Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.3.2.2. Релігія як багатовимірний культурно-історичний феномен

Центральну частину релігійного історичного світогляду, його ядро, становить релігія.

1.3.2.1. Термін "релігія"

За своїм етимологічним значенням термін "релігія" бере коріння в латині. Він означає "набожність", "благочестя", "святиню", "зв'язок", "предмет культу". Цей термін філософи, соціологи, психологи, богослови, історики, письменники, діячі культури тощо тлумачать по-різному.

1.3.2.2. Релігія як багатовимірний культурно-історичний феномен

І це цілком природно, оскільки релігія становить собою вельми складне, багатовимірне явище. Тому неоднозначність її трактувань зумовлена передусім об'єктивно: особливостями, сутністю, структурою та функціями релігії у пізнанні суспільно-історичних явищ та їх зміні. Але чималою мірою ставлення до релігії її дослідників визначається і їх власним світорозумінням та життєвою позицією, що неминуче мають певний відтінок суб'єктивності.

1.3.2.3. Релігія: проблема визначення. Сьогодні налічується вже більше сотні різних визначень релігії

Чи не найтривалішу традицію мають богословські тлумачення релігії. Спільним для них є те, що за всіх розбіжностей вони, зазвичай, сходяться на тому, що релігія — це спосіб єднання людини з Богом (останній може при цьому поставати у найрізноманітніших іпостасях — Всевишнього, Абсолютного Духу, Творця, Сили, Трансценденції тощо). "Релігії, — зазначає, скажімо, Мішель Малерб, — це насамперед вираження постійних зусиль людства відкрити собі дорогу до Бога. Навіть якщо Бог у формі одкровення робить внесок у створення тієї чи іншої релігії, Його скромність завжди залишає місце для людських помилок і сумнівів. Як і все, що ми створюємо, релігії не можуть розвиватися і тому є недосконалими, причому кожна з них залишається позначеною культурою того суспільства, в якому вона народилась"46. У цьому визначенні, крім усього іншого, заслуговує на увагу фіксація зумовленості характеру релігії її "рідною" культурою. Відразу ж зазначимо, що є також дослідники, які тлумачать природу впливів між культурою й релігією принципово інакше, віддаючи пріоритет релігії перед культурою. Це стосується, звичайно, передусім релігійних, віруючих мислителів-істориків. Класичним прикладом є всесвітньо відомий англійський історик Арнольд Джозеф Тойнбі, який спочатку прийшов був до висновку, що не нації, а цивілізації є справжніми одиницями, монадами історії; пізніше ж, під кінець свого життя, такими монадами він вважає вже не нації й навіть не цивілізації, а релігії, передусім вищі, світові. Він мотивував це тим, що "родовід "вищих" релігій — особливо релігій проповідницьких (буддизм, християнство, іслам) — зосереджує в собі у кожному випадку більше, ніж одну цивілізацію, отже й цивілізації, як і нації, не були істинними монадами"'17.

Розходження між мислителями-віруючими спостерігаються й з приводу інших питань про природу релігії, її місце та роль в історії тощо, відбиваючись відповідним чином у їх визначеннях релігії. Наприклад, представник німецької класичної філософії кінця XVIII — початку XIX ст. протестант Г.В.Ф. Гегель розглядав релігію, як реальний суспільно-історичний (і відтворюваний в індивідуальній свідомості — водночас особистісний) процес дедалі глибшого осягнення Бога, основними етапами якого є "природна релігія", "релігія духовної індивідуальності" й "абсолютна релігія"'18.

Інший протестантський мислитель, вже останньої третини XIX — першої третини XX ст., Р. Отто визначав релігію як переживання святого (таке ж, по суті, визначення релігії, як "відчуття священного", що його дає відомий дослідник Мірча Еліаде). Сучасник Р. Отто і теж протестант Е. Трьольч доводив, що релігія є водночас і об'єктивною історичною реальністю, і суб'єктивним ставленням людини до Бога. Ще один протестант — К. Барт сприймав релігію як зустріч індивіда з Богом, релігійні філософи С. Кіркегор і М. Бубер визначають релігію як специфічний діалог "Я" і "Ти", представник російського релігійно-філософського закордону XX ст. С.Л. Франк — як життя у спілкуванні з Богом. Російський православний богослов і філософ Павло Флоренський, замордований у сталінських концтаборах у 1937 р., даючи визначення релігії, розрізняв феноменалістичну релігію як систему дій і переживань, які забезпечують людській душі спасіння, і релігію онтологічну, якою є, за Флоренським, життя нас у Богові і Бога в нас49.

Подібну трепетність у ставленні до релігії, якщо навіть і не повністю, то принаймні значною мірою, втрачають мислителі, що претендують на її безсторонню, строго наукову характеристику, — соціологи (0. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер), психологи (В. Джеймс, 3. Фрейд, К.Г. Юнг), антропологи й етнографи (Е. Тейлор, Дж. Фрезер, Л. Леві-Брюль) тощо. Так, основоположник соціології Огюст Конт розглядає релігію переважно як умову стабільності суспільної системи, засіб поєднання і взаємоузгодженості інтересів людей різного соціального статусу. Еміль Дюркгейм, інший французький соціолог, вбачає в ній спосіб осмислення й розрізнення сакральної, священної сфери життєдіяльності людей щодо сфери світської, мирської та належного використання наділених особливими моральним авторитетом і владою сакралізованих вірувань, обрядів і предметів для гармонізації взаємодій соціальних спільнот і людей у цих спільнотах. Нарешті, німецький учений Макс Вебер, який разом з Дюркгеймом є основоположником соціології релігії, останню розглядає крізь призму проблем мотивації соціальної поведінки людей, тобто передусім як форму з'ясування відповідних конкретно-історичним реаліям цінностей, смислів і символів певного суспільства та засіб їх впровадження у свідомість і тим самим втілення в історичну дійсність з метою її заміни на краще.

Свій підхід до трактування релігії як феномена психічного життя людей склався у психології релігії. Однак і тут вона тлумачиться по-різному — навіть серед основоположників. Скажімо, американський філософ (один із засновників прагматизму) і психолог (засновник психології релігії) Вільям Джеме тлумачить релігію передусім як сферу релігійного досвіду — з позицій його насамперед терапевтичного використання; австрійський психолог, основоположник психоаналізу, Зігмунд Фрейд — як форму своєрідного колективного неврозу і водночас захисту "зіпсованої" культурою людської особи від протипоказаних здоровому індивідові суспільних впливів, внаслідок яких і виникає низка психічних захисних комплексів подібного шти-бу; його учень і опонент швейцарець Карл Густав Юнг — як одну з найголовніших форм фіксації, неусвідомленого осягнення, нагромадження й передачі через архетипи колективного несвідомого за гальноісторичного досвіду священного.

Це лише деякі підходи до інтерпретації релігії, що репрезентують до того ж не окремі позиції, а певні групування точок зору.