Філософія історії - Бойченко І.В. - 7.3.4.3. Гегелівське трактування законів історії

7.3.4.1. Протиставлення закону як уособлення історичної необхідності пристрастям людей

Уже в стародавні часи з'ясування особливих закономірностей життєдіяльності людей здійснювалося через співвіднесення двох моментів цієї життєдіяльності. З одного боку, тих, що відбивають, хай і в неадекватній, перетвореній формі, свободу як визначальну, субстанційну характеристику людини, тобто таких бажань, що вирують на поверхні океану історичних явищ — суб'єктивних, часткових, випадкових і швидкоплинних пристрастей, насолод, прикростей, страждань, сподівань, страхів тощо. З іншого боку, співвідносились глибинні, загальні, необхідні і тривалі характеристики цієї ж життєдіяльності. Досить тривалий час закон розглядався як вираження саме (і тільки) останніх характеристик. Показовим у цьому плані є, наприклад, міркування Платона. Кожна людина, як зазначав він, будучи єдиним цілим, має водночас двох протилежних і нерозумних порадників: задоволення й страждання. "До них приєднуються ще гадки стосовно майбутнього, загальне ім'я котрим "надія". Зокрема, очікування скорботи називається страхом, очікування задоволення — відвагою. Над усім цим стоїть розум, який вирішує, що з них краще, а що гірше; якраз він, ставши загальним установленням держави, отримує назву закону."7 Важливо, що законом розум постає не у вигляді індивідуально-суб'єктивної властивості окремої людини, а, по-перше, як відповідність людини природі; по-друге — як відповідність людини вже своєму внутрішньому єству (згадаємо хоча б "даймоній" Сократа). Почуття ж, пристрасті, насолоди, страждання тощо розглядаються у цьому разі факторами, що перешкоджають дії та усвідомленню законів як начала розумного, осмислюваного через розум людини, що є своєрідним уособленням об'єктивного "розуму", Логосу, тобто системи об'єктивних закономірностей. У давньогрецькій філософії така традиція розгляду законів людського, історичного світу веде свій початок від Сократа і через кініків, Платона, Арістотеля, стоїків та неоплатонізм приводить до християнського розуміння цих законів, про яке йтиметься далі. За зрізом природовідповідності закони людської, історичної життєдіяльності осмислюються І В інших стародавніх цивілізаціях, зокрема, давньокитайській (більшою мірою — у даосизмі, меншою — у конфуціанстві та моїзмі)8 .

7.3.4.2. Погляд західноєвропейської філософії на проблему історичних законів

Тлумачення пристрастей, почуттів, потреб, інтересів, мотивів, цілей та інших характеристик людини як істоти, що, з одного боку, діє вільно, а з іншого — підкоряється об'єктивним законам (як двох важливих, неодмінних і взаємозв'язаних складових історичного процесу), було лейтмотивною особливістю і розвитку західноєвропейської філософсько-історичної думки. Тривалий час характеристики людської свободи — почуття, воля, пристрасті, інтереси, мотиви, ідеали тощо інтерпретувалися тут як опозиційна щодо законів складова історії, яка протистоїть їх дії чи принаймні не сприяє їй. Лише на досить пізньому етапі поступу західноєвропейського суспільства, десь починаючи з Руссо, волю вже починають розглядати як внутрішню складову механізму здійснення історичних законів, а сама дія цих законів починає тлумачитися через співвідношення індивідуальної та всезагальної волі.

