Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.3.6.1. Історіософське значення релігійної ідеології

Якщо ж акцентувати увагу не на гносеологічних нюансах, а на загальних особливостях осягнення історії через різні форми релігійної свідомості, то в цьому разі специфічні риси релігійної свідомості стосовно релігійної психології відходять на задній план. Першорядного значення у даному разі набуває з'ясування особливостей осмислення історичного процесу на рівні релігійної ідеології щодо такого самого, спрямованого на історію, осмислення засобами релігійної суспільної психології та буденної релігійної свідомості.

Однією з головних відмітних ознак релігійної ідеології щодо інших названих вище форм є те, що в ній духовне освоєння людського, історичного світу відбувається за домінуючою свідомою, а не стихійною компонентою. Осмислення реалій історичного життя у сфері релігійної ідеології здійснюється з давніх-давен, з часів історичного відокремлення духовної діяльності від предметно-практичної. Відбувається це осмислення свідомо і цілеспрямовано. Хоч, звичайно, стихійна складова наявна на всьому шляху виникнення, розвитку, структурування та функціонування релігійної ідеології, однак вона має підпорядко-ваніше значення.

Важливою І специфічною щодо релігійної суспільної психології та буденної релігійної свідомості рисою осягнення історії засобами релігійної ідеології є системність. Якщо за допомогою буденної релігійної свідомості та й релігійної суспільної психології фіксуються (і то не завжди свідомо) в основному ті чи інші фрагменти суспільно-історичних явищ, то релігійна ідеологія постає у вигляді більш-менш послідовної й всеохоплюючої системи поглядів, уявлень, ідей тощо про Бога, природу, суспільство та людину. Останні система релігійної ідеології бере у їх відповідному співвідношенні, через мережу зв'язків, передусім ієрархічних, передбачених адептами відповідної релігії.

Ще однією істотною характеристикою релігійної ідеології є її високоспеціалізований характер. Осягнення світу людського буття відбувається у сфері релігійної ідеології спеціально підготовленими людьми, фахівцями, що відзначаються, як правило, не лише високою кваліфікацією у своїй галузі, а й високим рівнем загальної культури.

Систему релігійної ідеології можна поділити на певні складові. Серед основних: богослов'я (теологія), релігійна філософія, розроблені на їх основі галузеві концепції історичного процесу загалом та його основних сфер — економіки, соціального та політичного життя людей, моралі, права, психології, художньої творчості тощо. Означені концепції розробляються на відповідних теологічних і релігійно-філософських засадах і переважно на рівні раціональному. Загалом у релігійному осягненні історії з двох основних компонент людського пізнання — емоційно-вольової (чуттєвої) та раціональної — перша відіграє роль більшу, ніж, наприклад, в науці чи навіть у філософії. У рамках же самої релігійно-історичної свідомості чуттєва складова має більше значення на рівні релігійної психології та буденної свідомості, і відповідно менше — в релігійній ідеології.

1.3.6.2. Історія у смисловому полі теології

Консолідуючу, субординуючу й спрямовуючу, організаційну, регулятивну роль у системі релігійної ідеології відіграє богослов'я, або ж теологія — систематизоване вчення про божественні справи та священні тексти. Що ж собою становить теологія (як її називають за католицькою традицією), або ж богослов'я (за традицією православною)? Термін "теологія" виник ще у Стародавній Греції й спочатку не мав суто релігійного забарвлення — теологами тоді йменувалися люди, що створювали чи переказували історії про богів, героїв, космос тощо. Подекуди в цій іпостасі виступали й жерці, оповідаючи міфологічні сюжети в храмах. Платон називав теологами тих, хто розробляв теологію в епосі чи трагедії, подекуди так називалися й люди, які не тільки не були релігійними, а навпаки, виступали з критикою релігії. Наприклад, у Ціцерона теологами прозиваються наступники давньогрецького мислителя Евгемера, що, згідно з його вченням, тлумачили богів як продукт людської творчої уяви. Вперше значення вчення про Бога теологія набуває в Арістотеля: він називав теологією "першу філософію", метафізику, оскільки вважав її вищою споглядальною наукою про першодвигун всього сущого, першу причину та першу сутність всього сущого, якою й є, за Арістотелем, Бог. Але й у нього теологія ще ніяк, по суті, не пов'язана з власне релігією. Навпаки, навіть адепти християнської (конкретно-католицької) релігії тривалий час відкидали цей термін, вважаючи, що теологами можуть бути лише служителі культу інших релігій. Більше того, католицька церква свого часу дуже несхвально поставилася до спроби одного із своїх мислителів другої половини XI — початку XII ст. — П. Абеляра запровадити термін "теологія" для найменування філософських основ доктрини християнської церкви. Однак поступово означений термін набув-таки усіх "прав громадянства" у християнському віровченні і вже десь у XVIII ст. у церковному житті вимальовується традиція чіткого виокремлення теології серед інших релігійних дисциплін, розмежування та подальше протиставлення теології як "своєї" дисципліни і філософії — як "зовнішньої", "чужої". Втім початок такого розмежування сягає у значно молодші часи. Вже французький богослов-схоласт

