Філософія історії - Бойченко І.В. - 6.3.3. Методологічна функція філософсько-історичної категорії: механізм реалізації

Реалізація методологічної функції певної філософсько-історичної категорії охоплює кілька ланок. У цілому в тій чи іншій галузі спеціально-історичного пізнання як методологічний, конституюючий засіб така категорія виступає в ролі: ідеї, принципу та підходу, на основі якого формується відповідна система спеціально-історичних знань, що у подальшому виконує роль методу та методології. Тому виявлення особливостей методологічного застосування будь-якої філософсько-історичної категорії передбачає передусім з'ясування змісту та ролі в контексті історичного пізнання термінів "ідея", "принцип", "підхід", "система (вчення)", "метод", "методологія" тощо.

Дослідження в цьому напрямі загалом лише розпочинаються, хоч на окремих ділянках означеного проблемного поля вже помітне просування вперед. Скажімо, досить обширною є література про методи наукового пізнання як такого, про значення ідеї як форми людського пізнання загалом. Значно менше розробок про методи суспільно-наукового і особливо історичного пізнання. Явно недостатньою є кількість розробок навіть про принципи наукового пізнання загалом, не кажучи вже про принципи історичного наукового та позанаукового осмислення історичної дійсності. І, нарешті, лише поодинокі розробки присвячені розкриттю змісту й функцій поняття "підхід", його специфічних відмінностей від інших близьких йому понять, зокрема поняття "метод". Що ж до спільних рис, специфічних особливостей та співвідношення таких основних інструментів методології соціально-історичного дослідження, як "ідея", "підхід", "принцип" і "метод", то будь-яких розвідок з цієї тематики практично немає.

6.3.3.1. Початкова і наскрізна характеристика означеного механізму: ідея

Вихідним пунктом механізму реалізації методологічної ролі певної філософсько-історичної категорії можна вважати (звичайно, з необхідними застереженнями щодо умовності тлумачення означеного механізму як лінійного ряду етапів) ідею. Питання про роль ідеї як форми пізнання людиною навколишньої дійсності як такої вивчено загалом непогано. На даний час більшість дослідників одностайні щодо тлумачення ідеї як однієї з вищих форм вираження істини, підсумку всього попереднього людського досвіду і знання в тій чи іншій галузі пізнання чи практичної життєдіяльності і водночас — вихідного пункту нового циклу у пізнавальній і практичній сферах. Не викликають особливих суперечок і трактування ідеї як відображення дійсності і разом з тим однієї з наріжних форм виявлення активності суб'єкта пізнання і перетворення дійсності, одного із основних засобів усунення розриву між знанням та реальністю, вирішення пізнавальних та практичних проблем. Усі ці характеристики ідеї цілком застосовні й у сфері історичного пізнання, звісно, з урахуванням його специфікації. Ідея постає в галузі осмислення історичних явищ як і в пізнанні взагалі початковим пунктом тоді, коли вона виникає у вигляді інсайду, своєрідного осяяння, дослідника в результаті тривалих і нелегких розумових пошуків вирішенні актуальної проблеми. Виникнення ідеї при цьому неможливе без найретельнішого вивчення і осмислення набутого історичною наукою пізнавального досвіду, вільного володіння і вмілого ефективного використання всього арсеналу засобів пізнання історичної реальності. Однак уже сама нагальна потреба у принципово новій ідеї свідчить про недостатність для вирішення існуючої проблеми вже наявних пізнавального досвіду та логіко-методологічних засобів. Тому продукування ідеї — це завжди стрибок від досягнутого філософією історії чи історичною наукою рівня пізнання на якісно новий рівень, переривання поступовості в осмисленні історичних реалій не дискурсивним, логічно послідовним шляхом, а інтуїтивним.