7.3.4.3. Гегелівське трактування законів історії

Однак, по суті, лише Гегель вперше послідовно й системно проаналізував чинники та вияви людської свободи — потреби, пристрасті, інтереси, мотиви, цілі тощо не як зовнішню чи, тим більше, опозиційну щодо законів характеристику історичної життєдіяльності людей, а як внутрішню складову дії цих законів. "Принцип, а також і правило, закон, — зазначав Гегель, — є чимось внутрішнім, котре як таке, яким би не було воно істинним в собі, не зовсім дійсне. Цілі, правила тощо містяться в наших думках, лише в наших сокровенних намірах, але ще не в дійсності. Те, що є в собі, є можливість, здатність, але воно ще не вийшло зі свого внутрішнього стану, ще не стало існуючим. Для того, щоб воно стало дійсним, має приєднатися другий момент, а саме виявлення в дії, здійснення, а його принципом є воля, діяльність людини взагалі. Лише завдяки цій діяльності реалізуються, здійснюються як вищезгадане поняття, так і в собі сущі визначення, оскільки вони мають силу не безпосередньо завдяки їм самим. Та діяльність, котра здійснює їх і дає їм наявне буття, є потреба, прагнення, схильність і пристрасть людини"9.

Розглядаючи закономірності історії як такі, що реалізуються через вмотивовану й свідому людську діяльність, Гегель водночас фактично не відрізняє їх від законів природи, взятих у широкому значенні цього слова. Адже до таким чином, тобто у найширшому сенсі, тлумачених законів природи філософ включав усе розмаїття законів, крім юридичних. "Існують, — писав він, — закони двоякого роду: закони природи і закони права. Закони природи абсолютні й мають силу такими, якими вони є: вони не дозволяють обмеження, хоч у деяких випадках можуть і порушуватися. Щоб знати, в чому полягає закон природи, ми повинні осягнути природу, бо ці закони вірні, хибними можуть бути лише наші уявлення про них"10. Слід, щоправда, застерегти, що термін "природа" Гегель вживає у значенні, загальноприйнятому у стародавній Греції й грунтовно забутому європейцями. Інакше кажучи, німецький мислитель розумів природу і не як об'єктивну реальність в цілому, і не як частину означеної реальності, тобто природу в сенсі кореляту суспільства. Природа у рамках наведеного вище міркування трактується зовсім інакше — як природа речей, тобто сутність, якість, а не той чи інший обшир реальності. Відповідно закони природи — це в нашому випадку закони сутності, сутнісні закони самої дійсності, на відміну від правових законів як нормативних, законів-приписів. Нежива, неорганічна реальність має свою природу і, отже, закони цієї природи; світ живого має іншу природу, її й виражають закони природи живого. Нарешті, неповторну, самобутню природу, тобто свій характер має й історія. Тому, дещо парадоксально висловлюючись, можна говорити про закони природи й щодо історії, як це і робить Гегель, характеризуючи закони самої історичної реальності.

Реалізуються ж такого штибу історичні закони, за переконанням філософа, через так звану хитрість розуму як об'єктивно-сутнісна ("природна"), нерідко несподівана й далеко не завжди бажана результанта багатьох різноспрямованих індивідуальних людських дій. Цей специфічний (об'єктивний і надіндивідуальниЙ, а не звичайний розум як інтелектуальна здатність окремої людської особистості) "розум" і постає, власне, як уособлення "законів природи", що характеризують історію. І водночас — як своєрідний об'єктивний Логос (він же бог), для котрого історичний процес є формою й шляхом самопізнання. Цей "розум, — вважав Гегель, — настільки ж хитрий, наскільки могутній. Хитрість полягає загалом в опосередковуючій діяльності, котра, дозволяючи об'єктам (котрими у Гегеля виступають тут справдешні суб'єкти, люди. —впливати один на одного і виснажувати себе в цьому впливі, не втручаючись водночас безпосередньо в цей процес, все ж реалізує лише свою власну мету... Бог дає людям діяти, як їм завгодно, не обмежує гру їх пристрастей й інтересів, а цим досягається здійснення його цілей, відмінних від цілей, що керували тими, котрих він використовує"11. Отже, реалізуючись через пристрасті, потреби, інтереси, мотиви, схильності та інші спонуки цілком вільної діяльності людей, історичні закони постають, однак, за Гегелем, як результати, котрих самі люди не передбачали й не прагнули. Водночас не варто перебільшувати реальну увагу та значущість, яких він надає закономірностям саме як об'єктивним формам вияву історичної необхідності. Мислитель розглядає їх лише одним з елементів широкої і розмаїтої мережі історичних співвідношень і залежностей.