Філософія - Щерба С.П. - 3. Цивілізація - соціальна форма буття культури

Поняття "цивілізація" близьке До поняття "культура". Походить від лат. civis - "громадянин", civitas - "громадянство", "громадянське суспільство", а також "держава". Вже й етимологічний підхід виявляє деякі відтінки його змісту, зокрема, соціально-історичний.

Вперше термін використовується Ф.Гізо у його працях "Історія цивілізації Франції" та "Історія цивілізації в Європі", а також Г.Боклем у його праці "Історія цивілізації в Англії". Тоді в це поняття вкладалось два аспекти: просторовий і часовий. Пізніше - ще й внутрішній і зовнішній.

Історично цивілізація приходить на зміну "дикунству" і "варварству" (А.Морган, Ф.Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровноспоріднені) відносини починають підпорядковуватися соціокультурним і ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає писемність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше - нації.

Інший відтінок значення поняття "цивілізація" дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, "інструменти", "механізми" такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

Виходячи з цього, можна вважати, що "цивілізація "є соціокультурним утворенням. Якщо поняття "культура" характеризує людину, суспільство, визначає міру їх розвитку, способи самовираження у діяльності, творчості, то поняття "цивілізація" характеризує соціальне буття самої культури.

Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття "культура" більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття "цивілізація" - зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні й взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося про те, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. У гітлерівській Німеччині при зовнішніх ознаках цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже "душогубки" і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей - це теж "плоди цивілізації".

Перебільшуючи до крайнощів момент відмінності між культурою та цивілізацією, виділяючи Й підкреслюючи "зовнішній", "формалізований", "технічний" характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX - початку XX ст. протиставили культуру цивілізації; остання, на їх думку, виражає деградацію, "омертвіння" культури, поневолення людини.

Ця точка зору яскраво виражена німецьким філософом О.Шпенглером (1880 - 1936 рр.), представником "філософії життя". Згідно з його концепцією, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, закостеніння. Саме у такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенглера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.

Відношення між культурою і цивілізацією доречніше розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми і змісту, механізму й організму і таке ін.

Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного - локалізованого в просторі й часі - соціокультурного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, щодо стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассиро-вавилонську, іудейську, греко-римську

(античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською - Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східноєвропейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фіїурує релігійна ознака: в релігіях - світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм ~ в Японії, конфуціанство і даосизм - у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і вплинули на формування цивілізаційних особливостей.

Вчення про якісно відмінні й відокремлені одна від одної цивілізації, про їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепаду розробляв ряд вчених - історіографів і соціологів, зокрема М.Я.Дани-левський (концепція культурно-історичних типів), згаданий О.Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889 - 1975 рр.). У своїй праці "Дослідження історії" він представив суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, здебільшого, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти, ще пізніше - до п'яти (китайська, індійська, ісламська, російська і західна).

Поняття цивілізації у вказаному значенні має раціональний зміст і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільноти людей. Воно не збігається (чи не повністю збігається) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.

Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не "дана" як щось готове, визначене й повністю наявне, а "задана", бо перебуває в процесі становлення й розвитку. "Задана" вона самою спільністю походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.

В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція "ми - вони", "наші - не наші", "єдиновірці - іновірці" і таке ін. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.

Проте здавна виникали й посилювалися різного роду контакти, пробивали шлях усвідомлення єдності людства, все людськості, прагнення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло своє відображення і в релігійних текстах: "і свої мечі перекують (народи) на лемеші, а списи свої - на серпи; не підійме народ меча проти народу, і не будуть більше вчитись воювати" (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4).

Тенденція зближення народів і культур часто проявлялася, часто в досить суперечливих формах. В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили "оглянути" Землю і стимулювати розвиток "планетарного мислення". Капіталістична експансія - при всіх жорстокостях і мерзенностях колоніалізму - виконувала й цивілізаційну функцію. Проте колоніальні імперії, головним завданням яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, все ж не змогли стати формою їх об'єднання та співдружності в результаті чого розпалися.

Це не означало, що пішов процес роздрібненості людства. Внаслідок дії економічних, політичних та духовних факторів, завдяки сучасним засобам інформації, виникненню й наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою ставала необхідність єдності людства, людської культури й цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Проте єдність аж ніяк не усувала відмінностей між націями, народами, національними культурами. В їх якісній різноманітності - багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому, і у віддаленому майбутньому ця "різнобарвність" культур збережеться.

Крайніми й тому неприйнятними є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншого боку -націоналізм, якщо він протиставляє "свою" націю іншим, підносить її над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до "чужих".