Філософія історії - Бойченко І.В. - 2.3.2.5. Детерміністський і недетерміністський напрями метафізики історії

Які ж основні проблеми визначають предметне поле філософської онтології історії? Це передусім — проблема початку та кінця історії. Слід наголосити, що при постановці і вирішенні цих проблем історіософія також іде власним шляхом, не дублюючи спеціально-наукові підходи чи, скажімо, загальносоціологічне бачення означених питань. Наприклад, представники спеціальних історичних дисциплін та загальної соціології розглядають виникнення людини та формування суспільства як два різні, хоч і пов'язані, процеси, віддаючи пріоритет або першому (історики, антропологи тощо), або другому (соціологи). Філософія ж історії торує тут свою стежину, розглядаючи походження людини (антропогенез) і становлення суспільства (соціогенез) не як два процеси, а як один двоєдиний процес формування людини та суспільства — антропосоціогенез.

Те ж саме стосується й питання про кінець історії, яке філософія історії розглядає також своїм, лише їй притаманним способом, відмінним від, скажімо, міфологічного чи релігійного трактування цієї проблеми.

До іншого блоку наріжних проблем історіософії належать питання про передумови, чинники, причини й рушійні сили історіогенезу та подальшого ходу історичного процесу — насамперед у найзагальнішому плані, коли йдеться про всесвітню історію людства в цілому, а також і в контексті індивідуалізуючого підходу — при вивченні життєвих циклів історичних індивідів найрізноманітніших рівнів і масштабів, спільнота яких і утворює всесвітньоісторичний процес.

2.3.2.5. Детерміністський і недетерміністський напрями метафізики історії

При розгляді цих питань окреслилися два основні напрями. Перший — детерміністський, для якого сутнісними, визначальними характеристиками історичної життєдіяльності людей є зв'язки причинно-наслідкового характеру, вплив зовнішніх, об'єктивних умов, домінантне значення необхідності у перебігу соціально-історичних процесів, а підпорядковане — випадковості; закономірний та законовідповідний характер цих процесів тощо.

Другий напрям найкоректніше можна визначити як недетерміністський. У руслі традиції, яка тривалий час панувала в нашій вітчизняній соціальній філософії, його називали індетерміністським і надто спрощено трактували як рівнозначний запереченню будь-яких залежностей у суспільно-історичному процесі. Насправді ж у межах цього, недетерміністського, напряму обстоюється, у більшості випадків, існування в історичному процесі залежностей, принципово відмінних від тих, про які веде мову традиційний детермінізм.

Одним із перших "індетерміністів" подібного штибу був ще Сократ, принаймні той, яким він представлений у Платона. Висловлюючи своє незадоволення недолугістю уявлень, за якими залежності і в універсумі, тлумаченому стародавніми греками як своєрідний цілісний організм, і в життєдіяльності людей, зводилися до суто зовнішніх, другорядних причинно-наслідкових зв'язків, він зауважував: "Мені думається, що це виглядає так само, коли б хтось, наприклад, спершу говорив, що Сократ у всіх своїх діях керується розумом, а відтак, узявшись пояснювати причини кожної дії зокрема, сказав: "Сократ тепер сидить тут тому, що його тіло складається з кісток і сухожиль, кістки тверді й з'єднані між собою суглобами, а сухожилки мають здатність розтягуватись і розслаблюватись і оточують кістки разом із м'ясом й шкірою, яка все покриває. Оскільки кістки можуть вільно рухатись у своїх суглобах, сухожилки, розтягуючись і напружуючись, дають Сократові змогу згинати ноги і руки. Саме через це він і сидить тут, зігнувшись". А для нашої розмови він міг би подати якісь інші причини, як-от: голос, повітря, слух та тисячу інших подібних, знехтувавши справжні причини, а саме те, що, оскільки афіняни визнали за доцільне засудити мене на смерть, я своєю чергою визнав за краще сидіти тут, за справедливіше — залишитись на місці й зазнати кари, яку мені присудили. Бо, далебі, ці жили й кістки вже давно, гадаю, були б де-небудь у Мегарах або в Беотії, куди вони потрапили б, якби я керувався хибним поглядом на те, що є найкраще, і, замість утекти й сховатися, не вважав за справедливіше й чесніше прийняти будь-яку кару, яку мені ухвалила держава.

Отож, подавати такого роду причини — чистісіньке безглуздя. Якби хтось сказав, що без усього цього, тобто без кісток, сухожилок та без інших частин тіла, я не був би спроможний робити те, що мені до вподоби, то він сказав би правду. Але доводити, що сухожилки й кістки є причиною моїх дій і водночас казати, що я через те керуюсь розумом, а не тому, що вибираю найкращу поведінку, — оце було б цілковитим безглуздям. Це означало б не вміти добачати різницю між справжньою причиною і тим, без чого причина не могла б бути причиною"61.

Один з досить типових сучасних представників цього напряму, іспанський філософ першої половини XX ст. Хосе Ортега-і-Гассет, сформулював свою позицію таким чином: "Я не вірю в абсолютну детермінованість історії. Навпаки, я вважаю, що будь-яке життя, в тому числі й історичне, складається з миттєвостей, кожна з котрих достатньою мірою незалежна щодо попередньої. Тому в кожний момент вашого існування виникає необхідність вибору тієї чи іншої можливості, так що можна сказати, що життя весь час pietine sur place (коливається на своєму місці. — І.В.). Цей метафізичний коливальний рух надає будь-якій живій істоті вельми характерну якість вібрування та здригання"62. Прибічниками цього напряму є, по суті, чи не всі мислителі екзистенціалістського типу, а також представники "філософії життя". До мислителів цього ж напряму зараховував себе також всесвітньовідомий англійський історик Арнольд Дж. Тойнбі, концепція якого докладно розглядатиметься в розділі, присвяченому цивілізаційному аналізові.