Гуго Сен-Вікторський виокремив у теології "мирську, світську і божественну. Якщо першу він вважав найвищою серед умоглядних філософських дисциплін, то другу — одкровенням Бога, втіленим у логосі й таїнствах. Пізніше християнська теологія поділилася на природну і надприродну 68. Однак спільним для них є те, що обидві визнають своїм предметом не безпосередньо Бога, а Слово Боже, його справу. Слід мати на увазі, що взагалі термін "теологія" етимологічно (теос — Бог, логос — вчення, наука, Слово, отже, "теологія" дослівно — наука про Бога) не збігається з тим значенням, якого надає йому богослов'я. "Оскільки сутність Бога непізнавана, — слушно зазначають автори вже цитованої вище праці "Релігієзнавство: предмет, структура, методологія", — то, на відміну від інших наук, які за предмет мають дослідження реальних творінь Бога, теологія згідно з вченням різних конфесій, своїм безпосереднім словом має Боже одкровення, тобто слово Бога, виражене у Святому Письмі"69.

Якою ж постає історія у теологічному трактуванні, на відміну від її сприйняття буденною релігійною свідомістю та релігійною суспільною психологією? Коли йдеться про буденну свідомість та релігійну психологію, то тут історичний процес не стільки відображається, скільки переживається людиною як її власний життєвий світ. Адже ми тут маємо справу не із спеціалізованим і навіть не цілеспрямованим чи взагалі свідомим пізнанням, а з реальною життєдіяльністю великих мас віруючих, що опікуються найзвичайнісінькими життєвими справами. І вже в ході вирішення цих справ — як похідний, побічний та неусвідомлюваний процес — з власних релігійних позицій осягають також світ історичних реалій, що їх оточує, і котрий вони безпосередньо активно змінюють. Тут переважають невпорядковані емоції, пристрасті й афекти, передсуди, прозріння і пережитки, ілюзії, очікування, настрої, звички, традиції та прагнення.

Зовсім інакше осмислюється історична дійсність засобами теології. Це відбувається не в ході безпосереднього практичного творення реальної історії, а через відносно автономне й свідоме її пізнання. Причому не таке "академічне" історичне пізнання, яке властиве історичній науці, а осягнення історії через розв'язання смисложиттєвих проблем співбуття людей з позицій визнання у ньому визначальної ролі промислу Божого. Основоположним питанням тут постає проблема сенсу історії; суб'єктів же, перед якими ця проблема виникає і якими вона вирішується, з точки зору теології, на терен і історії три — людина, Бог та підпорядковані йому світлі вищі сили і Сатана із своїми темними силами. Сам історичний процес постає у цьому разі ареною боротьби надприродних сил за людину та її душу. Однак і людина при цьому розглядається як не менш важливий і по-своєму вільний, здатний на вибір, активний і творчий учасник означеного процесу. На думку теологів, особиста свобода людини аж ніяк не означає, що вона приречена у своїй боротьбі за душевне спасіння на самотність. Навпаки, однією з умов і складових реалізації цієї свободи проголошується залученість до певної інституціоналізованої релігійної спільноти: наприклад, у християнстві — до Церкви. Історія розглядається християнськими богословами як те середовище, де для кожного віруючого може реалізуватися дар спасіння. До того ж останнє не сприймається людиною просто пасивно, воно має бути для неї результатом особистого вибору. Здійснивши цей вибір, прийшовши до Бога (у християнстві до Христа), індивід вже більше не сам, він має братів і сестер, які теж охрестились у Христа й становлять громаду віруючих. Таким чином, особиста історія спасіння обов'язково переходить у царину спільності і Церкви. Так само Церква не може замкнутись у собі, мусить відкритися для невіруючих і для цілого світу. Завдяки цьому особиста історія поєднується з історією Церкви, історія Церкви з історією інших релігій та загальною історією, зберігаючи водночас особливість християнської віри"70.

Отже, в християнстві з класичною чіткістю розроблено схему теологічного розуміння самопізнання людиною самої себе, віднайдення свого місця в історичному процесі, сенсу свого існування й повноцінної самореалізації відповідно до цього процесу. У тій чи тій формі, з тією чи іншою мірою чіткості та повноти подібна схема використовується й у теологічних побудовах адептів інших релігій.