Поряд з іншими утверджується й поширюється (також до своїх крайніх меж) сшєнтистська, наукоцен-трична традиція щодо інтерпретації об'єкта й предмета історичного пізнання. Один із шляхів такого утвердження — розгляд людства в його динамічному розвитку як одного з різновидів предмета науки — філософсько-історичної чи історичної, який (предмет) нічим особливим не відрізняється від предметів інших, у тому числі природничих наук.
Скажімо, П. Варт визнає, що "історія є історією людства на противагу історії природи, від якої вона різко відокремилась уже з самого початку, понад 2000 років тому"32. Але, порівнюючи історію людства й історію природи, аби зрозуміти справжню сутність саме людської історії, він доходить висновку, що докорінних відмінностей між ними немає. Спільним для них є те, що і для однієї й для іншої окрема особина не може бути об'єктом дослідження. Якщо, наприклад, зоологія й розглядає, скажімо, коня, то не як дану біологічну особину, а як представника певного виду. Так само, на думку П. Варта, й історія як наука має справу з людиною не як з індивідом в його самодостатності, а тому, що її життя є типовим для життя багатьох людей або ж справляє на них вплив.
Розбіжність між історією природи та "людською історією" Варт вбачав у тому, що історія природи живої — це історія певного біологічного роду чи множини таких родів. Коли ж ідеться про історію як діяльність людей, то набуває значущості розбіжність між "родом" і "багатьма". У людській історії предметом розгляду є завжди "ті "багато хто", що спільно ведуть боротьбу за існування, тобто не весь людський рід, а лише суспільства всередині цього роду"33. Отже предмет "людської історії"" — не окремі особи й не весь людський рід, а людські суспільства. Все ж, що властиве людям як представникам роду, фізичним істотам, належить до сфери природознавства; при цьому антропологія вивчає людський рід в цілому, а етнологія — його види та різновиди.
Між філософією природознавства й філософією історії П. Варт також не вбачає істотної відмінності. З одного боку, "між філософією природознавства та природничими науками немає, — вважав він, — специфічної різниці, а є лише розбіжність за ступенем... Таке саме взаємне відношення спостерігається між філософією історії й історичною наукою. Історія, як наука, розробляє окремі галузі; філософія історії шукає принципи, спільні для всіх галузей; це та сама наука, але така, що піднялася на вищий ступінь"34.
Як бачимо, Варт цілком вкладається у позитивістську традицію тлумачення предмета філософії історії. Спільним у нього з позитивістами першого покоління є також акцентування спорідненості, якщо не тотожності, філософії історії та соціології. "Досконала соціологія, — на думку Варта, — цілком збігалася б з філософією історії, врешті-решт обидві науки відрізнялися б лише назвою"35. Єдина відмінність між соціологією та філософією історії та, що соціологія як наука про суспільство вже за своєю назвою спрямована лише на один предмет, випускаючи з поля зору інші людські типи, тому, як зазначає Варт, раціональнішим буде найменувати наукове дослідження історії філософією історії. Подібну до цієї точку зору обстоював Вільгельм Вундт, визнаючи предметом соціології стани людського суспільства, а предметом історичної науки — події, що спричиняли означені стани. Та й один з видатних теоретиків марксизму — Г. Плеханов, обстоюючи, на противагу неокантіанцям, науко центричну орієнтацію історії як вельми позитивну, підкреслював, що "історія стає наукою лише остільки, оскільки їй вдається пояснити зображувані нею процеси з точки зору соціології"36.
Загалом же започаткований основоположниками марксизму історичний матеріалізм, тлумачений марксистами як уособлення справжньої науковості й найвищий серед досягнутих людством рівень осмислення суспільного життя розглядався у трьох вимірах: а) як наукова соціально-філософська теорія; б) як наукова загальносоціологічна теорія; в) як наукова загальноісторична теорія. Сам же історичний матеріалізм (матеріалістичне розуміння історії) у рамках марксистської традиції трактується наукою, що її предметом є найзагальніші закони розвитку, структури й функціонування суспільства як динамічної, органічної, внутрішньо розгалуженої цілісності.
Нарешті, найрадикальнішу позицію серед наукоцентристськи зорієнтованих представників історичної галузі пізнання, подібну до позиції містиків серед її наукобіжно спрямованих представників, займають адепти кліометрії — ентузіасти кількісного визначення історії, що предметом пізнання визнають історичну дійсність як мережу відношень, що можуть і мають бути виражені у математичній формі. Філософія ж історії у цьому випадку взагалі елімінується з арсеналу форм осмислення реалій історії як псевдонаука, всі поняття її оголошуються фікціями, оскільки вона нібито не має справжнього предмета вивчення. Звичайно, для безпосереднього обчислення кількісних параметрів історичних об'єктів філософія історії представникам кліометрії справді непотрібна і може сприйматися ними скептично. Але лише доти, доки ця галузь не дійде у своєму розвитку до стадії докорінної кризи, коли постане питання про необхідність переосмислення самих основ її побудови чи перебудови, подальшого функціонування чи розвитку.
2.2. Філософія, загальна соціологія, філософія історії та історична наука: особливості взаємозв'язку
2.2.1. Зміна місця та ролі філософії історії у системі філософського знання на різних етапах розвитку макроіндивідів історії
2.2.1.1. Філософія як вияв духовного життя історичних макроіндивідів
2.2.1.2. Філософія історії як пізня стадія філософського пізнання
2.2.1.3. Трагізм людської історії та його відбиття у філософії історії
2.2.2. Філософія та філософія історії: структурний зріз співвідношення
2.2.2.1. Гносеологічний зріз структурного співвідношення філософії й філософії історії
2.2.2.2. Загальносоціологічний зріз співвідношення філософії та філософії історії
2.2.3. Співвідношення філософсько-історичного, соціально-філософського та загальносоціологічного підходів до вивчення суспільного розвитку