Проте ідея не є лише відправним пунктом вирішення певної проблеми пізнання чи практичної зміни історичних реалій вже хоча б тому, що далеко не завжди ідея, народжена в акті інсайду, виявляється продуктивною, істинною. Перевірка цих якостей ідеї якраз і становить одне з основних (якщо не найголовніше) внутрішньонаукових, пізнавальних завдань усіх наступних етапів розбудови нової теоретичної системи в тій чи іншій галузі історичних знань. Втім, будучи ще навіть не перевіреною, ідея вже виконує, відразу ж після свого народження, роль вихідного принципу формування нової системи знань про минуле, яка на певному етапі є ще не теорією, а лише гіпотезою, що вимагає або верифікації, або фальсифікації, тобто перевірки на істинність чи хибність. Звичайно, ідея аж ніяк не зводиться лише до принципу. Це — лише початковий пункт у розгортанні певної ідеї. Вона реалізується за підтвердження її правильності і впродовж усього процесу побудови нової історичної теорії в усьому її обсязі і змісті.

Та навіть в обширі всієї цієї теоретичної системи знань ідея реалізується ще далеко не повністю. Зароджуючись в акті творчого осяяння, по суті однотипному і для поета, і для вченого, композитора чи винахідника, нова творча думка (ідея) спочатку має езотеричний, лише небагатьом зрозумілий смисл. Поступово сфера її дійовості й впливу розширюється, спочатку сягаючи меж тієї сфери людської діяльності, в якій ця ідея була продукована, а пізніше далеко виходячи й за дані межі. Цей життєвий цикл ідеї, тобто нової думки, котра певним чином входить в коло культурного обігу, обов'язково розширюючи його, добре охарактеризував, на прикладі ідеї поетичної, в одному зі своїх віршів російський поет Є. А. Баратинcький:

Сначала мысль воплощена В поэму сжатую поэта, Как дева юная, темна Для невнимательного света; Потом, осмелившись, она Уже увертлива, речиста, Со всех сторон своих видна, Как искушенная жена В свободной прозе романиста; Болтунья старая, затем Она, подъемля крик нахальной. Плодит в полемике журнальной Давно уж ведомое всем.75.

Кожне філософсько-історичне та спеціально-історичне поняття чи категорія, та й взагалі кожне поетичне чи навіть побутове слово народжуються як ідея, тобто як єдність знання про історичні реалії з самими цими реаліями. Лише пізніше знання та реальність починають розходитись, а ідея внаслідок цього втрачає свій статус і набуває власне понятійної чи категоріальної форми. Однак ідея "працює" не тільки тоді, коли виникає означена категорія, а й тоді, коли дана категорія реалізує своє методологічне призначення, виконуючи роль принципу, основи відповідного підходу в тій чи іншій галузі історичного пізнання самого підходу, системи історичних знань чи, нарешті, методу. На всіх цих етапах розкривається певна історична (за своїм змістом) ідея, саме вона об'єднує, координує й субординує всі ці ланки втілення методологічної функції певної філософсько-історичної категорії. Характерною особливістю реалізації даної функції є також і те, що всі п'ять іпостасей, в яких при цьому постає відповідна категорія філософії історії ("ідея", "принцип", "підхід", "система", "метод (методологія)"), ефективно працюють на обох рівнях методології історичного пізнання — і на філософському, і на нефілософському. Спільним

для них у даному разі є й те, що всі вони на обох методологічних рівнях належать до основоположних, вузлових. Не важко виявити й деякі інші характеристики, спільні для всіх п'яти названих вище понять.

Значно важче виокремити й проаналізувати не спільні, а відмітні їх риси, виявляючи своєрідність кожного з понять і притаманне кожному з них значення при виконанні ним як філософсько-історичною категорією методологічної ролі. Оскільки специфічні риси ідеї як особливої іпостасі методологічного функціонування категорії вже розглянуто вище, то в подальшому зупинимося докладніше на характеристиці інших чотирьох методологічних вимірів певної філософсько-історичної категорії: як принципу, як підходу, як системи (теорії) та як методу (методології).