Важливо, що Данилевський в цілому виступає проти "естафетної" концепції всесвітньої історії, з позицій якої надбання однієї локальної історичної культури автоматично й повністю успадковуються наступними культурами. Він розглядає культурно-історичні типи як утворення в основному самодостатні й замкнені; засади кожного з них притаманні саме (й тільки) йому і не можуть механічно транслюватися в інші типи. Мислитель основну увагу зосереджує на тому, що "начала цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожний тип виробляє її для себе за більшого чи меншого впливу чужих, попередніх йому цивілізацій"46. При цьому, на його думку, начала, закладені у народі одного культурно-історичного типу (котрі за самобутнього розвитку повинні дати найщедріший врожай), можуть бути спотворені чи навіть знищені, але не можуть бути замінені іншими засадами, притаманними іншому типові, інакше як через знищення самого цього народу, тобто перетворенням його з самостійного історичного діяча в етнографічний матеріал формування нової народності.
4.2.2.15. Спадкоємні культурно-історичні типи
Втім Данилевський не заперечує, що можуть існувати й спадкоємні культурно-історичні типи, наприклад, єгипетський, ассиро-вавилоно-фінікійський, грецький, римський, єврейський, германо-романський. Але й тут, для спадкоємних культурно-історичних типів, що, як підкреслює мислитель, мають завдяки своїй спадкоємності природну перевагу над типами усамітненими, спадкоємність не слід розуміти спрощено. Сама по собі цивілізація не передається від одного культурно-історичного типу до іншого, останній має сам дозріти, дорости до цивілізаційного рівня зсередини, органічно, та й взагалі спадкоємність постає не у формі передачі, а у формі впливу.
Єдність же цивілізащй автор "Росії і Європи" вбачає не у сутнісній, корінній подібності, не в тому, що вони — варіації одного й того ж першофеномена, а в спадкоємності культурного досвіду, його наступному примноженні. Щоправда, навіть до такої спадкоємності, як вважає Данилевський, неспроможні ті цивілізації, які він називає усамітненими, або відлюдними (китайська, індійська, іранська, аравійська). Та й у спадкоємних цивілізацій єдність трактується дуже спрощено — як успадкування культурних цінностей попередньої цивілізації наступними через такі "агрономічні" способи, як "пересадка" шляхом колонізації, "прищеплення" культурних надбань старої цивілізації до "черенка" нової та "грунтового удобрення" старою цивілізацією нової.
4.2.2.16. Способи культурно-історичної спадкоємності
Таким чином, історик виокремлює у значенні провідних три форми такого впливу (всі три є свідченням органіцистських уподобань автора) — а) "пересадка" з одного місця на інше через колонізацію; б) "прищеплення", завдяки чому "прищеплений" етнос, зберігаючи свою природу, черпає необхідні для зростання й розвитку "соки" з "дерева" культури, до якої прищеплений, переробляючи їх відповідно до свого специфічного й формаційного, творчого, конструктивного начала; в) дія, яку Данилевський уподібнює впливові грунтового добрива на рослинний організм, або (що, за його словами, те саме) впливові поліпшеного живлення на організм тваринний. За культурно-історичним організмом залишається його специфічна формотворча діяльність; як тільки матеріал, з якого він має зводити свою органічну будову, постачається у більшій кількості й поліпшеної якості, то й результати отримуються чудові; до того ж, щоразу результати своєрідніші, такі, що вносять розмаїття у царину вселюдського розвитку, а не є непотрібним повторенням старого, як це неминуче має відбутися там, де один культурно-історичний тип приноситься в жертву іншому через щеплення"47. Про єдність же між цивілізаціями не зовнішнього,, а глибинного, гомеомеричного плану у Данилевського, по суті, не йдеться. (Як, до речі, пізніше (у Тойнбі), де ця єдність переважно тлумачиться, хоч і не зводиться до материнсько-дочірніх стосунків, у темпоральному вимірі, або ж до деструктивних чи конструктивних, але в обох випадках зовнішніх, впливів однієї цивілізації на іншу — у вимірі просторовому48.)
Попри все "біологізаторство" подібного тлумачення взаємовпливів історичних культур, не можна не визнати, що Данилевському вдалося виявити чимало характерних рис, які й справді мають місце в історичній дійсності.
4.2.2.18. Культурно-історична діяльність; основні розряди
4.2.2.19. Класифікація культурно-історичних типів
4.2.2.20. Панславізм Данилевського
4.2.2.21. Продуктивність мультицивілізаційного підходу Данилевського
4.2.3. Нелінійне тлумачення історичного процесу в морфології історії Освальда Шпенглера
4.2.3.1. Основна праця Шпенглера
4.2.3.2. Поворот у біографії
4.2.3.3. Попередники та спадкоємці
4.2.3.4. Вчення про "живі" форми історії: загальна характеристика