Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.3.4.2. Віра у надприродне як визначальна риса релігійного розуміння історії

Уже зазначалося, що взаємовідношення суб'єкта історії та об'єктивної історичної реальності (людини й історії) в релігійному світогляді постає вже значно рельєфніше, ніж у світогляді міфологічному, але ще не в "чистому", класичному вигляді. Для постановки та розгляду цієї проблеми в релігійному історичному світогляді характерною є специфічна ідеалізація — і суб'єкта історії, і світу історії.

1.3.4.1. Релігійна ідеалізація світу історії

Не менш важливо розуміти й те, що історичний за своєю природою світ релігії — не просто сукупність образів уяви і в цьому сенсі уявний, потойбічний світ. Це водночас бажаний, кращий, справедливіший і щасливіший світ, ніж поцейбічний. Тобто історичний світ релігійного світогляду — це світ ідеальний не тільки у значенні продукту людської уяви, а й у значенні гармонійнішого світу, світу реалізованих ідеалів. У цьому розумінні релігійний світ — це реакція на світ реальний, на його злидні і хвороби, нещастя, несправедливість і скорботи. В цій іпостасі релігійний світ постає, як той закапелок історії людства (байдуже — минулої чи майбутньої), який визначає та реалізує її сенс, виконуючи водночас щодо реальних людей компенсаторну функцію. Тобто постає як та сфера, де люди ховаються (хоча б завдяки власній уяві) від неприємностей поцейбічного світу. І не тільки ховаються, а й отримують компенсацію, а то й нагороду за страждання, які вони змушені терпіти тут. Більше того, у певному ракурсі всі ці страждання, скорботи та неприємності розглядаються часто-густо у багатьох релігіях як неминучі й по-своєму милосердні виховні заходи та засоби випробовування грішної за своєю природою людини. Саме на цій особливості релігійного історичного світосприйняття акцентував, як відомо, увагу основоположник матеріалістичного розуміння історії К. Маркс. Релігію він розглядав як самосвідомість і самовідчуття людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Маркс підкреслював, що релігія породжується такими державою чи суспільством, які становлять собою перекручений, спотворений, негуманний світ і постає внаслідок цього як "загальна теорія цього світу, його енциклопедичний компендіум, його логіка в популярній формі, його спіритуалістичний point d'honneur, його ентузіазм, його моральна санкція, його урочисте доповнення, його загальна основа для втішання і виправдання"63 . Фіксуючи деякі риси релігії, яких вона й справді не позбавлена, К. Маркс, проте, істотно переоцінює їх значення для автентичного розуміння релігії, вельми недооцінюючи інші, конструктивні її функції, а то й взагалі нехтуючи ними.

1.3.4.2. Віра у надприродне як визначальна риса релігійного розуміння історії

Релігію часто-густо визначають як пошук шляхів до спасіння, залучення до святого й уникнення гріховного на основі віри у надприродне. Скажімо, міфологічний світогляд ще не знає ні віри, ні надприродного. "Міф, — доречно зауважував О.Ф. Лосев, — не є релігійним символом, тому що релігія є вірою у надчуттєвий світ і життя за цією вірою, включаючи певного роду мораль, побут, магію, обряди й таїнства і взагалі культ. Міф же нічого надчуттєвого в собі не містить, не вимагає ніякої віри. Віра передбачає якусь протилежність того, хто вірить, і того, у що вірять. Міфічна ж свідомість розвивається ще до цього протиставлення, й тому тут — і не віра, і не знання, а своя власна, хоч цілком оригінальна, свідомість. З точки зору первісної людини, яка ще не дійшла до розмежування віри та знання, будь-який міфічний об'єкт настільки достовірний! очевидний, що треба говорити не про віру, а про повне ототожнення людини з усім середовищем, що її оточує, тобто природою та суспільством"64. Однак було б похибкою розглядати віру як атрибут саме (й тільки) релігійного бачення історичної реальності. Це одна з основних духовних здатностей людини: без неї неможлива і будь-яка інша, спеціалізована чи повсякденна людська діяльність, і людське існування загалом. Віру можна попередньо визначити як здатність людини сприймати не доведене теоретично й не підкріплене практичним досвідом, в тому числі її власним, як щось вірне, незаперечне, як здатність сприймати можливе за реальне, бажане — за дійсне, належне — за суще. Це, так би мовити, "віра, за допомогою якої вірять". Вона просякає усі сфери та різновиди людської життєдіяльності, це загальнолюдська спроможність проникнути у найглибші таємниці природи, суспільства та людини. Від неї подекуди відрізняють віру, в яку вірять. У даному разі віра постає інакше — як певне теоретичне вчення чи звід приписів і правил естетичної, моральної, релігійної, політичної, повсякденної поведінки чи практичної життєдіяльності людей загалом. В обох випадках віра виступає докорінною атрибутивною характеристикою і буття людини в історії, і осягнення нею історичного процесу.