Банківські системи зарубіжних країн - Мельник П.В. - 9.1. Історичні аспекти розвитку банківської системи

9.1. Історичні аспекти розвитку банківської системи

Зародження банківської системи Італії починається разом із виникненням банківської справи. Італія - країна зі старовинною банківською традицією, яка зародилася ще у Стародавньому Римі. Будинки Опіїв, Ігнаціїв здійснювали свої грошові операції на території від Македонії до Геркулесових стовпів, але особливо банківська діяльність активізувалася в період Відродження: сім'я Медічи заклала перший фундамент банку, надавши позику князям. Перші фінансові установи з надання кредитів приватним особам також зародилися в Італії. Потім банківська діяльність розвивалася паралельно економічній активності, тобто вона переміщалася на північ Європи. Коли промислова революція досягла Італії, сучасний банк отримав там швидкий розвиток, спираючись на базу, закладену в середньовіччі.

Банківська справа в Італії зародилася в Римі і її було організовано за прообразом і подобою грецької банківської справи. Аргентарії або мензарії, які проводили операції прийому грошових внесків, переказу грошових коштів, видачі простих та іпотечних позик, організації і проведення аукціонів, з'явилися уже в ІП ст. до нашої ери. Особливо банківська діяльність стабілізувалася в кінці середньовіччя і в період Відродження у Венеції і Флоренції, де, крім комерційних банків, здійснювали свою діяльність громадські банки (1156-1171 pp.), які займалися переказом коштів з рахунків і отримали назву жиробанків. Першим таким банком став Венеціанський банк Monte Nuovo. Банки були громадськими установами, які приймали податки і проводили деякі банківські операції. Вони поділялися на "світські гори" і "гори", знаходилися під заступництвом духівництва та були створені з метою боротьби з лихварством.

Подальший розвиток банків призвів до участі держави у функціонуванні банківської системи. У1401 р. шляхом злиття багатьох товариств-кредиторів уряду був створений знаменитий

Банк св. Георгія в Генуї, що став кредитором республіки. Як капітал йому були передані митні та інші доходи держави. Банк користувався великими привілеями - Генуезький мер під час прийняття посади повинен був присягати на те, що він зобов'язаний захищати самостійність банку і сприяти його процвітанню. 31463 по 1505 pp. Папою Римським було надано право банку відлучити від церкви невиправних боржників. І лише в 1675 р . цей банк став жиробанком.

У цей же час починають з'являтися і перші кредитні установи, зокрема, в 1473 р. з'явилися перші ломбарди, що надавали кредити під заставу приватним особам. А в 1587 р. був відкритий у Венеції державний жиробанк Banco di Rielto. Згодом розвиток банківської системи відбувався за рахунок виникнення нових жиробанків і депозитних комерційних банків, виникнення ощадних кас, іпотечних і ділових банків, створення мережі кредитно-фінан-сових установ. У 1893 р. з'являється Італійський національний банк, який отримав право монопольної емісії банкнот (з 1926 р.) і починає виконувати функції центрального банку країни.

Основні риси сучасної банківської системи Італії сформувалися в 20-30 pp. XIX ст. Криза 30-х років серйозно вплинула на банківську систему, що змусило державу провести націоналізацію значної частини банків і сформувати найвищі органи банківської системи - Міжвідомчий комітет з кредитів і заощаджень і центральний емісійний банк - Банк Італії. Другий рівень кредитної системи представлений комерційними банками і спеціалізованими кредитними установами.

Банківській системі Італії властиві свої особливості. По-перше, значна частка участі державного сектору. Присутність держави в банківському секторі виявляється у двох формах: забезпечення кредиту, яке було відмінено в 1983 p., і зобов'язання використовувати певну частку своїх активів у вигляді земельних, сільськогосподарських і рухомих облігацій. Останнє стосується тепер тільки земельних і сільськогосподарських облігацій. Тому їх обов'язкова частка знизилася.

