Філософія історії - Бойченко І.В. - 3.5. Перший начерк некласичної філософії історії: вчення про суспільно-економічні формації

3.5.1. Дві наріжні проблеми філософсько-історичної системи Маркса

Розробляючи свою систему, Карл Маркс, якщо вести мову не про соціальні, політичні, ідеологічні тощо, а власне пізнавальні завдання, (причому саме у царині філософського осягнення історичного процесу) прагнув вирішити як наріжні передусім такі дві проблеми. По-перше, досягти справді автентичного розуміння історії, взірцем і уособленням якого він вважав строго наукове її розуміння; по-друге, уникнути однобічностей прогресистського, регресистського і циклічного тлумачень історичного процесу, неминучих у тому випадку, коли кожне з цих тлумачень претендує на роль самодостатнього, єдино і виключно можливого.

3.5.1.1. Наукоцентричність духу тогочасної епохи

Зазначимо, що на середину XIX ст. прагнення мислителів перейти від усіх попередніх філософських концепцій історії як донаукових до принципово інших як справді і єдино наукових стало своєрідним виявом "духу того часу". Доказом цього є хоча б те, що даний дух з не меншою чіткістю і значущістю виявився, зокрема, у тому, що у той самий період і в такому самому ідейному руслі розробляються представниками "першого позитивізму" — Огюстом Контом і Гербертом Спенсером — "позитивні" (що також претендують на справжню науковість) версії трактування історичної дійсності. І певною мірою можна погодитися з тим, що завдяки зусиллям цих трьох мислителів — К. Маркса, О. Конта і Г. Спенсера — справді відбувся своєрідний якісний стрибок у царині філософсько-історичного пізнання. Але не від донаукового рівня до рівня наукового, як вважали вони самі, а від емпіричного рівня до рівня теоретичного. Цей перехід не означав до того ж, що осмислення історичного процесу втрачає взагалі свій філософський характер і набуває статусу суто наукового, досягає рівня науки, котра цими мислителями витлумачується як найвищий і найадекватніший з можливих рівнів людського пізнання взагалі.

Названі мислителі вперше відкривали (і не тільки для себе, а й значною мірою для суспільства) ту справді властиву філософії історії особливість, за якою вона, з одного боку, має дотримуватися низки вимог, характерних для наукового пізнання; з іншого ж — не може зводитися до рангу однієї з систем знання, що повністю входить у відомство науки. Однак, роблячи це відкриття, вони помітили означену обставину переважно лише під одним кутом зору, коли на перший план виступає саме (і тільки) спільність філософсько-історичного та наукового осягнення реальності.

Варто наголосити, що філософії історії, особливо на її високій стадії розвитку, справді притаманні чисельні риси, що споріднюють її з наукою. Філософія історії обов'язково має спиратися на досвід розвитку наукового пізнання, і в цьому плані намагання жорстко відокремити філософсько-історичне пізнання від наукового не тільки безперспективні, а й шкідливі, оскільки позбавляють філософське осмислення історії справді потужного пізнавального інструментарію, створеного наукою у процесі її історичного розвитку. Крім того, філософію історії єднає з наукою ще й те, що вона також нагромаджує, передає і збагачує свої досягнення за допомогою понять і гіпотез, концепцій і теорій. Вона, як і наука, прагне охарактеризувати свій предмет не спорадично, епізодично і фрагментарно, а системно; виразити в адекватній формі не тільки й не стільки поверхневий, подієвий, а й насамперед глибинний, сутнісний шар історичної реальності; ставить своїм завданням отримати істинне і доказове знання про цю реальність. Однак за своїми предметом і характером знань філософія історії, як уже говорилося, водночас істотно відрізняється від науки. Цей момент залишився і для Маркса, і для засновників позитивізму принаймні на другому плані, якщо взагалі не "за спиною їх свідомості".