Філософія історії - Бойченко І.В. - 3.4.2.1. Історія як коловорот: версія Полібія

Грунтуючись на вивченні історії власного народу, Полібій дійшов висновку, що життєве коло народу як своєрідного індивіда історії вичерпується трьома основними формами влади, що розрізняються за кількісною ознакою: єдиновладдя, влада небагатьох і влада багатьох (у принципі всіх

— народовладдя). "Більшість письменників, — зазначав він, — котрі бажають навчити нас подібним предметам, розрізняють три форми державного устрою, з яких одна іменується царством, друга аристократією, третя демократією"61.

Рушієм перебігу історичних процесів по колу життєвого шляху відповідного народу є, за Полібієм, переродження кожної із згаданих форм влади як позитивної у таку саму за кількісним принципом, але негативну за якісною ознакою. І, в подальшому, це переродження відбувається від кожної а таких пар до наступної. Скажімо, позитивними формами єдиновладдя, влади небагатьох і влади всіх постають, на думку Полібія, царство, аристократія та демократія. Єдиновладдя постає царством лише тоді, коли владу народ добровільно віддає найдостойнішому, наймудрішому і найталановитішому у питаннях політичної влади. Подібно до цього про владу небагатьох можна говорити як про аристократію лише тоді, коли на чолі, знову ж таки волею народу, стають кращі люди держави. І, нарешті демократія — влада народу як організованого цілого, життєдіяльності, погребам і інтересам котрого підпорядковані життя та цілі індивідів, що утворюють це ціле. Динамізм життєвого циклу народу зумовлюється тим, що з плином часу кожна з цих позитивних форм з неминучістю трансформується у таку саму щодо кількісної ознаки, але вже негативну форму влади. "Адже ми знаємо кілька монархічних і тиранічних держав, котрі за всіх своїх відмінностей від царства постають де в чому й подібними до нього. З цієї ж причини всі самодержці, як тільки є змога, привласнюють собі всує назву царів. Далі, є вельми чисельні олігархічні держави, котрі за позірної подібності до аристократій помітно, можна сказати, й різняться від них. Те ж міркування застосовне й щодо демократії"62. Все це з необхідністю призводить до переходу від цієї, парної, форми влади з однією кількісною ознакою до іншої форми влади — з відмінною кількісною ознакою, в рамках якої цикл переходу від позитивної до негативної форми відтворюється а належною специфічністю.

Так, у межах єдиновладдя царство як позитивна форма рано чи пізно обов'язково вироджується в монархію — свою негативну форму, де при владі вже не найсправедливіший та найдостойніший, а тиран". Не будь-яке єдиновладдя може бути без застережень назване царством, а таке лишень, у котрому керовані поступаються владою з доброї волі і в якому панує не стільки страх або сила, скільки розсудок"63. Внаслідок такого переродження суспільний лад змінюється знову соціальним хаосом, що детермінує об'єктивну потребу переходу від єдиновладдя як такого до влади небагатьох. Остання втілюється спершу теж у своїй позитивній формі — у вигляді аристократії. Але й аристократія, як зазначає Полібій, за загальним законом речей так чи інакше має наслідком свою спотворену форму — олігархію. Аристократією, писав він, належить визнавати не кожне правління меншини, а таке тільки, при якому правлячими людьми бувають найсправедливіші та найрозсудливіші за вибором. Коли ж правлячу меншину починають становити люди негідні, аристократія вироджується в олігархію, виверти якої обертаються гнівом народу. Зігнавши її, він бере владу до своїх рук. Так влада небагатьох припиняє своє існування і поступається місцем владі багатьох. Остання теж спочатку має позитивну форму, постаючи як народовладдя чи демократія, але н демократію Полівій оцінює теж реалістично, як конкретно-історичне утворення, не перебільшуючи її справжньої ролі й тривалості в іпостасі ефективної та адекватної форми влади. "Не можна, — наголошував він, — називати демократією державу, в котрій вся народна маса має владу робити все, що б не побажала й не надумала. Навпаки, демократією слід вважати таку державу, в якій споконвічним звичаєм встановлено шанувати богів, плекати батьків, пошановувати старших, коритися законам, якщо при цьому вирішальна сила належить постановам народної більшості"64. У подальшому перебігові життєвого циклу народу демократія через неприборканість пристрастей народної маси та її зневагу до законів неминуче руйнується і переходить у беззаконня та панування сліпої сили натовпу, охлократію. "Таким чином, — доходить висновку Полібій, — слід визнавати шість форм державного устрою, три з котрих, поіменованих вище, в усіх на вустах, а інші три — спільного походження з першими, я маю на увазі монархію, олігархію, охлократію. Насамперед виникає єдиновладдя без будь-якого плану, саме собою; за ним іде та з нього утворюється шляхом впорядкування й виправлення царство. Коли царське управління переходить у відповідну йому за природою збочену форму, тобто в тиранію, тоді у свою чергу на руїнах цієї останньої зростає аристократія. Коли потім і аристократія виродиться за законом природи в олігархію і розгніваний народ помститься за образи правителям, тоді народжується демократія. Неприборканість народної маси й нехтування законами породжує з плином часу охлократію"65.

Соціальний порядок знову руйнується аж до повного здичавіння, беззаконня, яке триває доти, доки для того, щоб навести лад у суспільстві, натовп не бере собі знову владаря-самодержця. Коло, таким чином, замикається. Таким, за підсумком Полібія, є коловорот державного гуртожитку, порядок природи, відповідно до якого форми правління змінюються, переходять одна в одну і знову повертаються.

Щоправда, Полібій визнає можливим ще один варіант, який дає можливість прориву за межі означеного історичного коловороту на якісно новий рівень життєдіяльності народу. Реалізацію цієї можливості грецький мислитель пов'язує з формуванням ще однієї, якісно відмінної від усіх розглянутих вище, синтетичної форми політичної влади, яка водночас поєднувала б у собі всі три начала: єдиновладдя, владу небагатьох і владу народу. Цю форму він убачав у державному устрої тогочасної Римської республіки. Безпрецедентність злету Римської держави він пояснював передусім перевагами притаманної їй форми політичної влади. Ці переваги зумовлювалися, на його думку, тим, що форма влади Римської держави поєднувала не просто єдиновладдя, владу небагатьох і владу народу, а поєднувала гармонійно, до того ж — кращі риси кожної з цих трьох форм. Він зазначав, що у державі римлян всі три влади були доречно розподілені між окремими видами і за їх допомогою управління було влаштоване так рівномірно і правильно, що ніхто навіть із самих жителів Риму не зміг би визначати, яким у підсумку було все правління — царським, аристократичним чи демократичним. У консульській владі, за Полібієм, було втілено принцип царства, у сенаторській — принцип аристократичності, у комісіях — демократичності. Змушені співіснувати, ці три влади взаємообмежувались на користь цілого. Та навіть цей, найкращий, варіант неспроможний спростувати дію закону історичного коловороту, він лише сповільнює її.