Криза 1930 року негативно вплинула на італійську банківську систему, що змусило державу активно в ній бути присутньою. На початок 90-х років на приватні банки припадало лише 24 % усіх залучених депозитів і близько 26 % виданих кредитів. Більше 100 банків - приватні, їх кількість мала тенденцію до скорочення.

Держава володіє банками безпосередньо і опосередковано. Серед державних банків є дуже старі (наприклад, Monte dei Paschi di Sienna) і недавно створені, а також регіональні, у створенні яких чималу роль відіграють зобов'язання італійського уряду у стимулюванні розвитку відсталих регіонів. До цієї групи входять, наприклад, Banco di Sardegna і найбільший банк країни, створений ще в 1913 році, - Banko nazionale del Lavoro.

Державний сектор продовжував збільшуватися за рахунок скорочення приватного сектора. Так, .у 1997році Institute bancario di Тигіпо купив у хімічної компанії Montedison банк Banco Lariano. У тому ж році Вапса Toscana, приватний банк, хоча 90 % його акцій знаходиться в руках Monte del Pascal di Sienna, купив банк Credito Lombardo, який контролювався текстильною компанією. У 1979 році компанія Monte dei Paschi di Sienna придбала банк Credito Commerciale.

Подібно до німецьких та іспанських, комерційні банки Італії традиційно конкурують із ощадними касами. Перила ощадна каса (Casse di risparmio) була створена в 1822 році за прикладом австрійської моделі. Потім ощадні каси поширилися по всій території країни. У 1927 році їх налічувалося 204, і деякі з них були надзвичайно малі. У 1927 році за наказом уряду було здійснено злиття найдрібніших кас, що істотно скоротило їх кількість. Тепер їх налічується тільки 87.

По-друге, банки і кредитні установи історично діляться на інститути короткострокового, середньострокового і довгострокового кредитування. Інститути короткострокового кредитування включають шість основних груп:

1) державні кредитні установи, переважно комерційні банки, що кредитують великі фірми;

2) банки національних інтересів, що здійснюють широке коло банківських операцій;

3) недержавні комерційні банки, що мають велику кількість відділень та обслуговують середніх, дрібних підприємців і приватних клієнтів;

4) ощадні каси, діяльність яких пов'язана з приватною клієнтурою і обмежена рамками певної території;

5) ремісничі і сільськогосподарські інститути - громадські або кооперативні банки, призначені для фінансування малих і середніх підприємств промислового і сільськогосподарського виробництва;

6) спеціалізовані кредитні інститути, що надають в основному інвестиційні позички підприємствам.

Найбільш поширені установи короткострокового кредитування, які налічують більше 1 000 кредитних установ.

Для інститутів средньо- і довгострокового кредитування характерна вузька спеціалізація (промисловість, сільське господарство, іпотечне кредитування, кредитування середніх і малих підприємців). Характер спеціалізації визначає термін кредиту. Більшість цих інститутів державні та напівдержавні. Вони формують свої капітали за рахунок емісії позичок і депозитів.

По-третє, італійська банківська система завжди зазнавала великої конкуренції з боку ощадних кас, які хоча і не є універсальними, залишаються сильними конкурентами у своїй сфері діяльності, що є ще однією особливістю системи.

З кінця 70-х pp. посилився процес приватизації банківської системи, хоча частка держави ще залишається значною. Наприклад, у 1988 р. був приватизований "Медіобанк". У результаті 50 % його капіталу належить приватним особам, 25 % - банкам національних інтересів і 25 % - державі. Останніми роками Банк Італії став проводити політику зовнішнього розвитку, особливо у напрямі Франції та Німеччини, а італійський ринок став доступним для вкладень іноземних банків.

Таким чином, Італія - країна, що має давні банківські традиції, завдяки яким власне і з явився термін "банк". Лише в кінці XІX - початку XX століття із зростанням внутрішньої економічної активності відбулося швидке відродження банківської діяльності. А традиції сучасної банківської справи в Італії менш перевірені часом, ніж у сусідніх північних країнах.