Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.3.7.1. Релігійна діяльність як спосіб освоєння історичної реальності людиною

Релігійне осягнення історії відбувається за допомогою всього розмаїття форм релігійної свідомості, релігійного світогляду та й форми суспільної релігійної свідомості в цілому найнаочнішим, беззаперечним чином. Реалізується воно й через інші компоненти релігії як соціального інституту — релігійні: діяльність, відносини, цінності й норми, установи, заклади та організації, — хай і не так наочно та незаперечно.

Великою заслугою таких напрямів сучасної світової філософії, як філософія життя, марксизм, екзистенціалізм, сучасна німецька практична філософія, є те, що вони показали неспроможність спроб звести процеси осягнення людиною історичної реальності лише до пізнання, тлумаченого в дусі класичної філософії, тобто як відображення цієї реальності лише за допомогою так званих пізнавальних здібностей людини І лише у вигляді спеціалізованої та цілеспрямованої діяльності. Всупереч цій усталеній віками традиції вони довели, що осмислення історії здійснюється, хай "під сурдинку", побіжно до основних цілей, буквально в усіх різновидах людського буття. Зрештою, лише саме людські — життя, буття, практика, існування — й можуть поставати повнокровними й автентичними джерелами осягнення людською особистістю історії. Саме з урахуванням цієї обставини й стає зрозумілим, чому не тільки релігійна свідомість, а й релігійні — діяльність, відносини, цінності й норми і, нарешті, установи, заклади та організації — теж можуть тією чи іншою мірою розглядатися засобами релігійного осягнення історичної дійсності.

1.3.7.1. Релігійна діяльність як спосіб освоєння історичної реальності людиною

Істотною формою духовно-практичного освоєння, а отже, й осягнення історичної реальності є система діяльності. Вона характеризує певну релігію як соціальний інститут, певну зовнішню рамку, певний діапазон, точніше, розмах амплітуди можливостей релігійної діяльності, що їх задають, тією чи іншою мірою такі різновиди людської діяльності, як виробнича, політична, правова тощо. Та не меншою мірою характер, форми і зміст релігійної діяльності як способу осягнення віруючою людиною свого світу залежать від своєрідності релігії як культурно-історичного явища загалом, від специфіки саме конкретної релігії, стадії її розвитку, місця і функцій релігії у системі відповідних суспільств, історичних культур, цивілізацій.

Однак за всіх розбіжностей є й загальні характеристики, властиві людській діяльності в цілому, в тому числі й релігійній. Скажімо, це такі основні структурні компоненти: суб'єкт та об'єкт діяльності, певна система ідей і відповідно цілей, шляхів, засобів та способів реалізації цих цілей, сукупність дій, спрямованих на їх здійснення та результатів. Зрозуміло, що вони характеризують релігійну діяльність переважно за формою, змістове наповнення якої буде неоднаковим не лише для релігійної діяльності загалом порівняно з іншими різновидами людської діяльності, айв контексті різних релігій.

Освоєння історії через властиву релігії діяльність модифікується і для кожного з різновидів самої релігійної діяльності. Таких основних різновидів два: позакультова релігійна діяльність (продукування релігійних ідей, впорядкування й тлумачення догматів богослов'я, місіонерська та організаційно-управлінська діяльність, викладання богословських предметів у навчальних закладах тощо) та релігійний культ, основними виразами якого є вмилостивлюваний (пропіціальний) культ і магія.

1.3.7.2. Значення релігійних цінностей і норм для духовного освоєння історичної дійсності

Серед компонентів релігії як соціального інституту особливе значення має система релігійних цінностей і норм. Останні, на відміну від, наприклад, політичних і особливо правових значно менше контролюються з боку державних інституцій і не так жорстко (хоч досить згадати й винятки — інквізицію чи сучасний ісламський фундаменталізм) санкціоновані. Релігійні цінності й норми нерідко подаються у вигляді Божественних заповідей. На відміну від інших (соціальних, політичних і правових) норм релігійні не постають для людини як байдужі, чужі для неї, зовнішні й, у цьому сенсі, випадкові, точніше, свавільні щодо власної волі особистості, приписи. Релігійні ж норми покликані стати внутрішніми законами життя людини в історії й осягнення цієї історії; їх вона обирає й приймає сама, добровільно.

Система заповідей певної релігії підрозділяється, звичайно, на: культові та індивідуальні. Так, у славнозвісних християнських десяти заповідях ("Декалог"), які нібито були накреслені Богом на двох камінних брилах ("скрижалях Заповіту") й передані Мойсею на горі Сипай, до культових можна віднести приписи на зразок: "Не поклоняйся чужоземним богам", "Не роби собі богів литих" тощо; до індивідуальних — вшанування батьків, заборону вбивства, покражі, перелюбу, лжесвідчення.

Не можна недооцінювати й ролі релігійних відносин, а також організацій, закладів та установ у структурі релігійного осмислення своєрідності історичного процесу.