Філософія історії - Бойченко І.В. - 3.5.1.9. Спроби побудови наукової теорії у спеціальних галузях тогочасного суспільствознавства

Таким чином, у загальнотеоретичному плані (в рамках філософії) питання про співвідношення емпіричного та теоретичного у пізнанні суспільних явищ попередники Маркса не вирішили. Через це представники окремих галузей тогочасного суспільствознавства неминуче наштовхувалися на цю проблему, вдаючись до спроб створення тієї чи іншої спеціально-наукової суспільствознавчої теорії, і повторювали помилки емпіризму та раціоналізму уже в рамках своєї галузі соціального чи гуманітарного пізнання.

Найтиповішими були помилки двох видів. По-перше представник того чи іншого різновиду соціально-гуманітарного пізнання досить послідовно дотримувався одного з напрямів (наприклад, раціоналізму); по-друге його не можна однозначно віднести ні до представників емпіризму, ні до прибічників раціоналізму, оскільки у створеній ним концепції химерно переплітаються крайності обох напрямів.

Наприклад, у класичній політичній економії зв'язок її представників з емпіризмом та раціоналізмом простежується досить чітко, передусім через спільність методу, притаманного одному з двох згаданих філософських напрямів і взятого для вжитку певним представником класичної політичної економії при побудові своєї концепції. Зокрема, Адям Сміт спробував створити теорію політичної економії за допомогою індуктивного методу, розробленого у рамках філософського емпіризму. Для побудови теоретичної концепції необхідне було всезагальне основоположення, але з допомогою індуктивного методу виснувати такий всезагальний принцип було неможливо. Тому Адам Сміт при побудові теорії політичної економії зробив те, що у межах пізнавальної ситуації, яка склалася на той час, можна було зробити. Йдучи стежкою, проторованою раніше представником філософського емпіризму Джоном Локком, він бере тезу, зумовлену конкретно-історичними обставинами і плинну за своїм характером, але проголошує ії всезагальною, необхідною і непорушною основою своєї теорії. Вихідним у Сміта, як і у Локка, поставало уявлення про природу людини. Відповідно до цього уявлення й інтерпретувалися факти економічного життя суспільства та розбудовувалася теорія. Ті форми економічного життя, що не узгоджувалися з таким уявленням, розглядалися як зайві. І навпаки, вишукувалися умови, що сприяли б розвиткові тих економічних форм, які узгоджувалися з прийнятим основоположенням.

Звичайно, у політичній економії подібна загальна основа теорії не виступала прямо і безпосередньо у "чистій" формі природи людини, як це мало місце у тогочасній філософії, а конкретизувалося, зокрема через поняття праці. Так, Сміт як споконвічну природу людини фактично розглядає домінуючі саме в той час суспільні відносини: передусім відносини власності, котрі самі вже були породженням форм праці, притаманних суспільству тих часів. Це становить соціальний чинник емпіризму його вчення. Втім, цей емпіризм концепції' Адама Сміта зумовлений не тільки соціальними, а й гносеологічними чинниками. Адже основний принцип концепції Сміт запровадив некритично. З одного боку, цей принцип розглядався ним емпірично як даний факт, з іншого ж — вже самому фактові приписувалося значення вічного й неминущого принципу: йдеться про "споконвічну природу людини". Тому вже в сам фундамент системи Сміта була закладена суперечність.

Давід Рікардо зробив крок уперед порівняно з Адамом Смітом. Він "відштовхувався" від визначення вартості вироблених продуктів робочим часом, тобто ставив перед собою завдання створення трудової теорії вартості. Розглядаючи це визначення як основоположення, англійський учений здійснив спробу дедукувати окремі економічні явища й утворення і, виходячи з цього, зрозуміти їх як модифікації вартості. Перевага Рікардо перед Смітом полягала також у тому, що вів, на відміну від останнього, намагався строго й послідовно виявляти саме внутрішній зв'язок економічних фактів, наданих соціально-історичною реальністю того часу.

Однак метод Рікардо, подібний багато в чому до тих методів, що розроблялися представниками філософського раціоналізму, теж виявився вразливим і в гносеологічному, і в соціальному плані. У гносеологічному плані переоцінка ролі дедукції не дозволила Рікардо виявити специфіку кожної з конкретніших економічних категорій через безпосереднє підведення їх під вихідне поняття вартості. Тут, при виявленні своєрідності конкретних економічних утворень і категорій, не можна було обійтися без використання індукції. Фактично Рікардо використовував, звичайно, і її (індукцію), але це використання відбувалося "за спиною свідомості" вченого. Оскільки ж свідома побудова теоретичної концепції здійснювалася лише шляхом дедукції, то результати, отримані насправді індуктивним шляхом (але несвідомо), набували у нього спотвореного вигляду й "вимучувалися" як підсумок дедукції. Іншим небажаним наслідком подібного "пандедуктивізму" було трактування минущих тогочасних конкретно-історичних, насамперед економічних, умов як всезагальних і необхідних. Тобто таких, що цілком можуть становити повноцінну змістову основу всезагальних необхідних понять, категорій не тільки політичної економії, а й філософії. Як бачимо, гносеологічна обмеженість позиції Рікардо неминуче зумовлювала соціально-історичну обмеженість його поглядів. Теоретичний синтез і в нього підмінювався емпіричним.

Така сама підміна відбувалася і в інших галузях тогочасного суспільствознавства — в історії або ж, наприклад, утопістами. Подібно до Сміта та Рікардо представники цих галузей теж розглядали існуючі соціальні умови як щось природне, спричинене неминучим ходом речей і само собою зрозуміле. Тим самим ці умови (свідомо чи несвідомо) абсолютизувалися, поставали у викривленій формі, розглядалися як достатня підстава для всезагальних, непорушних теоретичних визначень. Фахівці з даних галузей навіть не прагнули, як, наприклад Кант чи Гегель, свідомо подолати однобічність емпіризму та раціоналізму. Більше того, вони ще навіть не усвідомили протилежності цих двох напрямів. У змістовому відношенні їх вчення становили собою вищі досягнення у відповідних галузях того часу, та у гносеологічному відношенні їх концепції були ще недосконалішими, ніж сучасні їм філософські чи політекономічні теоретичні побудови.

Отже, у працях тогочасних суспільствознавців було зібрано і певною мірою узагальнено чималий фактичний матеріал, потрібний для створення філософсько-історичної теорії, що відповідала б основним вимогам до наукового знання. Але самі вони побудувати таку теорію були не спроможні, і насамперед через обмеженість рамками своєї певної галузі пізнання, основою теоретичного синтезу знань у якій виступала, як правило, лише якась одна філософсько-історична або ж соціально-філософська категорія, рідше — невеличка група таких категорій. Скажімо, безпосередньою основою категоріального синтезу знань у теоретичну систему політичної економії виступають одні філософські категорії, історичної науки — інші, для соціології — ще інші і т.д. Тому представники окремих галузей тогочасного суспільствознавства виявляли у своїх сферах соціального пізнання лише деякі з філософсько-історичних категорій, до того ж ці категорії зовнішнім, емпіричним чином, розглядалися у відриві одна від одної і тлумачилися, зазвичай, не як конкретно-історичні за своїм характером відображення різних граней життєдіяльності людей, а лише як якісь неминущі сторони самої цієї життєдіяльності.