколінням.

Спілкуючись, люди творять одне одного, формують своє життя, взаємодіють одне з одним. Виявляється і формується спільність поглядів, досягається взаєморозуміння, засвоюються різні звички, відтворюється спосіб життя. Діяльність і спілкування виступають необхідними умовами соціального, початком, на якому воно вибудовується, ґрунтується суспільство як особливий тип дійсності, особлива підсистема об'єктивної реальності. Воно передбачає і проникнення в таємницю культури, різних інститутів тощо.

Людський спосіб життя є історичним, соціально-спадкоємним, оскільки людина успадковує досвід поколінь, їхню соціальність. Тварина успадковує лише інстинкт, її життя має поза історичний характер. Історія життя тварини зникає разом з її смертю. Завдяки соціальності людське життя продовжується і в подальших поколіннях.

Соціальність проявляється і в творчості людей, усіх сферах їх життя та діяльності, знаходить своє вираження у взаємодії людини з природою, предметним світом культури та іншими людьми. Сюди ж може бути віднесена й велика група соціальних відносин, соціальних інститутів тощо, І хоча вони мають матеріальний характер, стосунки між ними значно складніші, аніж просто між матеріальними об'єктами, Тому у суспільстві не завжди чітко можна відмежувати матеріальне від ідеального і об'єктивне від суб'єктивного, які можуть мінятись місцями.

Все це говорить про те, що соціум - надзвичайно складний і багатоманітний феномен. В ньому реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності, взаємодіють реальні люди, які об'єднуються у великі й малі групи, створюють і споживають матеріальні й духовні блага, народжують і виховують все нові й нові покоління. Це реальний процес життєдіяльності людей, наділених свідомістю й волею, які є головними дійовими особами історичного процесу.

В структурному сенсі соціальне буття поділяється на три взаємопов'язаних континууми новоствореної реальності: мікро -, макро- і мегаареали людського існування1. До мікро ареалу відносять самих людей, їх об'єднання, відношення та дії. Людина, в якій поєднуються матеріальне й духовне, тіло й душа, розповсюджує навколо себе усю свою "подвійність". Тому й вся соціальна реальність має цю "двошаровість". Крім цього, кожна людина вирішує "для себе" питання про смисл своїх дій, почуття загалом, а також про зміст свого життя "для інших'. Тому люди стають соціальними символами, носіями особливого змісту, оскільки виступають не лише як живі істоти, а ще й як філософи, столяри і таке ін.

Особливе місце в цьому ряду займає мова, за допомогою якої людина наділяє свої витвори смислом. Вона виступає в ролі коду, за допомогою якого люди передають свою інформацію, надають звукам певного смислу, яких вони самі по собі не мають. Вона є надбанням усіх, і знаходиться у володінні всіх. Без неї не можливий зв'язок між людьми, не було б і суспільства як єдиного соціального організму.

За мовою слідує світ артефактів, які відрізняються від об'єктів, що виникли природним шляхом. Це штучно створене людьми середовище для їх проживання, так звана "друга природа" (предмети побуту й таке інше). На кожному з них - сліди впливу людини, що вказує на те, що суспільство існує на межі двох світів (природного й штучного). Далі - винайдені засоби і способи дій, форми спільного життя тощо. Не відносять сюди лише продукти духовної діяльності (чисто ідеальні утворення).

Певне місце серед об'єктів соціального буття можуть займати і природні явища, які включаються в сферу соціальної діяльності. Люди можуть вбачати соціальний смисл і в явищах, які виникли природним шляхом, за умови, коли вони стають предметами практичної діяльності, а їх смисл пов'язується з функціональним призначенням (зі здатністю задовольняти потреби суспільства). Тобто природні явища, які попадають у сферу духовної діяльності, можуть наділятися "людським" змістом (моральним, естетичним та ін.).

До макроареалу відносять різні типи суспільств та регіональних формувань, включаючи країнні та регіональні рівні. Країнний рівень включає історично обумовлену диференційованість людства, ієрархію цінностей, національні інтереси, національні ідеї тощо.

До регіонального рівня відносяться асоціації сусідніх національних формувань, однорідних з національно-культурних параметрів. Регіони - поліетнічні ареали, консолідовані в національні, являють симбіоз територіальних культурних рис.

До мега ареалу відносяться планетарна соціальність, геосуспільство, його боротьба за виживання Й виникнення світової єдності. Ідея спільності людства не нова. її основою стала людська діяльність. Завдячуючи їй на місці окремих культур з'явилась епоха планетарного єднання.

Щоб творити історію, люди, як мінімум, повинні мати можливість жити. Розуміння цього породило надкласові, надконфесійні зусилля людей до об'єднання та вирішення назрілих глобальних проблем. А епоха ядерно-глобального синхронізму поклала край відчуженості, недовірі й ненависті між народами та утвердила діалог, толерантність (культуру суперечок без ненависті) та солідарність.

Все це сприяє тому, що сфера соціальної діяльності все більше охоплює нашу планету, що призвело до виникнення ноосфери, в якій природна і соціальна реальність поєднуються і перетворюються в своєрідну "мислячу" оболонку.

Підсумовуючи, слід сказати, що соціум є специфічним способом життя особливих істот (людей), головними ознаками яких є діяльність, спілкування, свідомість. Генетично-функціональний зв'язок між ними спричиняє утворення предметно-духовного світу культури. Людина живе і діє у соціумі, головною ознакою якого є предметність. Соціум - це предметне існування людини в предметному середовищі, культурі. Завдяки людській діяльності з природного матеріалу твориться предметність, яка є своєрідним продовженням природи. Проте в предметах ,,другої природи" засобами діяльності опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.